Крижень, нахилившись над другом, міцно взяв його за руку; той доходив:

— Бачу, відвоював ти, друже… Чесно відвоював.

— І чесно відіграв, брате. Чесно відіграв дурня… — у Трохимовича в очах закипіли сльози, йому було важко говорити. — Мені ця роль подобалася. Просто я Білорусь свою люблю, люблю Україну. Знаєш, як у нас співали у вісімнадцятому році… — тихо захрипів:

Ось таким я був, брате Крижень…

— Я знаю, я відчував, але ти… Я горджусь, що у мене є такий друг, як ти…

У Трохимовича почалася агонія, судома пройшла його тілом, він схопив Крижня за грудки й прохрипів:

— Карателі ідуть, бяда будзє. Сербін… Юру… галаву… Хацєв цябє пакласці. Я нє дау. А Юра такій разумни… Як мой син!.. Бяжи адсюль, сябар… Бяжи, братіку… Бяжи!..

І випустив дух. Крижень розчулено обняв його, перехрестив, закрив йому очі й поклав на підлогу, щоб не лежав так скручено… Глянув на Сербіна, котрий доходив у кутку, очима благально просячи допомогу. Івченко зробив до нього крок, але Крижень зупинив його:

— Нехай подихає… Слухай уважно: в сейфі — важливі документи. Ці лейтенанти — провокатори. Вони дали команду на каральну акцію в місті. Піднімай гарнізон, подзвони в сиротинець, ще, кому зможеш, щоб ховалися, бо зараз таке почнеться… І головне — сейф охороняй, до останнього. Якщо я не повернуся, до сейфа допустиш тільки людину у званні генерала МДБ. Не нижчому! За ці документи тобі не тільки зірку «героя» дадуть, скоро полковником станеш!.. І старого поховай, як належить… — вагаючись, — і голову. Хто ж думав, що вони від своїх кулю впіймають.

— А що з нашими гостями? — поцікавився Івченко. — Що з Рудим?

— Я ними займуся. Візьми надійних хлопців, розстав кулемети, щоб прострілювали майдан. І не дай спец-загонам зайти в місто з цього боку. Поки вони почнуть обхідний маневр, втратять час. Тим часом підтягнеться гарнізон.

— Будуть проблеми… Як я потім поясню, чому воював зі «спецами»?

— Ти нічого не знаєш. Ти виконуєш мій письмовий наказ!

Крижень схопив папірець, написав наказ і розгонисто під ним підписався. Передав папірець Івченку.

— Слухаю, товаришу полковник… За нашого голову, за Трохимовича… — й мстиво, повернувшись до Сербіна: — Правильно я кажу, товаришу старший лейтенант?

Але той уже завмер із розплющеними очима.

Крижень теж це помітив, добув пістолет і прохарчав:

— Від гріха подалі… — зробив контрольний постріл у голову й пояснив: — Вони живучі, падлюки… — й до Івченка: — А ти тут згодом усе з розумом прибереш… Під цю заваруху багато можна списати.

— Та куди вже подінуся, — зітхнув Івченко.

Крижень оглянув кишені Сербіна й знайшов папірець.

Переглянув, здивовано присвиснув і уголос прочитав: «Старший лейтенант Сербин выполняет особое поручение государственной важности. Приказываю: всячески оказывать ему содействие всем советским, партийным и государственным учреждениям, а также частным лицам. Его действия могут сопровождаться любыми последствиями. Правоохранительным органам приказываю всячески игнорировать и прикривать данные действия. Министр МВД генерал-полковник Абакумов».

Крижень з капітаном із розумінням перезирнулися.

— Ось таке лайно прибилося до нашого берега, — вирішив Івченко.

— Не прибилося, — пояснив Крижень. — Сам товариш Абакумов надіслав. І я чомусь із цього не дивуюся. Як маєш таких друзів, то не треба й ворогів.

— Я їм ніколи не вірив, — сказав Івченко. — Ніколи.

— І правильно робив. Ось що, Миколо. Може, вже й не побачимося ніколи… Не тримай зла, коли щось не так між нами було.

— Та ні, ми тут славно розважилися, полковнику… — посміхнувся Івченко, помітно стримуючи сльози.

Вони обнялися на прощання. Крижень кинув у піч папку з компроматом на голову й вибіг з кімнати. Капітан розгублено роззирнувся, підійшов до підвіконня, взяв у руки MG-42, що залишив Микитович, і перевірив на приціл. Узяв телефонну трубку, набрав номер і коротко кинув:

— Загальний збір…

На площі трійця змовників у напруженні стояла біля машини, коли до них підійшов захеканий Крижень і одразу до Рудого:

— Василю, зараз підуть переодягнені карателі. Передай своїм, щоб усіх попередили. Дітей нехай поховають по льохах!

— Курва ваша мама! З вашими-но тільки зв’яжися. Постійно проблеми! То мила у них немає, то сірників… То карателі!.. Я зараз.

Він відійшов на хвильку, роздав накази своїм, ті кинулися виконувати. Крижень, відвернувши погляд від Ернесто з Хелен, так і застиг із опущеною головою. У нього перед очима стояв Трохимович. На очі наверталися сльози. Він нині втратив найвірнішого друга, втратив частинку себе самого. Полковник стояв самотнім серед цього велелюддя й гомону. Він не помічав, як на нього розгублено, зі своїм болем, дивиться Хелен, як важко заціпив зуби Ернесто, котрому здалося, що він своїм вчинком зрадив товариша по боротьбі зі спільним ворогом в Іспанії. Він враз хутко підійшов до Крижня, маючи намір сказати якісь банальні слова, вибачитися, щось пояснити, навіть не уявляючи, що тут, власне, можна пояснити… І поклав руку на плече полковнику. Той повернув голову до Ернесто й сказав:

— Трохимовича вбили…

Ернесто якось безвільно опустив руки й відійшов до Хелен, повідомивши їй цю звістку. Тут Рудий заскочив на дах авто і, щоб привернути до себе увагу, крикнув:

— А тепер музики втнуть аркан! — вихопив з-під кептарика два маузери і, розмахуючи ними в повітрі, голосно повідомив народ:

— Панове міщани! Зараз комуняки нападуть на місто! Вони переодягнулися в партизанський одяг! І це вам говорить не Василь-дурник! Це я, сотник Рудий! Рятуйте себе й дітей! Слава Україні!

Натовп на мить закляк від здивування. Рудий кілька разів пальнув у повітря. Люди з вереском почали розбігатися, роз’їжджатися на возах. Крижень, зціпивши зуби, вперся чолом у стойку машини.

Фармацевт, дивлячись у вікно, діловито роззирнувся й почав пакувати ліки, повчально пояснюючи синкові:

— Ото, Шльомцю, добре, шо не погром. Зробим файний ґешефт. Троха хлопцям дамо до лісу, бо їм треба, а троха продамо, то будеш мав на чоколяду. А начальству скажемо: «А шо? — розвів руками. — То бандіти з лісу пограбували»…

Рудий зіскочив з машини й наказав компанії:

— Усі давайте в авто. Мене підвезете до лісу, а там розберемося… Я вас ніби взяв у заручники, — до Крижня: — І тобі спокійніше. Скажеш своїм, боявся за життя гостей.

Крижень просичав на те:

— Бісова голово, попадешся ти ще мені… Якщо мене самого не запроторять за полярне коло пасти білих ведмедів.

І тут мінометна міна врізалася в бруківку площі, але не розірвалася. Компанія заскочила в машину. Рудий — на переднє сидіння, показувати дорогу. У Buick Roadmaster було просторо. Першим усередину заскочив Ернесто, за ним — Хелен, останнім — Крижень. Водій без наказу натиснув на акселератор. Наступних кілька мін розірвалися й посікли рикошетом багажник.

У салоні Крижень, вмощуючись, зіткнувся із віддалено знайомим дядьком. Він з підозрою глянув на нього й запитав:

— Ви, здається, теж музикант?

— Євген Франко, полковник армії УНР у відставці. У загоні сотника Рудого — начальник штабу. Батько Олени Франко. Вона ж — Марі Монтень.

Хелен кивнула, по-новому знайомлячись з Крижнем.

— Батько?! Олени? А-а-а… — здогадався з сумом. — Нарешті хоч комусь пощастило мене обвести довкола пальця. Це ввійде у всесвітню історію розвідки, — до Ернесто: — А ти хоч був в Іспанії?

— Два роки. Моя біографія чиста. Я тільки прикриваю Хелен.

— Пане Крижень, — вирішила запевнити Хелен. — Даю вам слово, що про деталі операції ніхто не знатиме. Ваше ім’я ніде не буде фігурувати.

Крижень криво посміхнувся сказав:

— Узагалі, панове, вам не здається, вся ця історія навіть дуже романтична? Донька-розвідниця рятує батька, котрий волею долі опинився в лавах повстанців… А щодо мене, панове, то моє майбутнє дуже туманне. Хоч бери та й з вами давай драпака. Ліпшого друга вбили, інший виявився зрадником…