Тут з кущів випірнув інший вартовий у військовому однострої з відзнаками УПА й суворо до Крижня:

— Туйки твій дім, вуйку. Дійшов, таваріщ, курва мать. Що несеш?

Крижень затремтів усім тілом, про себе обізвавши цього типа «Курвамать». Вартовий гаркнув:

— Чого трясешся, курва мать? Чуєш, вуйку, що сказав: лапи догори. Стій і не пручайся. Тайстру до огляду. Що в тайстрі — бинти для партизанів?

Крижень підняв руки вгору:

— Прошу пана, нє! Я є то-тойво, чесний контрабандиста. Шо моє — то моє, шо панам воякам — то всьо їхнє.

Вартові пожадливо стали обшукувати Крижня. З його кишень на землю полетіли газети, фотографії, документи, заношений носовик, шматок хліба з салом, дбайливо загорнуті в полотнинку. При цьому в однотон різними мовами вартові гарчали: «Гроші, де гроші, падло, заховав»?

— Та немає в мене грошей, пани мої ласкаві, то-той-во, немає…

Нарешті один з них у підкладці намацав пакунок з грішми, рвонув так, що Крижень ледь устояв на ногах. Ватник швидко їх перерахував.

— А это что?! Пять тыщ! Целых пять тыщ! — Ватник тикнув йому під носа загорнуті в газету купюри й боляче, з люттю, дав під дихало. — Сука хохлацкая, чтоб ты издох! Падла! Сдохни!

— Пани мої добрі, таваріщі, та в мене діти! — упав перед ними навколішки.

Його грубо відштовхнули, зірвали з плеча тайстру й висипали на газету її вміст. Там були патефонні голки, кілька срібних та золотих монет, золоті фікси, нитки, одеколон, мило, пляшка горілки. Вартові почали напихати в кишені трофеї та сваритися.

— Я первый яво увидел, знать, моя половина больше!

Другий вартовий мав практичний розум, тому запропонував:

— Ти — тупий москалю, ти, курва мать! Як камандір наш побаче, що мало принесли, то зразу пойме, що ми забрали. А так — візьмемо потроху. Решту — товаріщу камандіру. І всьо тихо, всім харашо. Ніхто не дізнається.

— Хитрый ты, хохол, однако, как я посмотрю. Давай так и сделаем, командир-то наш на расправу быстрый…

Вони стали ділити здобич, а Крижень, ковтаючи сльози та кланяючись, став примовляти:

— Та то так, прошу панів офіцерів, то-той-во, для ваших панянок, то для вас… Всьо для вас. Тілько відпустіть бідного хлопа. Я вам ще принесу, що пани забажають…

Поділивши трофеї, мародери стали розпихати їх у кишені, а частку свого командира поклали назад, у тайстру. Пляшку тут же розпили.

— Ну давай, Ваня, — сказав Курвамать, подаючи Ватнику пляшку.

Той присмоктався до неї, одним духом випив рівно половину, підняв із землі окраєць хліба, занюхав і викинув його. Пляшку передав назад. Курвамать добив її, підняв із землі хліб, сало, загорнув назад у ряденце й поклав собі до кишені.

Крижень примовляв, сльозливо дивлячись на все це:

— Пийте, паноньки мої, на здоров’я вам. То-той-во, а я ще принесу…

Курвамать гаркнув до Крижня:

— Навряд чи, курва мать. Лапи за спину, пішов вперед, — вказав дулом, — будеш сповідатися нашому камандіру, — і до Ватника: — Я недовго…

Крижень перелякано заклав руки за спину й почвалав уперед, дорогою просячи:

— Пане вояку, та діти в мене…

— На діти — напердіти! Ти, падло, порушив державний кордон сре-сере! А за таке… За таке!.. — двинув прикладом у спину Крижневі. Той безвільно застогнав і пришвидшив крок.

Тим часом Курвамать поспіхом на ходу став перекладати частину здобичі, яку мав віддати командирові, собі до кишені. Із тайстри в його широкі кишені галіфе помандрувало кілька патефонних голок, мило, золотий червінець.

Ватник, глянувши їм услід, закинув на плече автомат, дістав з кишені трофейні фікси. Добув дзеркальце, вишкірився, приклав одну фіксу, щоб подивитися, як вона виглядатиме у нього в роті, — і тут побачив у дзеркальці відображення знавіснілого обличчя капітана Івченка. Івченко різко закрив йому рота рукою, заламав на себе і всадив у спину ніж. Ватник повільно, із очима, сповненими жаху, осів на землю.

— Ненавиджу… — просичав капітан і махнув до когось рукою, вказуючи напрямок руху. Повз нього пробігло кілька озброєних чоловіків. Він витер ножа об одяг убитого, запхав його в піхви на поясі й пішов слідом.

Тим часом на пагорбку, неподалік табору спецзагону, зручно розташувалися голова з Трохимовичем. Перший обрав позицію за пеньком і спостерігав у приціл снайперської гвинтівки за тим, що діялося в таборі й на стежці, яка вела сюди. Його супутник обперся на смереку, й на його обличчі відбивалася чи то награна нудьга, чи то переживання за Крижня. Під ногами лежав кулемет. Збоку — два тіла вартових, яких Трохимович «прибрав» з поста. Тепер він раз у раз подивлявся в бінокль і коментував:

— Нє відаць ні чорта! Хто ж такія бінокля толькі робіць? Відаць толькі нєйкія плями! Ти штосьці бачиш?

— Поперзавсе, ти дві хвилини тому запитував. По-друге, твій бінокль — часів Паризької комуни. Де ти його тільки надибав?

— Дзє знайшов… Y музєі і знайшов.

— Ти би ще підзорну трубу, як у Наполеона, сюди приволік!

— Што Бог дав, то я і вкрав. А Напалєон — ого-го! З яго падзорнай труби я б усьо побачів, алє яє в музєі нє аказалася. Мнє па штатнаму раскладу артилєрийскі бінокль нє паложана, а мнє ж цікава, а я нічога нє бачу… Вось ти мнє раскажи, Мірон Мікітавіч, як гета в газетах пішуць, — промовив пафосно: — «Чим цяпєр живе спєцатрад, акрамя забойствав і грабяжов мірнага насєльніцтва? Якія кнігі читаюць? Як радзіму нашу савєцкую владу любяць»?

Голова аж бухикнув від такого монологу й вирішив-таки розповісти:

— Живуть тим, чим і всі на війні, — почав водити гвинтівкою й коментувати, що бачив. — Поперзавсе, б’ють воші… голяться… Командир їхній над картою сидить, мудрує щось, записує. Поперзавсе, пика мені його знайома. Не пригадаю… О-о! Крижня ведуть.

— Штосьці довга яни яго ляснимі сцєжкамі вигульвалі. Так я пабєг на пазіцию. Цяпєр ушкваримо!

Він прихопив громіздкий авіаційний кулемет і кинувся згори донизу.

…Крижень похнюплено йшов уперед, продовжуючи грати роль затурканого контрабандиста, що й досі сподівається залишитися живим, відкупитись або просто зіграти на жалості цих вояків незрозуміло якої армії. Нарешті вони увійшли в табір. Крижень зацікавлено, з дурнуватим виразом обличчя почав крутити головою. Вартовий знову дав йому прикладом автомата межи лопатки. Та полонений насправді для себе брав на замітку, де яка зброя, вираховував, скільки тут бійців. Табір невеликий, тут їх не більше десяти осіб, що вселяло надію у швидке завершення операції.

Хоч у цих вояків, для себе зауважив бранець, на шапках тризуби, у багатьох — вишиванки, та відчувається, що вони ставляться байдуже до солдатської моди. Справжній партизан завжди прагне якось себе причепурити — значками, петличками з відзнаками, нашивками. Цим же не цікаво, це — не їхнє, чуже, чужорідне…

Такий і їхній командир, до якого Крижня привели чи то на суд, чи то на розправу… Він сидів за снарядним ящиком, що слугував за письмовий стіл, і щось записував у зошит. На ньому був брудний, потертий цивільний піджак, під ним — вишиванка чорного полотна, на поясі — жовта кобура з наганом. Більше нічого визначного — ні медальки, ні якогось шеврона, щоб якось вирізнятися з-поміж своїх бійців. У полоненого майнула думка: «Вживається в ліс, мабуть, після відпочинку»…

Курвамать штовхнув Крижня вперед, ближче до командира, й доповів:

— Товаришу майор, контрабандиста впіймали. На третій стежі. Прокрадався до кордону. Обшукали, вилучили тисячу рублів, барахло…

— Повішати на хрін, — наказав майор, не підводячи голови. — Трофеї здай ад’ютантові. Для чого ти його сюди привів? Нам не можна себе видавати. Завтра — за кордон, посібників різати… Давай в кущі й тихо, без шуму, мотузку на шию — ти ж знаєш, як це робиться… Не мені тебе вчити.

Крижень, падаючи на коліна й молитовно складаючи руки, заголосив:

— Панночку, не треба, у мене діти! Дві донечки, як вишеньки!

Майор під носа пхинькнув:

— Даси адресу — завітаємо до твоїх «вишеньок», попробуємо їх на смак, — і до Курвамать: — Я довго маю слухати це? Виконуй!