Будинок був цілковито занедбаний. У напівповаленій огорожі з поржавілої металевої сітки просвічували велетенські діри, а на дротах, протягнутих між дерев’яними стовпчиками, застигли запрані простирадла і ще якесь строкате лахміття. Останній притулок — ось на що воно було схоже.

Від цього видовища на чоловіка одразу налягла втома. Правда, він пройшов уже чимало. Від електрички навпростець через поле, де повітря дзвеніло під напнутими дротами високовольтної мережі. Подекуди лежали трупи ворон, вражених струмом чи, може, якоюсь іншою невидимою зброєю. Кожного разу йому було боляче дивитись на загиблих птахів, а якось він навіть позаздрив спокою, який отримали ворони, не шукаючи його навмисне. Втім, птахи теж можуть бути схильними до самогубства, що ми про них знаємо…

Н. пішов далі, ще далі, ніж збирався, бо раптова поява будинку на його шляху ніби порушила угоду, яку він вже встиг укласти з лісом: не мав наміру втручатися в його життя, і ліс йому повірив. Взаємна довіра — найдосконаліший спосіб співіснування.

За ялицями були густі кущі ліщини чи, може, граба, що виросли на давньому зрубі, й сухі видолинки, з яких заморозки висмоктали всю вологу. Біля скам’янілого пенька він знайшов западину, надійно захищену від цікавих очей, і взявся нагортати в неї листя. Воно було вогке, і в сутінках виглядало блідим, а під ним був шар сухішого, торішнього. Чоловік горнув листя, аж доки не дістав до вологої масної землі. Він аж зіпрів, і все ніяк не міг наповнити яму. Можливо, то була вирва від снаряду часів останньої війни, деякі яри теж мали штучне походження. Утім, за десятки років дух війни геть вивітрився.

Чоловік приніс ще кілька оберемків листя, а тоді занурився у яму і став нагортати її пахучий терпкий вміст на себе. На ньому була тепла непромокальна куртка з каптуром, на голові плетена вовняна шапка, а грубий светр він міг натягнути на підборіддя. Обличчя він залишив вільним, щоб дивитися в небо, як воно темніє, а темніло воно цієї передзимової пори швидко. Та якою б глибокою не мала настати темрява, вона не була абсолютною, мала безліч відтінків. А от тиша для цього чоловіка була справжньою тишею. Він не чув навіть биття власного серця.

Н. повернувся на правий бік у цьому мертвому морі, де не можна потонути, яке пахло так, як годиться пахнути мертвому: цвіллю, тліном, а на губах осідав гіркий пил. На зміну тривозі й хвилюванню, бо це він зробив уперше, прийшла тиха радість. Він переступив якусь межу, зважився на вчинок, хоча ще годину тому не міг собі уявити, що здатний це зробити. Тепер це справді виглядало на ритуал, здійснений уперше.

Занурений у листя чоловік став дихати рівніше, але його все ще непокоїло те, що існувало вгорі: холодний безжальний світ. Понад усе він прагнув зараз заснути, як засинають деякі тварини взимку. Коли він засинав, йому снились гарні затишні сни, але вже тривалий час його мордувало безсоння. Засинав на коротко, і тоді прокидався. Дійсність навалювалася на нього хвилею неспокійних розпачливих думок, викручувала руки й ноги, і ранок він зустрічав уже знищений, розтерзаний, спустошений. Кілька разів виходив з квартири на вулицю, сидів на лавці, але місто жило вночі надто агресивним життям, за іншими, аніж вдень, правилами, не вдягаючи маски. Хтось під’їжджав на машині, хтось заходив-виходив, а згорблена самотня постать на лавці надто впадала в очі, викликаючи недобрі думки в роздратованих нічних істот, яким він не міг нічого сказати: ні висловити згоду, ні співчуття, чи просто відповісти на питання. Він розумів, що викликає страх, відразу, підозру, які у вседозволеній темряві ночі легко переходять у гнів.

Не треба про це думати зараз. Цього вже нема і не буде. Він перестав виходити вночі з дому. Не тому, що боявся, а тому, що боялись його. І він змінився, усвідомивши, наскільки великою є його залежність від цього будинку. Колись ця залежність була солодка, сповнена надії, але тепер вона стала абсурдною і нестерпною. Звільнення було неминуче.

Після довгих болісних пошуків виходу з безсоння йому нарешті вдалося виділити рятівний екстракт.

Чоловік заснув легким сном, що не зовсім був сном, бо навіть тепер він продовжував відчувати і думати.

…У вранішньому тумані виднілись три постаті: дві чоловічі й жіноча. Один з чоловіків, високий на зріст, накульгував, перехиляючись на бік, за спиною мав мішок, з якого виглядав гриф якогось музичного інструмента, обрисами схожий на гітару, а супутники намагались пристосуватись до його ходи, не виказуючи ні невдоволення, ні нетерпіння, хоча їм треба було встигнути на електричку до міста. Вбрані вони були в одежу, яку люди купують на секондхенді, а тоді, вдягнувши раз чи два, виносять на смітник в поліетиленових мішках, де її забирають ті, кому важливо, щоб одежа була тепла й зручна: трохи розтягнуті вовняні светри, мішкуваті міцні штани, куртки, що застібаються водночас на блискавки й ґудзики. Жінка була одягнута в довгу картату спідницю й чобітки.

…У сні-видінні Н. стояв на витоптаному пустирі, освітленому теплим сонцем, й вдивлявся у небо. Там по синьому була прокладена біла дорога, і нею йшли двоє чоловіків, вбрані в гаптовану золотом червону й зелену одіж, а за ними дріботіла кругленька жінка. Може, вони були китайці, може, монголи, ці троє небожителів.

А ті, що йшли в тумані через ліс, раптом почали сміятись, згадавши вчорашню чи, може, позавчорашню пригоду. Жінка тримала чоловіка під руку. Була вона трохи вища і значно повніша за нього. А третій, що йшов попереду, мав на голові яскраву червону шапочку, щоб не загубився у натовпі, бо це з ним надто часто траплялось. Низенький чоловік носив цигейкову шапку-вушанку й виглядав на майстра чи підмайстра. Сміялись вони удвох — чоловік і жінка, згадавши, як позавчора хлопець намагався зайняти для них місце в електричці і влігся на лавці.

— Дивіться, людоньки, вже напилося! — перекривляв когось писклявим голосом чоловічок у вушанці. — Не давайте йому грошей, бо проп’є!

Жінка засміялась ще дужче, згадавши, як хлопець лежав на спині, обнявши гітару, наче дівку, тільки дівка була зверху, а не знизу, як то має бути. Утім, їхній Семко не виявляв інтересу до дівчат, нічого не знав про плотські бажання. Розуму в його маленькій голові поміщалось небагато, і він би пропав, якби не їхня маленька громада.

— То не так, — казав Старший, що нині залишився вдома варити їсти й доглядати хворого Сіренького, — наш Семко дуже мудрий. Він прилетів з іншої планети і думає по-іншому.

— Ви теж прилетіли з іншої планети, — втішив Семко, — але раніше, ніж я!

— А що я казав! — переможно всміхнувся Старший.

«Але мій Ігорко найліпший!» — подумала жінка, хоча йшлося про інше, а не про краще. Однак їй приємна була сама ця думка, яку вона не мала кому висловити, лише собі. Та навіть якби мала — не наважилася б.

— Ходімо швидше! — сказала вона. — А то нам електричка втікне.

Вона пришвидшила ходу, і Семко опинився позаду. Він розмахував довжелезними руками, наче плив у тумані. Старший казав, що таке повітря нездорове. Як тільки вони вийдуть з лісу — зразу стане світліше й веселіше.

— Ти зі мною будеш, Катю? — гукнув Семко до жінки.

— Ага, нині нема для мене роботи.

— А до магазину підем?

— Як буде з чим, то підем! — весело відповіла Катя, пришвидшивши ходу.

З Катею Семкові було ліпше, ніж з Ігорком. Коли вона з ним, то нічого лихого не може трапитися. Ніхто не відбере в них зароблені гроші, не викине з поїзда. Катю всі знають. Катя бойова. Вона — велика, а Ігорко — малий, хоча на зріст вони майже однакові. Ні, зріст тут ні при чім. Семко з Ігорком можуть загубитися, але Катя завжди їх знайде і приведе додому.

Якогось висновку з того Семко зробити не міг, тому застряг між цих двох думок, і тут ще й вчепилася третя, яку він викрикнув:

— У нас є що їсти, у нас є гроші, чому ми маємо щодень ходити на роботу?

Аж пара жбухнула в Семка з рота, ніби чайник закипів. Катя з Ігорком зупинились, хоч не варто було це робити, бо можна запізнитись на електричку. Катя хотіла було відповісти сама, але вирішила, нехай це зробить Ігорко, як-не-як то його брат, й спонукально штурхнула чоловіка в бік.