«Так уже сталося, що я бачу захід сонця, коли надворі ще білий день. Так уже виходить, що я описую те, що колись трапиться зі мною. Це легко, бо подібні ситуації виникають знову. Господи, як усе просто! Ось у чому секрет безсмертя і що можна витворити з нього: дім у лісі на горі, містечко внизу, великого розумного пса, спогади про завтра. На зміну зимній порожнечі заступає світлий день з безліччю дрібних справ: нагодувати доньку і собаку, піти по воду до джерела, зустріти мишку, яка вміє лазити по тоненьких гілочках, послухати Моцарта. Увечері сидіти на ґанку і дивитися на зорі, не впізнаючи жодного сузір’я, крім Великої Ведмедиці.
Вічність — це не те, що безсмертя. Вічність страхітлива. Життя стає тягарем, коли думаєш про неї. Не хочу пускати її собі в душу. Там стільки всього назбиралося: очі покинутих дітей і старих псів, голови калік, монотонні поклони жебраків, плач у порожньому будинку на світанні. Так боляче діткнутись ще чогось. Вічність роздягає мене, я мерзну. Я пропадаю, залишається тільки ритм мого серця. Кров витікає з нього, заливаючи увесь світ. Я…»
(На цьому закінчується рукопис.)
ЛІЛЯ:
Їй часто сниться, як вона підіймається вгору і раптом бачить, що їхній будиночок зник. І, прокинувшись, плаче, бо нічого страшнішого бути не може. Мама заспокоює: «Доки ти хочеш потрапити в цей будиночок, він не зникне».
«І ти не зникнеш?»
«І я. Знаєш, нам пора посадити сад. Будемо спостерігати, як він росте».
«О, кілька яблунь, сливок, груш. І вишні. Вишні обов’язково. А як ми його посадимо?»
«Із зерняток. Спочатку посадимо їх у вазонки».
«Але ж то буде дуже довго!»
«У нас — ні. Уявляєш, як буде гарно, коли сад зацвіте. Ми поставимо собі лавку і будемо ним милуватись».
Отже, сад у них уже є. Правда, ще в землі, але то ненадовго. Мама не дає їй сумувати. Одного разу з таємничим виглядом повідомляє, що у Альфи будуть цуценята. Швидше би!
Отак минають їхні дні. І зовсім не треба йти в гори: досить захотіти — і ти вже там. Але це таємниця. Правда, цьоця про неї здогадується. І безнога Гандзуня, мені дуже шкода, що вона не може ходити. Гандзуня колись мені сказала: «Донечко, можеш мене не боятись. Я слаба на голову, ніхто мені не повірить». Але я не сказала. Я ще мала і не маю права говорити. Мама мені довіряє. Вона переживає через мене. Мама зараз вільна. А я ще мала і не можу бути вільною. Мама мене вчить не боятися і бути сміливою. Я вже не боюся мишей і висоти. Не боятися поганих людей ще не навчилась. Але Альфа мене захистить.
Мама часто сидить і сумує. Я пробувала її навчити вишивати, але в неї нічого не виходить. Якби вона хоч писала… Я пам’ятаю, який у неї був гарний настрій, коли вона писала. Я спитала її:
— Мамо, чому ти не пишеш?
І пожаліла, бо у мами зразу ж набігли на очі сльози.
— Я не можу.
Я нічого не зрозуміла:
— А ти спробуй!
Я побігла і принесла їй аркуш паперу і свою ручку (зараз дуже шкодую). Мама неохоче взяла ручку і написала моє ім’я:
ЛІЛЯ.
І тут трапилося щось дуже страшне: спочатку спалахнули літери, а тоді папір.
— Ось бачиш…
Я заплакала:
— Чому так, чому?
І тоді мама прочитала напам’ять уривок зі своєї останньої книжки:
«Усе, що ти спалиш, ставши легким, безтілесним, однак буде свідчити за тебе чи проти тебе, бо вогонь звільнив його для нового життя».
1998 рік
Небесна кравчиня
Стежка то з’являлась, то зникала, можливо, то була вже інша стежка, не та, що спершу. Стежки й стежечки бігли, залишаючи на твердій, без жодних ознак трави послання людям і звірям. Останні принаймні могли прочитати те, що написане, і в їхній свідомості спалахували образи чоловіка з рушницею, лисиці, миші-полівки, змії… Стежок було ще більше, якщо пригадати мурах, зелених жуків, волохату гусінь. Стежки в повітрі, на землі й під землею. Мертве не прокладає стежок, бо мертве нічого не створює, не шукає, не переслідує.
Наближався час відпочинку — зима. Хтось засне, хтось користатиме із запасів, зроблених на зиму, а хтось матиме лише тимчасовий прихисток, міняючи його залежно від обставин: рятуючись від переслідувань, шукаючи їжу, просто рухаючись, щоб не перейти в стан незворотності, який називають смертю. Зима вимагає терпіння від духу і тіла.
Коли ж казати про світ людей, то нині в ньому весь час панує зима. Це в лісі можна стріти всі пори року: і літо, і весну, й осінь. Люди неохоче йдуть взимку до лісу, бо тоді він нагадує їм про безпритульність і самотність, про незахищеність і втрату ілюзій. Таке їхнє життя насправді, коли обтрусити з нього усі блискучі прикраси. Однак ніхто не наважиться сказати вголос:
— ЖИТТЯ НАЧЕ ЛІС УЗИМКУ.
У лісі не бракувало ярів, ям, що колись були норами, тонесеньких кволих гілочок, на яких ще бовтались жовто-зелені листочки, готові впасти від холодного вранішнього подиху пізньої осені, старих пнів від зрізаних чи просто померлих від старості дерев, які випускали миршаві пагони, що їх язик не повернувся б назвати відродженням. Так, просто перехід в іншу форму існування — паразитичну, або, щоб не вживати це неприємне слово, вторинну.
Навіть згори ліс виглядає величезним. Це міг би підтвердити крук, віщун смерті, її покірний слуга. Ліс тягнеться на північ, а далі вже рівно розкреслені чотирикутники й трапеції полів і купки сіл. Але це може побачити людина з літака. Крук, натомість, бачить те, що вже померло, або невдовзі помре. Він бачить людину, що йде лісом від електрички, чує запах її сонного поту, зауважує повільну непевну ходу. Це — не його здобич. Самого бажання померти недостатньо, потрібно, щоб плоть почала відмирати й повідомляти про наближення часу смерті. Люди — не дерева, вони не переходять в іншу форму існування. Їхня смерть — незворотна.
У сірому небі порожньо. Птахи відлетіли у вирій, та й день добігає кінця. Крук робить коло над місцем, куди привів його інстинкт, і відлітає до завтра. Запах поживи — це теж пожива.
H., чоловік років тридцяти, хоч з вигляду можна дати йому більше, не помічає, як стежки роздвоюються, зникають, йому, здається, байдуже, куди ці стежки ведуть. Він намагається не ступати по добре втоптаних смужках землі й сахається розбитої трактором грузької лісової дороги, рваної рани, в заглибинах якої зібралась густа темна волога. Він різко звертає убік, і з якоюсь безнадією ступає далі по твердій стежці мисливців за грибами, яка різко обривається над неглибоким яром, стіни якого вкриті плямами моху. Н. переходить на той бік яру, бо за ним виростає у сутінках чорна стіна ялиць. Він ступає між двох велетенських стовбурів, наче входить у браму нічного старовинного міста, де не сплять тільки вартові, визираючи з веж, чи не зайнявся десь дім.
Тут було тихо й затишно. Земля вкрита шаром глиці, з якої мурахи будують собі високі житла. Н. старанно обходить заснулі мурашники, потім дивиться вгору, де сходяться крони старих ялиць.
Вгорі — живе, внизу мертве. Знову ж таки інша форма життя. Не така, як у пагонів, що виростають з останків дерев. Чи проміжна стадія, коли ріст припиняється. Стадія зрілості.
Він довго так стоїть, намагаючись щось збагнути чи навіть пригадати, але в голові виринають лише банальні думки. Наприклад, який він нікчемний супроти цих велетнів. Трохи далі його ловить повзуча ожина, що обплела напівзотлілий стовбур дерева, яке впало, мабуть, дуже давно. З-під клаптів кори визирає поточена комахами темно-жовта деревина. Щоб обійти ожину, Н. мусить звернути вліво, і незабаром зауважує, що ялиці приховують не що інше, як старий дерев’яний дім з кількома цегляними прибудовами. Він знав про його існування, але ніколи не бачив за тих кілька разів, що вибирався до лісу. Здогадувався по ледь чутному запаху диму і тих вібраціях, що виникають, коли повітря у просвітку між деревами наштовхується на якусь перешкоду.
