— Учитися ніколи не пізно, старий! А буде наказ, то може і я з ними чкурну за кордон? Там піду в нелегали, пригадаю молодість… А ти ж хіба мене відпустиш одного?

— Скажу табє так: як ти, так і я! Ми ж з табой, як нітка з іголкай — куди ти, туди і я. Тади іншая справа, я гатови, хоць у Ганновєр, хоць у Амстердам. Я буду рацию насіць, каб ти нє стамівся, а ти будзєш вєстачкі дасилаць у Маскву да самага Абакумова. Якая в іх там армія, як яни будуюць свой капіталізм. Ну, ти вєдаєш, што дасилаць…

— Це точно, старий, знаю… Куди ж я без тебе?

Вони вийшли в поле. Трохимович збадьорився, почувши таке щире зізнання, закинув на плече автомата й пішов уперед стежкою, що пролягла між високих, давно не кошених трав. Трави вже вицвіли, пожовкли, на них важкими краплями лежала роса. Сонце визирнуло з-за хмар, позолотило ці крапельки, й вони, підхопивши його сяйво, вигравали яскравими промінчиками й звеселяли погляд. Та полковнику чомусь було невесело, навіть важко, особливо після розмови з Гачком. Чомусь цей тип надто впевнено себе почував. Це насторожувало. Раніше він ніколи не смів давати йому поради. Крижень хвильку постояв, дивлячись услід Трохимовичу, й повторив, мов відлуння:

— Куди ж я без тебе?

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 17 вересня,

прогулянка містом — місцевий ринок,

час проповіді в костьолі Всіх Святих.

Видався гарний ранок. Ернесто з Хелен вийшли з готелю й зупинилися на ґанку. Хелен одягнула темні окуляри, щоб не мружитися на сонце. Ернесто подивився на годинник, дивуючись, чому досі немає ні Сербіна, ні Наконечного. Він був підтягнутий, у свіжій сорочці, у випрасуваному піджаку та брюках. Від нього густо тхнуло одеколоном і перегаром, а загалом виглядав живчиком.

За мить до них підійшли лейтенанти. На них було шкода дивитися: невиспані, пом’яті, в несвіжих мундирах і абияк почищених чоботах. Вочевидь нинішній ранок їм дався дуже важко. Те, що вони відірвали голови від подушок, було майже подвигом, незважаючи на вчорашню спробу детоксикації.

— Спасібо, мсьє офісі, что провісті нас етот город. Мі пріґляшон на свадьба. Нам надо пакупіть падарунок для… будушій мужь і жєна.

— Как чувствуют сєбья моі рускіє друзья? — поцікавився в офіцерів Ернесто.

— Як гівно під кущиком, — під носа бовкнув Сербін, а вголос заявив: — Мы всегда рады помочь нашим гостям. А насчет нашего самочувствия… все отлично.

— Да! — підтвердив Наконечний, якому хотілося просто зараз впасти на бруківку й заснути. — Да! — ляпнув. — Ми єсть готов вам помагать!

— О, как мільо! — радісно заплескала руками Хелен. — Мі хотім біть на базар. Купіть падарункі. Мсьє офісі, — кивнула до кожного, — прошу проводіть.

І вони посунули на базар. Опираючись на руку Ернесто, бадьоро крокувала тільки Хелен. У неї був гарний настрій і бажання поговорити про історію міста.

— Кто єсть мужік на памятнік? — запитала, побачивши пам’ятник Льву Толстому, котрий невідомо яким чином опинився саме в цьому містечку. — Карл Маркс? Пушькін? Я Ленін знаю, он маленькій борьйода імєється.

— Ето єсть вєлікій рускій пісатєль Лєф Ніколаєфіч Толстой, — лейтенанта чомусь переклинило, він став розмовляти російською з германо-романським акцентом.

— О! Я знаю етот мужік! — вирішила захоплено «Марі». — Он пісаль тольстій кніга: «Война і мірь», «Енн Карєнін»… І потому єво назівать «Тольстім»?

Інтелектуал Наконечний від такої неповаги до Толстого аж стрепенувся й заявив:

— Ето нє єсть правда! — Сербін смикнув його за рукав, Наконечний отямився: — Нет, это просто его фамилия, — і чомусь набурмосився.

Хоч скільки далі Хелен намагалася його розговорити, він відмовчувався. На всі запитання, які виникали в милій голівці «Марі», давав однозначні відповіді Сербін: «Да», «Нет», «Не знаю», «Надо спросить у местных». Для цього він іноді перехоплював перехожих, брав їх за обшивку й казав, наприклад: «Поясни дамочці, чому вода в озері зелена, не така, як у Парижі». Після цього в Хелен відпала охота ставити запитання. Так вони й дісталися до ринку.

Базарний велелюдний день… Тут вирувало життя, йшла торгівля дефіцитним і не дуже крамом. Попід парканом примостилися «буфети», розливайки з високими барними столами; тут лилося пиво, ситро, смажилися в олії біляші — данина новітній радянській традиції. Поруч, за старим звичаєм, варили каву й подавали її з віденськими булочками, щедро приправленими корицею.

Хелен з цікавістю пішла між рядами, тягнучи за собою Ернесто та лейтенантів. Чоловікам базарювання, традиційно, зовсім не подобалося, тим паче, кожен себе почував не найкраще, а тут сонце стало пригрівати, й усіх розморило з похмілля. Чолов’яги стали потихеньку відставати від «журналістки» і, як за командою, зупинилися біля пивної ятки. Сербін спробував ковтнути пересохлим ротом згусток слини, але вона наче застрягла в горлі. Старлей заявив компанії:

— Усе, якщо зараз не прийму на душу кухоль пива, помру, як верблюд у пустелі, від спраги. Хто зі мною на «водопій»?

Ернесто з Наконечним — тут як тут. Зупинилися під вивіскою «Буфет военторга № З». І скоро ця трійця зайняла форпост за столом, відгородившись від базарного люду батареєю пивних кухлів. У Сербіна в руках з’явилася таранька, він запропонував Ернесто скуштувати її. Той понюхав і заперечливо закрутив головою. Наконечний здув з кухля шапку піни. Охеда, побачивши це, зареготав і теж здув піну зі свого кухля. Товста, неохайна буфетниця, в засмальцьованому фартуху і з паперовим кокошником на голові, важко крутячи двопудовими сідницями, принесла біляші на жерстяних тарілках і побажала єлейним голоском:

— Кушайте, мальчики, приятного аппетита, — після чого в Ернесто зовсім зник апетит.

Коли ж вона принесла тацю з раками, в нього поліпшився настрій, він облизав губи, переконуючись, що вони загоїлися після вчорашніх травм від гострих панцирів, і взявся їх чикрижити.

Хелен, краєм ока подивляючись на своїх супутників, яких безнадійно поглинуло ранкове похмілля, продовжувала ходити між рядами й прицінювалася до товарів. Тим часом Ернесто увійшов у раж і почав розповідати про свої амурні походеньки — принаймні, так виглядало збоку, оскільки жестами став показувати на собі цицьки, велику дупу та імітувати різні непристойності. Це веселило лейтенантів, вони щиросердно реготали, плескали Ернесто по плечах, показували руками міжнародний жест «люкс».

Хелен зупинилася навпроти бочки з березовим квасом, яким торгувала прудка гуцулка, й попросила налити їй. Та витерла склянку об подолок нижньої спідниці й стала цідити пінний напій. Синок аптекаря, проходячи повз Хелен, непомітно вклав їй у руку записку. Вона, наче збираючись чхнути, піднесла її до очей, швиденько пробігла поглядом, чхнула.

— Будьте здорові, пані, — побажала гуцулка й подала квас.

Хелен непомітно, прикриваючись хустинкою, поклала записку в рота й запила квасом. Напій був приємним на смак, солодким і трішки хмільним. А головне, він допоміг проковтнути записку.

Хелен роззирнулася, кинула погляд на своїх «кавалерів», але тих вона зовсім не цікавила — чоловіки взялися до рому. Наконечний, тримаючи в руках чарку з темною рідиною, виголошував тост. Ернесто з патетичною міною на обличчі кивав, мовби згоджуючись з кожним його словом. Сербін повторював кивання Охеди й теж ліпив на мармизі патетичну гримасу.

Хелен вирішила, що в неї є ще досить часу, щоб походити по базару й вибрати подарунки для молодят. Через півгодини вона повернулася до чоловічої компанії й запитально подивилася на них: пляшка з-під рому вже валялася під парканом, в хід пішла горілка. «Якщо так продовжиться, скоро їх потрібно буде нести», — подумала вона.

Помітивши Хелен, Ернесто ввічливо, як це роблять військові, кивнув і розв’язно повідомив:

— Мадам… наші друзья пригляшать нас остаться жіть в прекрасной страна Советов.