Лондон, 1946 рік, 3 вересня, штаб-квартира

служби контррозвідки МІ-5,

11:15 за Грінвічем.

У кабінеті генерального директора МІ-5 сера Персі Джозефа Сіллітоу зібралися офіцери з розвідувального управління. У кутку, наче манекен, застигла стенографістка, чекаючи початку наради. В офіцерів пісні вирази обличчь, та й сидять вони — наче кілки ковтнули. Давалося взнаки минуле МІ-5 — відділ створювався на базі Британського Адміралтейства, тому військові тут вирізнялись особливою виправкою.

Персі Сіллітоу змінив на посту професійного розвідника Девіда Петрі не так давно. Упродовж попередніх двадцяти років він був головним констеблем Глазго, де прославився відомим розгромом банди «гострих кепі». Ще в тридцяті роки Сіллітоу першим увів у поліції систему зв’язку по «бездротовому радіо», обов’язковий вихід на пенсію після тридцяти років служби і введення сучасної форми поліцейських із біло-чорними кубиками на околиші кашкета. Бадьорий чоловік, під шістдесят років, з витягнутим лицем та шотландською рудою шевелюрою був для працівників своїм хлопцем, добряком, але надто вимогливим. Багато людей у SIS його не сприймали, вважаючи вискочкою, непрофесійним розвідником. Він абсолютно адекватно сприймав це, хоча іноді й ображався. Ось і зараз Стюарт Мензіс, керівник SIS, запізнювався на зустріч, наче демонструючи свою зверхність професійного розвідника над вискочкою з поліції.

— Це так неввічливо з його боку, — пробубонів Сіллітоу під носа й звернувся до своїх підлеглих: — Учора Арій вдруге вийшов на зв’язок… — одразу зацокотіла стенографістка. Це помітно дратувало нового хазяїна кабінету й збивало його з думки. — Так ось… Він пропонує налагодити пряму комунікацію з українськими інсургентами. Згідний виходити на контакт тільки зі знайомою йому особою. Хтось знає щось більше про цю історію з Арієм? Я не встиг ознайомитися з його справою.

Ледь підвів не так руку, як вказівний палець секонд-лейтенант Лернер. Сіллітоу кивнув, мовляв, доповідайте. Лернер звівся, виструнчився й доповів:

— Сер, секонд-лейтенант Лернер, сер! — назвався, кивнув до генерального директора й продовжив: — Полковник Юджин Франк на службі в нашій системі перебував з тисяча дев’ятсот двадцять другого року. Спеціаліст по Східній Європі та боротьбі з комуністичним режимом Росії. Добре орієнтувався в політичних процесах, які відбувалися в тридцяті роки в Росії. Завдяки його діяльності нам вдалося зірвати деякі поставки озброєння з Росії в Іспанію під час громадянської війни, перешкодити поставкам технологічного обладнання в Росію зі Сполучених Штатів і частково — сировини з Росії в Німеччину напередодні війни. Також полковник Франк провів блискучі операції щодо дискредитації комуністичних та військових діячів Радянського Союзу, що ослабило позиції цієї країни напередодні війни й не дало змогу Сталіну вчасно розпочати операцію «Гроза».

Сіллітоу запитально підвів брови, глянувши на секонд-лейтенанта. Той набрав у груди повітря, але Сіллітоу повернувся до стенографістки:

— Це не записуйте, — вона знову завмерла, мов манекен, — і до Лернера: — Будь ласка, поясніть мені, що це за операція «Гроза».

— Так, сер! — секонд-лейтенант знову кивнув, як це приписує устав при спілкуванні з вищими офіцерами. — Операція «Гроза» — запланований Сталіним у травні тисяча дев’ятсот сорок першого року військовий акт агресії проти Німеччини і її сателітів. Не відбувся через зволікання росіянами початку військової кампанії. У результаті їх випередив Гітлер і завдав превентивний удар. Німцям вдалося зруйнувати глибокоешелоновану оборону росіян і дійти до Москви.

— Пфу-у… — відсапнувся Сіллітоу. — Бачу, я ще багато чого дізнаюся в стінах цього закладу. Так, власне, а що сталося з полковником Франком і де він зараз? — махнув рукою до стенографістки й та беземоційно продовжила роботу.

— Сер… — продовжив Лернер, — у сорок другому році Франк із загоном Управління спеціальних операцій був закинутий у Чехію з метою прикриття групи замаху на Гейдріха. Після знищення цього негідника чеські патріоти загинули в Празі від рук нацистів, а зв’язок з Франком обірвався. Після війни ми провели власне розслідування, але слідів полковника так і не знайшли. До вчорашнього дня він вважався загиблим.

— Дякую, — сказав Сіллітоу, кивнув до Лернера, мовляв, сідайте, й звернувся до інших офіцерів: — Хто має якісь думки з цього приводу?

Звівся лейтенант і представився:

— Лейтенант Хейг, сер! Я готував групу полковника Франка до закиду в Чехію. Особисто для мене ця історія видається дещо дивною, вам ні? — обвів поглядом своїх колег. — Арій зник п’ять років тому, і його слідів у Чехії ми не знайшли. І тут виявляється: він сидить у лісі з українськими інсургентами й надсилає нам одне за одним повідомлення. Це схоже на радіогру росіян.

На ноги зірвався інший лейтенант і доповів:

— Лейтенант Віслоу, сер! Сер, у сорок другому ми втратили майже всю агентуру в Протектораті Богемія і Чехія. А якщо пригадати, ким Арій був у Першу світову війну та його українські зв’язки в Празі, мене ніщо не здивує.

— Джентльмени, джентльмени, — заспокоїв Сіллітоу офіцерів. — Ми не на плацу, не треба вставати. У нашій роботі повинні домінувати колегіальні й демократичні принципи. Сідайте, мені не хочеться дивитися на вас знизу вгору. Давайте без цієї субординації. Ми вирішуємо серйозні питання, а не показуємо свою виправку.

Офіцери всілися на свої місця. Сіллітоу обвів їх поглядом, важко зітхнув і запитав:

— З усього, що я почув, зрозуміло таке: без візиту в Росію про долю полковника Франка ми нічого не дізнаємося. Тому перед нами постає питання: чи варто ризикувати нашими агентами заради цього непевного контакту?

На останніх словах відчинилися двері, в кабінет рвучко увійшов генерал-майор сер Стюарт Мензіс, керівник Secret Intelligence Service, з ним чоловік, з вигляду — герой шпигунських романів: чорнявий, носатий, з тоненькими піжонськими вусиками й хитрими оченятами. Перший — у піднесеному настрої. Другий — кидає зацікавлений погляд у бік стенографістки.

Мензіс мав добру виправку й гарну офіцерську фігуру, на якій справно сидів генеральський мундир. Одначе в нього було надто бліде, немов вимучене, обличчя, бліді очі, сріблясто-світле волосся, що дуже контрастувало з його загальним бойовим виглядом. Мензіс очолював SIS майже 13 років і став легендарною фігурою у світі розвідки. Завдяки йому дії британської розвідки під час Другої світової війни були дуже успішними. Переконаний противник СРСР, Мензіс зараз прагнув розгорнути серію операцій, спрямованих проти Росії.

Він почав з порога:

— Джентльмени, вибачте за затримку.

Офіцери встали. Мензіс привітався за руку тільки з Сіллітоу, до інших кивнув.

— Прошу всіх сідати, — запросив хазяїн кабінету.

Загриміли стільці. Гість, що прийшов з Мензісом, розвалився на канапі під стіною й фривольно закинув ногу на ногу.

Керівник SIS узяв слово, тієї ж миті стенографістка затарахкотіла по клавіатурі:

— Щодо агентів, джентльмени, то своїх ми не кидаємо. Наш обов’язок — до кінця довести справу полковника Юджина Франка і з’ясувати його долю, — запнувся, пригадавши про свого супутника. — Перепрошую, джентльмени, дозвольте представити нашого гостя. Знайомтеся — це наш друг Ернесто де ля Охеда. Ви про нього чули як про «Фотографа».

— Джентльмени, — не зводячись з канапи, Ернесто махнув до всіх рукою. Офіцери, сидячи, кивками привітали цивільного.

— Так ось, — продовжив Мензіс. — Щойно я мав розмову з прем’єром. Питання Арія під його контролем. Перед нами поставлено завдання: налагодити стосунки з УПА. Нашого агента повернути в Британію. Його досвід підпільної боротьби проти радянського режиму всебічно вивчити, засвоїти й використати.

— Наш політичний курс змінюється? — запитав, не здивувавшись, Сіллітоу.