І душа полинула туди, де мала відбути свій час.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. У студентському гуртожитку ти, Оксано, нарешті дочекалася самотності, щоб вибухнути божевільним плачем. Двері замкнеш, хоч ніхто й не прийде, хіба якийсь п’яний. Але й це було б незле. П’яні позбуваються свого іміджу і не розтопчуть навіть таргана, хоч їх тут аж кишить. Пали цигарку за цигаркою, падай по черзі на кожне з п’яти ліжок — тільки не кричи. Кричати можеш у своєму селі, чи у лісі, а тут тебе почують і будуть стукати в двері, питати, що сталося, чи ти не звар’ювала, Оксано…

Ти ж така була вдень товста, добродушна, варила на кухні борщ, і руки твої були червоні від буряка. Не будь дурна, ліпше сідай конспектувати на понеділок «Капітал»: після цього тебе одразу зморить сон. Ми всі тут самотні, ситі по горло радощами студентського життя, а як треба виплакатись, вип’ємо з коліжанкою пляшку «Ведмежої крові» і виплачемось разом. Бо в кожному з нас є потреба розкрити душу, розмалювати власне життя чорними й білими фарбами, довести, що нас любили і, може, досі люблять. Але ти вже кожній з нас це розповіла, і ніхто не хоче залишатися з тобою наодинці, бо страшно торкатися палаючої душі; вона пече, хоч і чужа.

Хто зробить тобі дитину, Оксано? Ти так уже дозріла для неї, що купуєш дитячі платтячка і складаєш у валізу. Незайманиця, якщо не вважати, що у десять років тебе зґвалтував п’яний перехожий. Тобі двадцять шість років і ти вже не хочеш любові, лише дитини. Ти товста і негарна, а дитину можеш народити, і не одну. Вмикаєш магнітофон? Таки не можеш впасти зі своєю мукою у забуття, хочеш її залишити на касеті. Говори, говори. Тебе мусять почути.

— Розумієш, я не чекаю від життя нічого, бо зробила велику помилку. Мені треба було йти в телятниці. Я би випоювала теляток, годувала б, чистила. А потім вийшла заміж за простого шофера. Але, на свою біду, я вміла писати гарні твори про різні пори року, навіть вірші писала про сінокіс. І попхалась у науку. А тепер мені двадцять шість років і я нікому не потрібна. І знаєш, я вірю в долю й лихе око. Хтось закляв мене, щоб я не мала щастя. Люди стороняться мене, хоч я до них усією душею. Певно, вони відчувають, що я покрита злом, наче другою шкірою. І що їм до того, що я віддираю її з м’ясом і кров’ю? То хіба мені болить. Маю стільки всього висловити, що не вистачить людей, аби все це змогли вислухати. Я — вулкан, який то дрімає, то вибухає, і в нього не меншає сили.

Я вмру в гуртожитку, бо їх більше на світі, ніж домів, де можна бути незалежним. Усе зло йде від них. Вони крадуть у нас дітей, роблять безплідними, їх вигадав диявол. Після гуртожитку мені вже не страшне пекло. Я, українська дівчина з українським ім’ям Оксана, не маю свого дому, не маю сім’ї, не маю вишитих рушників. Я курю «Ватру», сплю на казенному ліжку, пишу шпаргалки до екзаменів. Мені треба поставити пам’ятник за те, що я ще живу в чужому домі на своїй землі, і ніколи не матиму свого. Амінь.

Ти відчиняєш вікно, Оксано. Не дивися вниз. Ось білий голуб падає тобі в руки. Вже глупа ніч. Треба спати. Не забудь вимкнути магнітофон.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ. Сьогодні ми ходили з Ладусею по місту. Дивилися на картини, розвішані на продаж. Не купили ні Христа, ні Богородиці, ні ангелів, ні пейзажу з березами, ні Данила Галицького. І молока не купили, бо вже не застали. Зате хліб, слава Богу, ще є.

Доню, коли ти виростеш, не питай мене, чого Христос роздягнутий і прибитий до хреста. Він добровільно пішов на це і жалкував лише, що поряд не було великої білої руки Батька.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. Ми молимося лише одному Богові — Втечі. Мусять бути поїзди, які відвезуть нас у кращий світ, подалі від убогості й безнадії. Срібні нічні храми мертвлять лиця тих, хто покидає усе, хай не назавше, але й цього досить, щоб здобути значимість: стати одним із сотні, котрий прибуде в пункт призначення з пункту відправлення. Наші заяложені паперові гроші йдуть на утримання храму та його жерців. Ми мусимо вмилостивити тих жерців, щоб вони прийняли наші щирі офірування. Назад дороги немає — сніг.

Ще годину тому я стояла серед засніженого Львова з валізкою, де було кілька книжок, якісь лахи і платівки. Видовисько чужих золотих вікон було нестерпне. Яка ж це моя земля, коли мені нікуди прихилити голову і треба тікати в іншу чужу землю? Мовчання довго супроводжуватиме мене в мандрах. Холод і спрага відлічуватимуть у мозку багато ночей. Замість готелів я ночуватиму в смердючих халупах на розкладачках, або сидітиму на вокзалі серед повій, злодіїв, ексгібіціоністів і просто волоцюг, їхні воші перелізуть на мою голову, їхні червоні від безсоння очі стрінуться з моїми, їхні спини підпиратимуть стіни храму, і їхня молитва буде єдина: «Хай швидше настане день!» А тоді — перший тролейбус, м’яке сидіння, короткий сон, якась тепла страва в їдальні. Ось він, інший світ. Тільки равлик щасливий, бо носить свій дім зі собою.

І тільки якось на світанку я почула голос сестри і збігла вниз зі сходів у порожній вестибюль. То була галюцинація, але від чого ти мене врятувала, сестричко?

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. Я — Марія Титівна. Мені 80 років. Я вже майже сліпа, але ще при пам’яті. Як моя бабця вмирала, заповідала: «Годуй птичок». То я насиплю на підвіконня крихт і годую. Бабцю слухаю. Директор сварився, а потім перестав.

(Я пережила свого чоловіка і сина. Переживу, напевно, цілий світ, бо залишились тільки я і пташки. Нам потрібно трохи хлібця. Поклюємо і дивимося. Я — у вікно, пташки — на мене.)

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ.

— Ксеню, відійди від брами, бо машина задавить!

— Ксеню, тобі не можна страшити дітей, бо ти каліка. Сядь на лавку. Дивися, як Мотя чемно лежить у ліжечку. Як станеш стара, то тебе будуть годувати з ложечки і пісяти будеш на клейонку.

— Я кому сказала, Ксеню?! Дивися, йде директор. Він зараз спитає, чого ти зуби скалиш коло брами і чого без трусів. Не плач, бо закриємо в темній комірці. Послухай ліпше радіо. Шануйся. Ми тебе звідси нікуди не відпустимо, коли тебе рідна мама запхала. Зроби хатку з прутиків, а я потім прийду подивитися.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. Коли у січні зацвітуть яблуні, а у липні випаде сніг, місяць пропливе так низько над землею, як повітряна куля, коли третина вод стане гіркою, а діти не матимуть ні очей, ні вуст, тоді настане час Великого Божевілля.

Люди відкопають усіх своїх мерців, щоб їх оживити, і тяжкий сморід отруїть решту світу. Треба заткнути свій ніс, докторе.

Так, ви пророкуєте прихід нового Месії. Але то буде Антихрист. Ви хочете створити антисвіт і чекаєте Месію. Якби я був божевільний, то вірив би разом із вами. Я вмру у бруді й болоті. Звідки взятись добру, коли його нема? Я не пророк, але бачу, що добрі люди — слабкі, затоптані, як квіти при дорозі. І ви їх помалу втягуєте у вашу розпусту, змушуєте жити в тісноті, бідності, глумитеся над їхньою невченістю. А все тому, що нема коло них Христа, аби заступився. Але він прийде, мусить прийти. Почитайте Божі книги, докторе. Доки не сповниться все, що в них написано, доти не знайдеться нової мудрості, і доти будуть доми варіятів. Хоч ліпше нас випустити на волю, не лікувати. Та ви боїтесь, аби ми вас не навчили жити інакше. А ми б сховалися в лісі і там жили.

ТЕ, ЩО СТАЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. У нашому звичному світі нема дверей, хоч нібито їх багато. Але вони не зачиняються. Двері є тільки в тюрмах і божевільнях, а наші може відчинити хто завгодно: вбити, обікрасти, зґвалтувати чи відвести туди, де є справжні двері. Наші двері — паперові чи з прогнилої дикти, а наші вікна сталеві, непроникні, щоб ми з них не виглядали і не вистрибували. За нашими дверима — прольот сходової клітки, що пахне гнилою капустою, котячою сечею і старістю вбогих бабусь, котрі цілі дні проводять у черзі за молоком і мороженою рибою, а ввечері рано гасять світло і незмигно дивляться в стелю, наче вже померли.