Подібні «єретичні» думки не знайдуть розуміння у людей, що звикли жити коштом суспільства, яке купує їхні послуги і чомусь переконане, що має усі права на тіло й душу такого індивіда. Коли почати замислюватись над цим, можна дійти до жахливого відкриття: подібна торгівельна угода робить нас неспроможними на Акт Громадянської Непокори. В Україні існують міста, де роками немає електрики, газу, води і роботи, і де сподіваються на повернення комуністів, або на Бога. Можна подумати, що Бог існує лиш для того, аби сипати на невдах всілякі блага…

Американський мислитель Генрі Торо у 1849 році написав есе «Про громадянську непокору», задум якого з’явився у в’язниці, куди його посадили за відмову сплачувати податки, які мали піти на підтримку рабства в Америці. Цей чоловік відмовився на практиці співробітничати зі злом, і то був дійсно Акт Громадянської Непокори. Він помітив щось дуже важливе для свого часу та й для майбутнього також: «Якщо підданий відмовляється підкорятись, а чиновник відмовляється від посади, революція відбулась».

Погляньмо, що відбувається у нашій державі… Ми знаємо, що брати чи давати хабарі — це зло, однак якась нечиста сила змушує нас продовжувати це робити. Ми платимо податки, які йдуть на утримання державного апарату, що відкрито позбавляє нас будь-яких шансів на гідне життя. Якби кожен знав, на що конкретно йдуть ці кошти, ми б не кидали гроші в чиюсь бездонну пельку, а подумали, як покращити освіту, медицину чи той самий державний апарат. Бо фактично ми утримуємо вчителів, які не вміють навчати, лікарів, котрі не вміють лікувати, і правоохоронців, які не годні нас захистити. Їхнє невміння обертається для нас самих великим злом. Якщо когось скалічили ескулапи і він відмовляється платити податок на охорону здоров’я, його можна зрозуміти. Це й буде виявом громадянської непокори, яка, звісно, суперечитиме закону, але, як сказав мудрий Торо: «Я вважаю, що ми повинні бути спершу людьми, а тоді вже підданими уряду».

Однак непереможний інстинкт стадності залишається чи не єдиним способом виживання у корумпованому, несправедливому суспільстві. Покірне стадо мусить мати поводиря. Неслухняне — потребує месії, котрий здійснить за нього Акт Громадянської Непокори і стане або мучеником, або героєм, або володарем. Тарас Шевченко жив в імперії, де всі закони вважались непорушними і священними, українська мова переслідувалась, однак син кріпака зумів виявити громадянську непокору, за що був страшно покараний. У ньому завжди жило почуття власної гідності. А що заважає мати гідність нам? Покірність, байдужість, переконаність у тому, що нічого не вдасться змінити… А потрібна лише мужність не співпрацювати зі злом. Як писав Едмунд Берк, англійський публіцист XVIII століття: «Для торжества зла необхідна лише одна умова — щоб хороші люди сиділи, склавши руки».

Коли чиновники та депутати кажуть, що вони не можуть нічого змінити, то їм потрібно піти. Якби робітники обкрадених, напівживих заводів виявили громадянську непокору, ставши на захист власної праці, то ми всі не були б такими приниженими і вбогими, якими є зараз. Відмовитись працювати, коли затримують зарплатню, подавати до суду, коли з тобою вчинили несправедливо, і так крок за кроком. А не міняти владу, бо за неї схопляться у нездоровому суспільстві байдужі до народу, захланні люди. Треба змусити цю владу працювати на себе. Купка опозиції не зробить нас сміливішими і країна перейде до ще страшнішого — тоталітаризму олігархів, де не залишиться місця мітингам, розмовам у громадському транспорті, та палким виступам у парламенті. У цьому світі буде просто соромно жити. І Генрі Торо розпачливо вигукує: «Невже люди так і не зрозуміють, що політика — це не етика, що вона ніколи не забезпечує моральної правоти, а шукає тільки вигоди: обирає підхожого кандидата, а ним незмінно виявляється диявол?»

Термін структури гріха невідомий широкому загалу й використовується у богословській науці як позначення одного з основних понять соціальної доктрини католицької Церкви. Структури гріха — це державні та суспільні інституції, які породжені з гріха чи породжують гріх. У світському сенсі, мабуть, їх слід розглядати як свідоме чи вимушене порушення найважливіших загальнолюдських етичних норм. Насильство, яке здійснюють органи влади та залежні від них соціальні й політичні структури, більшою чи меншою мірою властиве як тоталітарним, так і ліберальним, суспільствам. Кожен із нас став або колись стане жертвою такого тиску, якщо не чинитиме опору.

Властиво, Божі Заповіді є основою моралі будь-якого народу, незалежно від його віровизнання. Моральні постулати не убий, не кради, не бреши, не створюй собі кумирів, не чини перелюбу залишаються умовою збереження самого людства, і більшість людей не хотіли б їх порушувати, якби їх до цього не змушували прикрі обставини життя. А меншість намагається не порушувати їх взагалі. Наприклад, війна є одночасно породженням гріха (зазіхання на чужу власність) і сама породжує гріхи (убивство, ґвалт, мародерство). Війни в Іраку та Чечні почалися з брехні та лицемірства тих країн, які їх розпочали, а багато урядів інших країн без докорів сумління принесли в жертву правду, аби не зазнати матеріальних збитків і не стати паріями на політичному бомонді. На державному рівні економіка виправдовує нині найтяжчі злочини, а на обивательському — діють закони пропаганди з їх обов’язковими піаром та дезінформацією. Надрозвиток деяких країн викликає зубожіння інших, як ми бачимо на прикладі США і Мексики. Наслідком цього процесу стало різке збільшення кількості нелегальних мігрантів, що відбувається нині на планетарному рівні. Структури гріха вирішують цю проблему шляхом створення все більш дискримінаційних законів проти іноземців, залучаючи до цього провокаційні ресурси мас-медіа. Закон так само є структурою, що породжена гріхом і породжує гріх. Система прописки, яка й досі процвітає у нашій незалежній державі, ще у радянські часи породила хабарництво, яке згодом розповзлося як ракова пухлина по всьому суспільству.

Сотні законів, прийнятих за роки незалежності України, спричинили корупцію та бюрократію, а ті, які могли б захистити громадян, просто не працюють. Усі ми лише тепер наблизились до розуміння справжньої суті глобалізації. Ще два роки тому в Україні було видано популярний її виклад за Максом Фріменом, де йшлося про майбутній розквіт країн третього світу, вселенський добробут і гарантії збереження культурних традицій. Розповідаючи про два попередні етапи глобалізації, що закінчились найбільшими в історії людства світовими війнами, автор запевнив, що цього разу не конче має бути війна, хоча події минулого року красномовно свідчать, що війна з Іраком є наслідком глобалізації, а боротьба з тероризмом — лише маска на її потворному обличчі. Уже зараз відчутно, як глобалізаційні процеси ігнорують соціальні проблеми, права людини і право націй на культурне самовизначення.

У себе в Україні ми не чекали так рано глобалізації й у власному зубожінні звинувачуємо владу, не помічаючи, що наша незугарна некомпетентна влада є витвором якраз тієї самої глобалізації. Ми чекаємо ще більшого регресу, а тим часом у нас — «поступ», контрольований не гюсттоталітарними пережитками, а вже неототалітаризмом. Ми побоюємось, що ось-ось підніме голову СБУ й тоді нас порозселяють по божевільнях і в’язницях, а неототалітаризм здійснює економічні репресії, що для консумованого (споживацького) суспільства є найгіршим, бо ніхто не хоче видлубувати зі смітників клапті паперу та запліснявілий хліб чи віддавати зароблене тяжкою працею судовим виконавцям.

Принизливе становище медицини, освіти, науки й культури перетворює їх теж на структури гріха, які змушують загалом чесних людей обдурювати, красти, вимагати чи давати хабарі, знищуючи в них віру в справедливість. Милосердя лікаря, репутація вчителя, патріотизм митця гасяться помиями і всі вони стають однаково брудні. Створюється і заохочується імідж чіпкої істоти на кшалт Ґорлума, для котрої основне не розлучатись з талісманом-перснем, що дає захист, багатство і навіть владу. Навіть міжконфесійна боротьба — це не теологічна суперечка, а запеклі баталії за парафії, що дають змогу розкішно жити багатьом священикам з їхніми численними родинами. Не вбога лепта вдовиці, а щедрі пожертви злодія, котрий стає на службі перед самим престолом, забезпечують добробут служителів Церкви. Тим часом, основою соціальної доктрини християнства є надання переваги вбогим, незалежно від того, віруючі вони чи не віруючі.