— Треба залишити трохи здоров’я на завтра. У нас буде весілля таке, що земля загуде! Іди спи, друже, набирайся сили!

Ернесто зі згодою кивнув, на прощання обняв Крижня й пішов у свої апартаменти. Хелен подячно усміхнулася Крижневі й сказала:

— Спокойной ночі, мсьє Кріжень. Я блягодаріть вас. Увідьємся сафтра! Bonne nuit!

Вона зникла в темному коридорі, тільки якусь мить у пітьмі виднівся її білий халатик. Крижень проводжав її романтичним поглядом… Натомість на балкончику з’явився Ернесто, виструнчився, ніби на параді, й, здійнявши руку в комуністичному привітанні, пафосно заявив до Степана:

— Coronel! El enemigo по pasará!

Крижень теж підняв руку в комуністичному привітанні й сказав на те:

— Та пиндюр вже спати, чудо ти з Монмартру!

На що Ернесто ще раз потряс у повітрі рукою, нарешті розвернувся й пішов услід за Хелен. Крижень про себе зауважив:

— Яка в нас правильна та лаконічна мова. Одразу пішов. А заговорив би я з ним іспанською? До ранку б не розпрощалися! — й вийшов на вулицю.

…Ернесто ввалився в номер і, п’яно хитаючись, став посеред кімнати. Хелен зачинила за ним двері й потягнула його в спальню, щоб укласти спати. Він усміхнувся до неї й поліз з поцілунками. Та Хелен уміло відвернулася, кинула його на диван і, заспокоюючи, погладила по голові. Ернесто ще раз спробував потягнутися до неї губами, але впав головою на подушку й миттю відключився.

«Завтра… Завтра вирішиться все», — подумала вона. Сіла біля вікна і в роздумах завмерла, вдивляючись у ніч. Чомусь хотілося, щоб ця ніч була тихою й затишною, але з вулиці доносився галас. Це прощалася підпила компанія Крижня. Найбільше було чути регіт Трохимовича й «поперзавсе» голови. Так тривало не менше чверті години. Хелен втомилася слухати цей рейвах і пішла спати.

Після довго прощання Крижень з Трохимовичем нарешті попрямували до сиротинця. Хміль як вітром здуло, як тільки вони покинули компанію.

— Старий… — чи то розмірковуючи, чи то зізнаючись, сказав Степан. — Мені ці двоє архангелів зовсім не подобаються. Їх як навмисне підібрали. Одного — Наконечного — трішки ненормального, розумного, наївного, щоб відвернути увагу від Сербіна. А той — не проста птиця.

— Гуляюць в шпійонав, як дзєці. Думаюць, што всьо гета — цацкі. А ми язикамі пєрад імі ляпаєм, што в галаву влєзє.

— Точно, — думав про своє Крижень. — А це зовсім не дитячі забавки. Вони горілку тихцем виливали. Продукт переводили. А як тобі Ернесто?

— Хітрая морда, на Свярдлова падобни. Ці памятаєш такога ревалюциянєра? Скажу табє так: хоць йон і ваявав у Іспанії, гета нічога не значиць. Там столькі рознай навалачи било… Ти ж сам вєдаєш.

— Це правда, народ там був різний… від анархістів до троцькістів. Але, знаєш, в Іспанії між собою ми якось знаходили спільну мову. Це пани чубляться, а в хлопів голови тріщать… А Марі? Що про неї скажеш?

— Я вжо табє казав: вочкі бєгаюць. Лісіния такія… Я скажу табє так, іменна тоє, што цябє цікавіць: бабьонка — сам густ. А на цябє яна глядзєла, вочкі стралялі. Пазірала, вєдаєш, як глядзяць наши дзєці на торт у вітринє кандитарскі пані Марисі.

Крижень, задоволений почутим, сказав:

— Шкода, що вона скоро їде. Згадав би я молодість.

— І знов ти пра сваю маладосць! Вось я сябє адчуваю маладим, таму мянє жанчини і любяць, а ти толькі і стогнеш, што стари, «бив би маладим, бив би маладим»… Я скажу табє так: ти проста ляніви, як стари кацяра.

— Я не можу, як ти… Мені потрібні емоції, почуття… пристрасть.

— Толькі нє пачинай мнє зараз расказваць пра сваю Моді. Шодня памятаєш…

Крижень сповільнив крок і раптом, замикаючись у собі:

— Досить лірики, старий… Завтра щоб у мене на аудієнції був Гачок!

— Всєнєпрємєннєйше гаспадзін Гачок прибудзє на авдиєнцию да гєра обєрста Крижня, — блазнював Трохимович. — У якім часу? Ага! Якамога ранєй, з мясцовимі певнямі. Всєнєпрємєннєйше!

— Шалапут ти старий… — розсміявся Крижень. — Якби почули про наш жаргон Наконечний із Сербіним, вже б доповідна лежала на столі Вороніна, як ми один одного тут називаємо, — глянув на годинник. — Але давай піддамо швидкості, бо на сон нам з тобою залишилося… дві години.

І вони пришвидшили ходу. Їхні кроки по бруківці гулкою луною вдарялися об стіни будинків сонного містечка.

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 17 вересня,

гуртожиток «Робочої і селянської молоді імені крейсера «Аврора»,

2:22 за московським часом.

У кімнаті гуртожитку було незатишно й примітивно, як у бараку: голі стіни, два залізних пружинних ліжка та стіл, що ледь тримався купи й готовий був ось-ось розвалитися. Мабуть, тому графин і дві склянки стояли на підвіконні. Лейтенантам тут виділили найкращу кімнату — з туалетом і умивальником.

Наконечний, похитуючись, стелився спати. Сербін щось розмішав у склянці, випив, розмішав другу склянку й подав колезі.

Наконечний, випивши, скривився й заявив:

— Ще один такий день, і від цієї горілки я вріжу дуба, і ніякий нашатир з м’ятою не допоможе… Я вже виливав, коли міг, під стіл… Та однаково важко.

— Я сам не дурний випити, але так, як вони годні… Ні, не втну. І не п’яніють, падлюки!

— Зате ми почули від них багато цікавого — справді, антирадянщина… Як їм ще вірить товариш Абакумов? Тут суцільний троцькізм на виду, я б так сказав, — п’яно вирішив Наконечний.

— Дурний ти. У нас більша частина країни якщо не думає, як вони, то щось близьке до цього. Хоча… А як ти гадаєш, може, вони про щось змовляються? Шепочуться з цим Ернесто. Ти ж не все почув…

— Може й так. Трохимович… Навіть не знаю, що про нього думати. Простацький дядько. Який з нього шпигун? Крижень — той-таки так, може. Злий він. Але дітей любить…

— Маскується… Добре, що ти починаєш це розуміти. Ось що, давай спати, бо день завтра важкий. Але запам’ятай: це шпигунське гніздо МИ мусимо знищити. Тоді — по медалі на груди. Мені це обіцяли там, — тикнув пальцем угору.

— Ні, Бога немає, хоча Трохимович каже, що є… Навіть товариш Сталін… — і, повалившись на ліжко, засопів.

— Який ще Бог?.. — Сербін миттєво протверезів, з насмішкою глянув на Юрка й сказав, звертаючись до нього: — Дурень ти, я твій бог, товаришу лейтенант… І навряд чи вже станеш старшим лейтенантом.

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 17 вересня,

готель «Комунарка», номер першого секретаря райкому,

час прокидатися.

Вранці Ернесто прокинувся з важкою головою й потягнувся рукою до графина з водою. Довгим ковтком спробував погасити спрагу, але від цього анітрохи легше не стало. Хелен уже прокинулася, привела себе в порядок — макіяж, зачіска, новий яскравий костюм. Помітивши пробудження Ернесто, зі співчуттям посміхнулася й принесла йому аспірин і склянку з водою.

— Як провів час? — запитала в’їдливо.

— О-о-о… — застогнав Охеда й захрипів: — Це було щось жахливе… Ще один такий день я не переживу, — й заплющив очі, сподіваючись ще сховатися в сон, та Хелен дала йому по щоках кілька легеньких ляпасів.

Він стрепенувся й здивовано глянув на неї червоними заспаними очима. Хелен з розумінням покивала й пальцем поманила його за собою, у ванну. Він встав, похитуючись і відчуваючи, що може не дійти, обперся об стіну й так крок за кроком добрався до лазенки. Тут сів на важку чавунну ванну й подивився на себе в дзеркало. Власне відображення не справило на нього позитивного враження, навпаки — йому стало себе шкода. Хотілося дати слово ніколи не зловживати спиртним, але утримався: зараз це — його робота. Слава Богу, що тимчасова. Перевів запитливий погляд на Хелен. Тим часом вона увімкнула воду в крані на повну потужність — вода зашуміла; майор Сміт стиха повідомила: