Автомобільчик підскочив до будинку, і з розчинених дверцят кулею вилетів господар. Насамперед він опитав високого швейцара у блискучих галунах і низенького двірника в жилетці, чи ніхто не запитував про його помешкання. Його запевнили, що тут не було ані душі з того часу, як він запитував про це минулого разу; після цього разом з дещо спантеличеним Енгусом він ракетою злетів у ліфті на верхній поверх.

— Зайдіть-но на хвилину, — сказав захеканий Смайс. — Я хочу показати вам листи Велкіна. А потім біжіть за ріг і приведіть свого приятеля.

Він натиснув у стіні потаємну кнопку, і двері самі собою відчинилися.

За дверима розташувалася довга, простора вітальня, єдиною окрасою якої були ряди високих механічних бовдурів, що віддалено нагадували людей — вони стояли обабіч, немов манекени у кравецькій майстерні. Як і у манекенів, у них не було голів; так само, як і у манекенів, у них були непомірно могутні плечі й випнуті груди; але, попри все це, у них було не більше людського, аніж у будь-якій телефонній будці висотою в людський зріст. Замість рук у них було по два великих гаки, щоби тримати підноси. Аби вони відрізнялися один від одного, їх пофарбували в зелений, червоний та чорний кольори; в усьому іншому це були звичайнісінькі автомати, на які взагалі довго дивитися не варто, а у цьому випадку і поготів: між двома рядами манекенів лежало щось цікавіше від усіх механізмів на світі. То виявився клаптик білого паперу, на якому червоним чорнилом було щось нашкрябано — винахідник вчепився у нього, ледь відчинилися двері. Без жодного слова він простягнув папірець Енгусу. Червоне чорнило ще не встигло просохнути. Записка повідомляла: «Якщо ти бачився з нею сьогодні, я тебе уб'ю».

Запанувала коротка мовчанка, потім Ізидор Смайс тихо промовив:

— Хочете, я звелю подати віскі? Для мене це зараз зовсім не зайве.

— Дякую, я волів би радше подати сюди Фламбо, — похмуро відповів Енгус. — Здається мені, що справа стає досить серйозною. Я зараз же йду за ним.

— Маєте рацію, — погодився Смайс з дивовижною безтурботністю. — Ведіть його сюди якнайшвидше.

Зачиняючи за собою двері, Енгус побачив, як Смайс натиснув кнопку: один з механічних бовдурів зрушив з місця і поплив по жолобу в підлозі, тримаючи в руках тацю з глечиком і сифоном. Енгусу стало трохи ніяково від думки, що він залишає маленького чоловічка серед неживих слуг, які оживають, тільки-но зачиняються двері.

Шістьма сходинками нижче майданчика, на якому жив Смайс, чоловік у жилеті вовтузився з якимось відром. Енгус затримався, щоби взяти з нього слово, пообіцявши щедрі чайові, що той з місця не зрушить, поки Енгус не повернеться разом із детективом, і простежить за будь-яким незнайомцем, який підійматиметься сходами. Потім він збіг униз, наказавши пильнувати і швейцару, що стояв біля під'їзду; той повідомив йому також, що в будинку немає чорного ходу, що значно спрощувало справу. Не задовольнившись цим, він покликав полісмена, що походжав тут же, і вмовив його постежити за парадними дверима; нарешті він затримався ще на хвилину, купив на пенні каштанів і запитав у продавця, скільки часу той збирається ще тут пробути. Торговець, піднімаючи комір пальта, повідомив, що має намір незабаром піти, тому що ось-ось почне падати сніг. Справді, ставало все темніше і все холодніше, але Енгус застосував усе своє красномовство й умовив продавця трохи зачекати.

— Грійтеся біля каштанів, — серйозно сказав він. — Можете з'їсти все, що у вас залишилося, витрати — за мій рахунок. Отримаєте соверен, якщо дочекаєтеся мене, а коли я повернуся, скажете, чи не входив хтось он у той будинок, де стоїть швейцар, — хай то чоловік, жінка чи дитина — байдуже.

Із цими словами він поспішив геть, кинувши останній погляд на фортецю, що тримала оборону.

— Ну, тепер його квартиру оточено з усіх боків, — сказав Енгус. — Не можуть же всі четверо бути спільниками пана Велкіна.

Вулиця Лакнау-Меншенс лежала, так би мовити, у передгір'ях тієї гряди будинків, вершиною якої можна вважати Гімалайя-Меншенс. Приватна контора пана Фламбо розташовувалася на першому поверсі й з усіх поглядів була повною протилежністю по-американськи механізованому і по-готельному розкішному та незатишному помешканню володаря «безсловесної прислуги». Свого приятеля Фламбо Енгус знайшов у розміщеному позаду приймальні кабінеті, пишно обставленому в стилі рококо. Кабінет прикрашали шаблі, аркебузи, всілякі східні дивовижі, пляшки з італійським вином, доісторичні глиняні глечики, пухнастий персидський кіт і непоказний, запорошений католицький священик, який у такій обстановці виглядав цілком безглуздо.

— Це мій приятель, отець Браун, — сказав Фламбо. — Я давно хотів вас познайомити. Чудова сьогодні погода, от тільки надто холоднувата як на мене, людину півдня.

— Так, схоже, що у найближчі дні небо буде безхмарним, — відгукнувся Енгус, сідаючи на східний, вкритий буковими смугами диван.

— Ні, — тихо заперечив священик, — з неба вже сипле сніг.

І справді, як і передбачав продавець каштанів, за потемнілими вікнами кружляли перші сніжинки.

— Ну, гаразд, — похмуро промовив Енгус, — я, на жаль, прийшов у справі, й, до того ж, у вельми кепській справі. Бачите, Фламбо, неподалік від вас мешкає людина, якій конче потрібна ваша допомога. Її весь час переслідує і залякує невидимий ворог — негідник, якого ніхто і в очі не бачив.

Тут Енгус детально виклав історію Смайса і Велкіна, почавши із зізнання Лаури і закінчуючи розповіддю про привида, що сміявся на розі двох безлюдних вулиць, і про дивні слова, що чітко пролунали у порожній кімнаті. І чим далі, тим з більшою увагою слухав його Фламбо, а священик з байдужим виглядом сидів осторонь, наче його це зовсім не стосувалося. Коли справа дійшла до записки, приклеєної на вітрині, Фламбо підвівся, і від його широких плечей у кімнаті стало тісно.

— Здається мені, — сказав він, — що краще вам закінчити вашу розповідь дорогою. Мабуть, нам не варто гаяти час.

— Чудово, — сказав Енгус і теж підвівся. — Правда, поки що він у відносній безпеці. За єдиним входом до його притулку стежать четверо.

Вони вийшли на вулицю; священик дріботів за ними, наче слухняний песик. Він лише бадьоро сказав, щоб підтримати розмову:

— Як багато намело снігу.

Крокуючи крутими вулицями, уже запорошеними сріблястим сніжком, Енгус закінчив свою розповідь. Коли вони підійшли до вигнутої півмісяцем вулиці, забудованої багатоповерховими будиночками, він неквапливо опитав своїх спостерігачів. Продавець каштанів — як до, так і після отримання соверена — божився усіма святими, що не зводив очей з дверей, але нікого не бачив. Полісмен висловився ще чіткіше. Він заявив, що йому доводилося мати справу з різними шахраями — і в шовкових циліндрах, і в брудному лахмітті; він стріляний горобець і знає, що не кожен підозрілий тип підозріло виглядає; якби хтось тут проходив, він його помітив би неодмінно: він дивився в обидва ока, але, бачить Бог, нікого тут не було. А коли всі троє підійшли до швейцара в золотих галунах, який все з тією ж незмінною посмішкою стояв біля під’їзду, то почули безапеляційну відповідь.

— Я маю право запитати будь-кого, що йому потрібно в цьому будинку, чи то герцог, чи жебрак, — сказав добродушний велетень, виблискуючи золотими галунами. — І присягаюся, що з того часу, як цей джентльмен пішов, запитувати було зовсім нікого.

Тут скромний отець Браун, який стояв позаду, смиренно потупивши очі, наважився лагідно запитати:

— Отже, ніхто не проходив цими сходами відтоді, як пішов сніг? Він почав падати, коли всі ми сиділи у Фламбо.

— Ніхто не входив і не виходив, пане, будьте спокійні, — впевнено відповів швейцар з поблажливою посмішкою.

— У такому разі цікаво: звідки ось це? — запитав священик, дивлячись на землю тьмяними риб'ячими очима.

Усі простежили за його поглядом, і Фламбо міцно вилаявся, розмахуючи руками, як справжній француз. По самій середині сходинок, що охоронялися здоровенним швейцаром у золотих галунах, просто між його поважно розставлених ніг, білим снігом тяглася вервечка бруднувато-сірих слідів.