ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Коли я довго живу сама і ходжу по вулиці між чужих людей, то ніби вгадую їхні думки про мене. Хоч між ними є люди, замкнені на сім замків, є завтрашні мертві і завтрашні новонароджені.
Кожен день бачу бабцю, котру не можна назвати ні божевільною, ні жебрачкою. Вона час від часу каже тихо і виразно: «Ищите спасения душ!» Певно, вона теж читає думки і, коли відчуває щось лихе, говорить: «Ищите спасения душ». У руках вона тримає сіточку. Щось купує, хоч я ніколи не бачила її в черзі. Живе бабця, напевно, на отій маленькій вуличці. Довколишні вулиці заселені чужинцями. Справжні господарі зогнили в Сибіру. Двері чудових будинків поламані, стіни обписані матюками, бруківка засмічена. І бабця говорить: «Ищите спасения душ!»
Де його шукати? Жити чистому серед нечистих — неприродно й негідно. Але й бути таким, як усі, без тіні гідності, теж нестерпно. Велика помилка гадати, ніби юрба однорідна й безлика. Якби це було так, її легко було б схилити до добра й любові. Але юрбу можна підкорити лише страхом, як кожного з нас. Страх знає наше слабке місце. За Христом пішли не від страху. Він викликав подив не чудесами. Він робив їх не для того, щоб привернути увагу, а щоб допомогти людям. Та й чудеса його були прості: нагодувати, напоїти, зцілити. Але навіть він не зміг усім допомогти й обіцяв повернутись. А його пришестя чекають зі страхом.
АВТОПОРТРЕТ НА ТЛІ УЯВНОГО ПЕЙЗАЖУ. Я стою спиною до Урожа, який саме зацвів усіма своїми черешнями і кущами терну коло плотів. Я стою лицем до лісу, який теж цвіте черешнями й терном. І небо так само строкате.
Але на знімку нема ні мене, ні квітучих садів. Чорна пляма на сірому тлі й вивернутий камінь, схожий на чобіт. Чорна пляма — це не я. Мене не було, коли фотографували. Й Урожа з його садами теж не було тієї хвилі. Все замінила пустеля. Вона прибігла і стала між мною і лісом.
А фотограф після того випадку більше не приходив. Він посварився з Богом і тепер будує Вавилонську вежу. Та й нам, певно, уже не вдасться порозумітись. Кожен, хто бачить ці фотографії, каже, що то море. Колись, у якусь там еру, тут і справді було море.
ТЕ, ЩО ТРАПЛЯЄТЬСЯ З КОЖНИМ. Світ після дощу нагадує дитину, котра щойно перестала плакати. Вона забуває свій плач так само легко, як ми похмуре небо. Чому ж ми не прощаємо іншим того прикрого враження, яке вони на нас справляють? Зникає тягуча нудьга буття, страх перед смертю — «Радість, радість, іскро Божа!» То неправда, що щастя не існує. Воно — нетривке. Все на світі нетривке. Вічно безхмарне небо перетворює душу в пустелю.
ТЕ, ЧОГО МИ НЕ МОЖЕМО РОБИТИ. Чи легко думати про Бога, коли у нас нема дверей, за якими можна надійно зосередитись?
Як ми можемо все життя мріяти про власний острів, коли у нас нема навіть даху над головою? Адже в нас у крові впевненість, що ми не досягнемо нічого. Страх фізичного знищення зробив нас блідими відбитками людини. Тільки самопожертва вбогих духом, які ніколи не стануть багатими, — знак Бога, чого б ми могли досягнути, якби хотіли.
ТЕ, ЩО МОГЛО БИ СТАТИСЯ ЗІ МНОЮ. У семимісячному віці я пережила клінічну смерть.
У 18 років мене зустріла жінка й сказала: «Віднеси цього листа в отой будинок, у таку-то квартиру». Я глянула на той будинок і відмовилася. Він був напівзруйнований і брудний. Через місяць там розкрили страшний злочин: у підвалі знайшли трупи замордованих дівчат. Комусь було потрібно, щоб я не піддалась автоматизму.
У 19 років посеред білого дня якийсь маньяк приставив мені ножа до спини. Я торкнулася цього ножа. Це був столовий ніж, з округлим кінцем. На щастя, над’їхала машина, і я втекла.
Три різні випадки. Саме випадки, бо смерть не може бути випадковою. Вона приходить тоді, коли їй велять.
ЩО Ж УСЕ-ТАКИ З НАМИ ТРАПИЛОСЬ? Портрети людей часів Ренесансу випромінюють духовність. Настає сімнадцяте століття, і світло гасне. Людство ховається від сонця, запалює світильники. Пейзаж за вікном втрачає перспективу. Що ж утратили ми, що примусило нас ховатись?
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Друзі, як завжди, далеко, пишуть мені листи. Ми вже не чекаємо від долі разючих змін. Ми боїмось нещастя і хочемо втримати те, що належить нам по праву: спокій і почуття власної гідності. Ми й досі не схожі на інших, але руки наших дітей стримують нас. Ми маємо кого захищати. У нас є нарешті ті, кому ми потрібні. Ми дедалі рідше купуємо дорогі альбоми, платівки, прикраси, дбаючи про те, щоб наші діти мали молоко й іграшки. Ми виростимо наших дітей і вернемось кожен у свій Уріж, щоб нікому не заважати.
ГОЛОС, ЯКИЙ ЖИВЕ В МЕНІ, ЧИ ЯКАСЬ ІНША ІСТОТА каже ось що:
— Ти боїшся, щоб тебе не спитали, що ти встигла зробити у свої тридцять років. Через те ховаєшся, хоч таке питання може поставити хтось із твоїх п’яних знайомих, і сказати, що ти не мовчала, або мовчала, коли слід було…
Я зараз відповім своєму п’яному знайомому:
— Боюся, бо знаю, що зло накопичується в душі, як отрута, і до нього звикаєш. Боюся звикнутися з ним. А мовчати чи не мовчати ніхто мене не змушував. Я не знаю, що таке «коли слід було». Це — вислів з рабського лексикону.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Крісло, в якому я оце пишу, куплене в комісійному магазині за п’ять карбованців. Воно саморобне. Високе, з поручнями і прямою спинкою, оббите червоним плюшем, що вже трохи обдерся. Думаю, що його зробив якийсь дід і провів у ньому немало днів, дивлячись на захід сонця за дахами міста. А коли помер, то спадкоємці відвезли крісло в комісійний магазин і, певно, дуже лаялись, що його оцінили так дешево. Купу старих книжок викинули просто на вулицю, де їх попідбирали перехожі. У квартирі хтось поселився і забілив стіни, які зберігали відбитки пальців старого.
Вночі у кріслі, певно, спав песик. Чи відшукав він свого господаря між зірками? Чи не заблукав?
ТЕ, ЩО БУВАЄ ЩОДНЯ. Мені доводиться думати, про що ж писати далі.
Донька збирає на подвір'ї пір’я голубів та ворон і приносить мені. Я ставлю його в глечик і думаю, навіщо воно нам.
Купую на ринку квіти і теж думаю, навіщо вони мені, мертві.
Іноді здається, що іграшці, певно, прикро лежати на підлозі, й кладу її на місце. Або книжці теж прикро, що її не купують, бо вона пошарпана, та ще й сьомий том Діккенса, а не всі разом. Так я купила колись «Крамницю старожитностей» із дарчим написом «Любочке в день рождения. Будь счастлива».
Це так, як ловити в метро квіткового жука і везти його з «Вокзальної» до «Святошина», щоб випустити на зелений моріжок.
Це так, як віддати сім копійок алкоголіку із заячою губою, якому не вистачає на пляшку.
Це так, як подарувати дорогу книжку людині, якій вона менш потрібна, ніж тобі.
Це так, як витерти сльози рукавом, а не хустинкою.
ЩО МУСИТЬ ЗІ МНОЮ ТРАПИТИСЬ. Колись я перестану відчувати трепет перед Новим роком. Гарних років у мене було так мало, що їх навряд чи додасться.
Рано чи пізно я розучусь писати. З якою радістю раніше мене вів сюжет, як я квапилась дійти до завершення, а тепер прошу: «Почекай!» Серце заходиться від бігу, від щоденної гонитви за харчами для Ладусі болять ноги. Що мені лишиться, коли я напишу і цю книгу, таку саму гірку, як попередні? Попри все те, якби хто знав, скільки в мені радості, спокою, рівноваги…
Чорна тінь падає на мене. Звісно, це не моя тінь. Вона б тоді падала на інших. Хтось примушує мене серед ночі прокидатись від жаху, але цей жах якийсь урочистий. Необхідно визволити свою радість, але, доки я не знатиму, чия то тінь падає на мене, доти нічого не вдію. Скільки разів мені снився покійний тато. Він приходив, страшний і мертвий. Я його не пускала до хати, щоб він не перелякав мами. Кричала: «Йди, ти — мертвий!» Тобто, йди, бо ти мертвий. А що, як колись і мене так само виштовхнуть за двері, бо я мертва і приношу в дім страх. Коли мене розпізнають раніше, ніж я зроблю це відкриття.
