Зоряне світло було надто слабким і не дозволяло детальніше роздивитися риси прибульців. Можна було лише зауважити, що обидва були одягнені у чорне і один був чоловіком надзвичайно високим, а інший — навпаки, на диво низеньким. Вони підійшли до висіченого з каменю пам'ятника історичному герою і кілька хвилин мовчки розглядали його. Навколо панувала мертва тиша і можна було уявити, що й вони самі — не люди, а примари. Принаймні початок їхньої розмови був аж надто незвичайним. Першим лячну німоту порушив невисокий:

— То де мудра людина ховатиме камінець? — запитав він напарника.

Велетень відповів низьким голосом:

— На узбережжі.

Невисокий схвально кивнув і, знову помовчавши, спитав:

— А де мудра людина ховатиме листок?

— У лісі, — відповів його напарник.

Настала мовчанка, а тоді запитав уже високий:

— То ви маєте на увазі, що коли мудра людина захоче сховати справжній діамант, то зробить це поміж фальшивих?

— Та ні, — посміхнувся невисокий, — забудьте про те, що було.

Він потупав ногами з холоду, а тоді промовив:

— Я думаю не про це, а про зовсім інше, значно дивовижніше. Ану, запаліть сірника, будь ласка.

Велетень понишпорив у кишені, й незабаром у полум'ї сірника вся поверхня пам'ятника засяяла золотом. На пласкому боці чорними літерами було викарбувано пам'ятні слова, які американці читають з такою шанобою:

Сірник догорів і, обпікши високому пальці, упав додолу. Високий збирався вже запалити іншого сірника, але невисокий напарник спинив його:

— Не треба, Фламбо, дякую, друже. Що я хотів, те побачив. Точніше, чого я не хотів, того я й не побачив. А тепер нам доведеться пройти ще півтори милі до найближчого заїзду, і я спробую вам усе детально розповісти. Бог свідок, для цієї історії необхідне вогнище і трохи елю.

Вони зійшли обривистою стежкою до заржавілої хвіртки, зачинили її й попрямували униз лісовою замерзлою дорогою. Добру чверть милі йшли мовчки, аж тоді невисокий промовив:

— Так, мудра людина ховає гальку на узбережжі, серед інших таких самих камінців. Але що їй робити, якщо поблизу немає узбережжя? Що вам відомо про трагедію того великого Сен-Клера?

— Я нічого не знаю про англійських генералів, отче Браун, — зізнався велетень, посміхаючись, — натомість я більше поінформований про англійських полісменів. Не розумію, навіщо вам було тягнути мене в таку далечінь до мощей цього воєводи, як його там? Можна подумати, що його поховали у шістьох різних місцях. Я бачив меморіал, присвячений генералові Сен-Клеру, у Вестмінстерському абатстві, статую його на здибленому коні на Набережній, меморіальну дошку з його портретом на вулиці, де він народився, і ще одну — там, де він мешкав, а тепер ви потягнули мене серед ночі ще й до його могили на подвір'ї сільської церкви. Мене вже починає втомлювати ця велична особистість, тим паче, що я й гадки не маю, хто ця людина. То за чим ви полюєте у всіх цих гробівцях і пам'ятних місцях?

— Я шукаю лише одне-єдине слово, — сказав отець Браун. — Те, якого там бракує.

— То ви збираєтеся розповісти мені ту історію, чи ні? — запитав Фламбо.

— Передусім я маю розділити її на дві частини, — зауважив священик, — на ту, яка відома кожному, і на ту, що зрозуміла лише мені. До речі, та, що відома кожному, — коротка і виразна, але цілком помилкова.

— Отже, — весело продовжив велетень Фламбо, — почнімо з неправильної частини, а саме з того, що усім відоме, але неправдиве.

— Не так, щоб аж цілком неправдиве, — вів далі Браун, — але принаймні дуже неадекватно відображає правду, бо майже все, що відомо загалу, виглядає приблизно так. Артур Сен-Клер був видатним і талановитим англійським генералом, якого — після його успішних і продуманих операцій в Індії та Африці — було призначено головнокомандувачем у війні з Бразилією в той час, коли знаменитий бразильський патріот Олів’єр проголосив свій ультиматум. Генерал Сен-Клер був змушений на чолі невеликого війська атакувати величезну Олів’єрову армію і, після героїчної битви, потрапив у полон. Попри обурення всього цивілізованого світу полоненого Сен-Клера повісили на найближчому дереві, де він висів зі своєю поламаною шаблею на шиї, поки його не знайшли після відступу бразильських військ.

— І ви гадаєте, що вся ця популярна в народі історія неправдива? — поцікавився Фламбо.

— Навпаки, до цього місця вона, можна вважати, правдива, — спокійно відповів його приятель.

— Ого, то вона справді довга, — сказав Фламбо, — але якщо вона правдива, то в чому її загадка?

Їм довелося проминути не одну сотню сірих примарних дерев, перш ніж невисокий священик спромігся на відповідь. Він прикусив собі пальця і замислено сказав:

— Бачите, загадка — це продукт психологічний. Точніше, це продукт двох відмінних психологій. У тій бразильській справі дві найвідоміші постаті сучасної історії дуже примітивно діяли одна супроти одної. Зверніть увагу, що і Олів’єр, і Сен-Клер — герої, а їхня битва, з історичного погляду, нічим не відрізняється від поєдинку Гектора з Ахіллом. А тепер подумайте, що мало б трапитися, якби Ахіл виявився боягузом, а Гектор — зрадником?

— Далі, далі! — нетерпляче промовив велетень, коли Браун знову застромив пальця між зуби.

— Пан Артур Сен-Клер був офіцером старого, релігійного штибу — із тих, що врятували нас під час повстання сипаїв,[33] — продовжував Браун. — Він надавав перевагу розумному виконанню обов’язку, а не сліпій силі запалу, був мужнім та рішучим командиром і дуже обурювався, коли мали місце невиправдані втрати у живій силі.

Водночас останню свою битву він провів так невдало, що й дитина могла вказати на абсурдність його дій. Не треба бути великим стратегом, щоб зрозуміти, що битва буде лютою і її варто уникнути так само, як перехожому — вантажівки. Отже, перша загадка — що сталося з розумом англійського генерала? Друга загадка — що сталося із серцем бразильського генерала? Президента Олів’єра можна вважати провидцем чи дурнем, але навіть його вороги визнавали, що він був великодушний, мов справжній лицар. Майже половину полонених бранців він згодом відпускав на волю або ще й винагороджував. Ті, хто ненавидів його, йшли від нього зворушені його простотою і щирістю. Який же дідько вселився в нього, коли він — єдиний раз у житті — наніс той смертельний удар, ще й тому, хто жодним чином йому не загрожував? Ось і вся історія. Один із наймудріших чоловіків зробив ідіотський вчинок, мотивація якого невідома до нинішнього дня. Один з найдобріших чоловіків безпідставно здійснив по-диявольськи жорстоке вбивство. Ось вам початок і кінець цієї історії, тепер, мій друже, робіть висновки самі.

— О, ні, — невдоволено пирхнув Фламбо, — я полишаю її вам і сподіваюся, що про висновки ви мені розкажете так само цікаво.

— Гаразд, — погодився отець Браун. — Мушу визнати, що змальована мною громадська думка буде спрощеною, якщо не врахувати двох подій, які сталися пізніше. На жаль, я не переконаний, що вони відтворюють усю цю історію у новому світлі, оскільки ніхто не може збагнути їх смисл. Зате вони висвітлюють нові темні місця у цій справі, до того ж, із цілком несподіваного боку. Перша подія. Сімейний лікар Сен-Клерів посварився з ними й опублікував низку пасквілів, у яких змальовував генерала релігійним маніяком, хоча насправді той був звичайною набожною людиною. Як би там не було, але тим публікаціям не надали ваги.

Хоча, з іншого боку, кожному було відомо, що Сен-Клер був дещо ексцентричним у своєму пуританському благочесті. Друга подія, очевидно, значно важливіша. У тому злощасному і недоукомплектованому полку, що так необачно здійснив напад на Чорній річці, служив такий собі капітан Кейт, він тоді був заручений з дочкою Сен-Клера і згодом одружився з нею. Капітан був серед полонених, захоплених Олів’єром. Він добре з ними повівся і, окрім генерала, усіх відпустив на волю. Через якихось двадцять літ той чоловік, уже в ранзі підполковника, опублікував свою автобіографію під назвою «Британський офіцер у Бірмі та Бразилії». У тому місці, де заангажований читач шукав розгадки таємничої загибелі Сен-Клера, були такі слова: «На кожній сторінці своєї книжки я подав події так, як вони відбувалися насправді, дотримуючись, щоправда, тієї старомодної думки, що слава Англії досить давня і каже сама за себе. Єдиним винятком у цій справі є трактування поразки англійців у битві біля Чорної річки, я навів власне бачення її причин, але ці причини — вагомі й переконливі. Гадаю, що в пам’ять про тих обох видатних командирів варто сказати ще й таке. Генерала Сен-Клера безпідставно звинувачують у неспроможності здійснення тої останньої атаки — принаймні я особисто був свідком, що у ній генерал усе передбачив і та атака була однією з найбільш доблесних і майстерних у його житті. Так само, марно звинувачують президента Олів’єра у жахливій несправедливості. Вважаю своїм обов’язком підтвердити, до честі ворога, що він діяв навіть з кращими намірами, аніж йому зазвичай притаманні. Отже, я хочу запевнити співвітчизників, що генерал Сен-Клер — зовсім не недоумок, а президент Олів’єр — зовсім не нелюд, як про них кажуть. Це все, що я маю повідомити, і жодні міркування не змусять мене додати до вже сказаного ні слова більше.