Чому це так — не варто довго думати. Це — наш простір, вирахуваний до квадратного сантиметра, наш час, що нас не гідний, але вже триває кілька поколінь. Мухи в павутинні, бджоли, які збирають отруту, кліщі, що живляться теплою кров’ю, — Ера комах, котра настала після людської ери.
Але те, що трапилося не зі мною, не має кінця. Я майже забула, що зі мною трапилось. У мене вже не буде захопленого погляду дитини, яка дивиться з-за дротяної сітки, що відгороджує одне подвір’я від другого, як бавляться інші діти її м’ячем. Але я ще можу бути дверима для своєї дитини. І вікном, розчиненим навстіж. Нема більш нічого, крім цих дверей і вікна, але без них немає Дому.
ЩОВЕСНИ ДО УРОЖА приїжджає вуйко Левко і вирубує старі дерева. Садить нові, але ті або не приймаються, або вироджуються. Земля втомилась родити. Яблука гниють на гілках. Вишні щораз дрібніють. Тільки раз у сім років буйно родять сливи.
Коло річки ми маємо невеликий сливовий сад, що його посадив мій дід. Я так тішуся цим старим садом… Бо зараз не садять садів, а він хоч трохи мій.
Нині ми лише говоримо про сади, яких ніколи не посадимо. У нас немає землі. Вона тікає нам із-під ніг. Мусить щось статися. Для кінця століття характерні есхатологічні почуття. Але щось станеться, бо земля начинена трупами і паразитує на людській енергії, витративши всі свої сили на боротьбу проти існування. Вона породить монстрів, а потім сама оживе.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Коли я покинула місто, у якому прожила майже рік, було літо. Ночі мучили мене тяжкими снами, вдень переслідував страх. Я приходила на подвір’я колишнього панського дому, лягала в густу траву, лицем до землі — мені від того ставало легше. Я ніби спала: свідомість вимикалася, тіло не відчувало ні холоду, ні тепла. Але десь на дні мозку борсалось відчуття недовговічності того стану. Годинник цокав, і кожна секунда наближала мене до того часу, коли слід щось робити. Я не могла вижити в місті, яке покинула, а воно протягувало до мене щупальці-листки і могло задушити.
«Одне дерево, дві руки, три лебеді і чотири гілки. А зозуля — один і два, а зозуля — три і чотири».
Допомогти мені зможуть, коли я стану на ноги. Лежачого не б’ють, але й не піднімають.
Я не могла вмерти, бо вже пробувала це зробити ще там, у місті, в порожній кімнаті гуртожитку, куди ще кілька годин ніхто не зайшов би, де не було ні постелі, ні стільців, лише брудний стіл і сміття. Я різала руки тупим ножем, пила якісь ліки, а вихід був поруч — відчинене вікно на п’ятому поверсі. Потім я вийшла в коридор, зустріла свою коліжанку і попросила, щоб викликала швидку, аби мене забрали в психлікарню. А вона взяла мене за руку і повела в кафе снідати, де було затишно, чисто і на столиках стояли квіти. Галя розмовляла з приятелем, а я тремтіла від страху, що не витримаю і почну кричати.
Я ніколи не кричала. Я не вмію кричати, хоч у цьому є велика полегкість: вирвати з себе відчай і кинути його під ноги. З тих пір у мене збереглось бажання жити тихо зовні, уникати натовпу і спілкуватися з тими, хто любить мене і прощає. Коли я розмовляю з людиною нещирою або злою, то ніби знову опиняюся на порозі тієї порожньої кімнати, але нікому взяти мене за руку і відвести до сонячного кафе. Я знаю свою силу, але не розумію, чому така схильна до відчаю.
Мені тоді було дев’ятнадцять років, а зараз тридцять два, але я ніколи не хотіла б поїхати в те місто. Воно мене надламало, змусило шукати захисту й самоізоляції. Якби не цей рік, я б писала інакше, не озиралась би на тих нещасних людей, серед яких колись жила.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. Наша віра подібна до зрізаних квітів. Коли одні зів’януть, ми купуємо інші. З огидою виливаємо застояну тягучу воду, набираємо свіжої. Я кажу «ми», бо коли йдеться про віру і Бога, ніхто не може почувати себе самотнім. Я — то є ми.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Колись я бачила міліцейську машину. Із заґратованих вікон виглядали жінки. Вони, напевно, заздрили моїй свободі, але в ту ж мить я ніби опинилася серед них і з такою самого тугою дивилась на сонячну вулицю. Мені не потрібні були ні руки, ні ноги, ні все тіло, але я їх мала. І це було нестерпно, бо на тіло можна плювати, бити його. І це мало відбутися, хоч я глибоко каялась, і вірила в Бога, а він, ковтаючи сльози, співчував мені, та нічим не міг допомогти.
ТЕ, ЩО ВЖЕ НІКОЛИ НЕ СТАНЕТЬСЯ ЗІ МНОЮ. Кущ із рожево-білими, неймовірно пахучими квітами. Мені — три роки. Я вперше побачила його і запам’ятала назавжди. Він цвів коло нашої хати сорок років, доки не засох. То була настільки замкнена в собі істота, що не лишила по собі нічого. Всі намагання прищепити чи виростити з насіння щось подібне закінчувалися невдачею.
Смерть тата. Останні тижні він майже не приходив до пам’яті, лише стогнав і кричав. Коли йому легшало, просив полуниць. Одного разу пішов за ними на город і впав. Це страшно — піднімати батька, коли він лежить немічний, а ти сама ще дитина.
ТЕ, ЩО МОЖЕ ЩЕ ТРАПИТИСЯ ЗІ МНОЮ. Зустріну людину, через яку пізнаю себе справжню.
Пройду повз жебрачку з дитиною, не подавши їй милостині.
Посаджу садок і народжу другу дитину.
І те, що не підлягає сумніву: помру. Тільки якою смертю? Коли — це не суттєво. Над хатою, де має померти людина, літає чорний крук.
НАМАГАЮСЯ ЗГАДАТИ ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ КОЛИСЬ ЗІ МНОЮ, але доторк до власної пам’яті нагадує доторк до равлика — він одразу ж ховається у свою хатку. Навіть коли згадуєш усе в образах, яких не можна передати словами. Я не вмію красно говорити і тому не вмію писати, бо це одне й те ж. Але в оцьому лепеті моя суть. Усю правду сказати неможливо, але й неправду так само. Я не хочу створювати собі імідж, як ведеться в цивілізованому світі. Це все одно, що підтримувати в належному стані старе взуття, яке зненавидів, але ходиш, бо бути босому небезпечно для здоров’я. Або ще: зле, коли з-під маски виглядає чиєсь справжнє лице, вбоге, негарне, безпомічне. Є лише один спосіб самооборони — бути доброзичливим. Я не так уже й мало отримала в своєму житті ляпасів, але вони ніщо у порівнянні з постійним страхом, що тебе побачать голою.
ТЕ, ЩО МУСИТЬ НЕМИНУЧЕ СТАТИСЯ. Моя дочка вдягатиме мої сукні.
Якогось дня я залишуся зовсім самотньою і здивуюсь, що знову. Моя юність була нестерпно самотньою.
У мене житимуть коти, пси і рибки в акваріумі: чорні й золотисті.
Я прочитаю нарешті Марка Аврелія.
Але багато бажань залишиться нездійсненними, бо вони надмірні, їх здійснення може спотворити мою душу, і я її не впізнаю, а значить, не впізнаю себе. Багато спокус проходить нині повз мене. Я могла б торкнутися їх рукою, але чи стану від того кращою чи мудрішою? Я не хочу мати мудрості згризеного роками тіла. Та й кожна помилка нищить довкола мене щось таке саме ніжне й чисте, як квіти.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. Співробітники однієї установи вирішили провести вихідний день у лісі, збираючи гриби. Поїхали автобусом, назбирали грибів і поїхали назад. В останню мить зауважили, що однієї жінки нема, але чекати на неї не захотіли. Ту жінку знайшли на третій день, їй стало погано з серцем. Ім’я їм — легіон. Покинутим у лісі, посеред площі, посеред танцю, посеред великого дому, в якому живуть тисячі людей; покинутих дітьми, батьками, друзями. Кожен із нас потенційно Тимон Афінський.
Ми захищені непотрібністю як саркофагом. Беззахисність тут — лише риса, яка може бути, а може й не бути. Мертве тіло в лісі не беззахисне. Лише непотрібне. Як таке, що здатне викликати докори сумління.
Хвала юрбі, яка дробить на безліч крихт гіркий хліб сумління, і розчиняє його, наче в оцті, у поті свого тіла. Вона не має спільного розуму, як мурашник чи журавлиний ключ. Але ж яка вона сильна, коли йдеться про подарунки чи жертву, її таємниця така сама, як таємниця річки, що знає, куди легше плисти.
