А порожнеча продовжувала поглинати Андрія. Її хвилі ставали дедалі вищими, підживлюючись нездійсненним бажанням зустрітися з Кірою. Він не бачив її вже кілька тижнів. Після випадку в кафе вони посварились: Андрій сказав Кірі, що Анна несповна розуму, і порадив показати дівчину психіатрові. Кіру ці слова страшенно розізлили. Її слова, її рухи, її гарячий вогонь обурення ледь не спопелили Андрія. Він утік від неї, навіть не попрощавшись. Кіра послала йому вслід тонну соковитих матюків, цим самим недоречно розбудивши хирляве самолюбство, котре змусило Андрія сказати їй: «Та пішла ти!».
Андрій подзвонив їй через два дні. Кіра терпляче вислухала його довжелезні вибачення і на пропозицію піти прогулятися в знак примирення гордовито кинула трубку.
Після цього Кіра зникла. Її не стало онлайн, її телефон більше не відповідав, дратуючи слух короткими обірваними гудками. Вано сказав, що Кіра, напевно, знову чкурнула кудись зі своїми божевільними дружками. Кіра страшенно любила спонтанні подорожі. Шукати її не варто, бо це нічого не дасть. Коли прийде час, Кіра обов’язково повернеться, прихопивши з собою перші по-справжньому теплі весняні ранки.
Та неясне очікування не рятувало від приступів божевілля. Навпаки — воно ще більше пригнічувало, ще більше вганяло у стан безнадії. Млявий і апатичний, Андрій нагадував хирлявий паросток, що зріс без сонця під порогом темної комірчини. Він задихався, не в силах справитися з хвилинами відчаю, що накочувались на нього зненацька і накривали з головою. У його грудях поселилась порожнеча, вона тримала його за серце і набридливо скиглила в животі. Він почував себе залежним від смерті, він був джерелом смерті, він носив смерть у собі, викохуючи й леліючи її, мов матір дитину. Смерть вгніздилась між його м’язами, вросла у легені, розповзлась між волоссям і споганила очні яблука. Лікар навіть приписав Андрієві окуляри.
Іноді, коли Андрій починав дрімати, йому здавалось, що земля підповзає до горла, лізе межи очі, затуляє рота. До шиї хтось ніби прив’язував величезний холодний камінь — і земля піднімалась над ним, втягувала в себе, всотувала повністю, до останньої краплини. Він провалювався кудись у чорні глибини — і бачив могильних червів, що звивалися між спорохнявілими кістками, чекаючи нових жертв. Пальці губилися між пластами важкого вологого ґрунту, серце шалено стукотіло, вириваючись із грудей, очі заливав холодний піт. Земля ковтала Андрія, її травні соки розчиняли в собі його ослабле тіло — і він відчував, як тане, розсипається, губиться в порожній безкінечності, холодній і страшній, як сама смерть.
Сни бували різними. Іноді він з жахом усвідомлював, що не може поворухнутися, що все його тіло — це дерев’яний скелет, вбраний у товщу кори і сухого, сітчастого листя, що приречено шелестіло на вітрі, благаючи спокою. Дерево було старе, як світ, і повністю струхнявіле всередині. Під корою жваво бігали вусаті жуки-короїди. Якісь товсті, гладкі личинки дрімали між листям, присмоктавшись до прожилків масними, округлими тільцями. Десь ворушилися змії між корінням. Та він все ще був живий, усвідомлював себе, відчував, як пульсують його соки, як бігають туди-сюди, намагаючись втримати в старій руїні бодай останні залишки життя. Він давним-давно належав смерті — і смерть вкотре вирішила нагадати про це. Перевізник з човном уже чекав біля берега. Пора було відчалювати — туди, де птах не літає і сонце не сходить, трава не співає і день не надходить, де чорні води й мертве павутиння — туди, де спокій, вічність і коріння.
Та Андрій хотів жити. І він боровся за це.
Він шукав розраду в книгах. Чужі історії виростали перед очима одна за одною, немов гриби після дощу, та всі якісь бліді, пусті і нестерпні. Коли Андрій брав книгу до рук, здавалось, що вона кидає на нього погляд, сповнений лютої ненависті. Плоскі персонажі підозріло зиркали з потертих сторінок. Плетиво літер нагадувало лискучу зміїну луску. Шелест паперу перетворювався в сичання — Андрій якось зловив себе на тому, що злякався томика з казками Андерсена. Йому здалося, що відьма з ілюстрації до «Русалочки» зненацька хижо вишкірилась. Він побачив, як жадібно блиснули слизькі лаписька огидних поліпів на задньому плані, як несамовито заворушилися водорості, ніби їх щойно зачепило якесь морське чудовисько, як завирувала вода, не в силах витримати бридке, отруєне гріхами тіло морської чаклунки. На якусь мить ніздрі вловили слабкий запах солі, змішаний з терпким подихом нічного бризу — і він немов здурів.
Андрій оглянувся навколо — і зрозумів, що кімната ДИВИТЬСЯ на нього! Так, у неї було тисячі зірких очей, тисячі лап і кігтів, тисячі язиків і голосів, що безперервно наспівували тисячі різних мелодій, перетворюючи тишу в божевільну какофонію спогадів. Ця кімната бачила все — дитячі страхи і сльози, обурені лайки і перші цигарки, поцуплені з батькової кишені. В цій кімнаті він виростив тисячі божевільних думок, виносив тисячі мрій і бажань, викохав тисячі стомлених сумнівами рішень. Тут він жив і сподівався, проходив школу життя — і отримував ляпаси у вигляді суворих батькових нотацій чи тривалих душевних терзань. Тут він бачив сни, прокидався і вкривався потом, немов нічною росою, тут він кричав і сміявся, тут він горював і стрибав до стелі від радощів. Ця кімната жила ним, поглинала його в себе, перетравлювала тіло і свідомість, повільно, поступово, шматочок за шматочком. Ці стіни вбирали в себе випари його поту, заковтували запах шкіри і волосся, жадібно вдихали хворобливе тремтіння, нервово рухаючи невидимими ніздрями. Ця підлога пила кров з його побитих колін чи порізаних пальців, цей килим роздувався, пожираючи його ламке волосся, це ліжко тремтіло, просякнуте його блювотними міазмами. Ця кімната їла його тіло на сніданок, обід і вечерю, смакувала його сни і запивала залишками какао. Ця кімната пускала в нього корені, проростала крізь нього і приковувала до себе, назавжди позбавляючи можливості вільно рухати слабкими кінцівками.
У кімнати була велика ворсиста голова і тисячі невидимих рук — він ніколи їх не бачив, але знав напевне, що такі існують. Колись ці руки куйовдили йому волосся (а він, дурень, гадав, що то протяг), поправляли ковдру перед сном і ніжно голубили, проганяючи нічні жахіття. Та зараз, коли кімната навчилася стежити за ним, ці руки стали чужими. Ніжні дотики до голови перетворились на грубе висмикування волосся, нічні сторожі обернулись на чорних примар, ковдра взяла собі за звичку втікати кудись у темряву, змушуючи Андрія навпомацки нишпорити рукою по незатишній, холодній підлозі, що так і норовила стягнути його з ліжка і добряче буцнути по змокрілому лобі своїми маленькими гостренькими ріжками, немов пустотливий лісовий сатир. Кімната була налаштована проти нього, вона протестувала і обурювалась, вперто не бажаючи миритися з присутністю Андрія у своєму тілі. Кімната дратувала його, а він дратував кімнату. І поки тривав цей конфлікт, він розумів, що його життєва енергія поволі витікає з тіла кудись у далекий міжзоряний простір.
Іноді уві сні він бачив себе там, між зорями. Примарні холодні галактики кликали до себе обманливим світлом давно вже погаслих світів. Порожні планети блукали безоднею, не бажаючи коритися жодним фізичним законам. У цьому дивному світі більше не було законів, тут узагалі не було вже нічого, окрім брехливих синіх вогнів на далеких космічних могилах. Андрій самотньо літав між зорями, нагадуючи заблуканого нічного метелика, і відчував, як у його душу зазирає холодний мертвий простір, ім’я якого — порожнеча.
Та найчастіше йому снилося темне лісове озеро. Трохи рідше — старий собор і глибокий колодязь. Він плутав їх, бо вони мали дивовижну здатність перетікати одне в одного, не змінюючи декорацій. Собор був високий, білий і не мав дверей. Його стеля губилася в небі, а вікна — під стелею. Андрій бачив промені призахідного сонця, що стікали звідкілясь згори, чув помах невидимих пташиних крил і ніжне, налякане туркотіння. Та це туркотіння не приносило заспокоєння. Навпаки — чим голосніше лунало, тим гостріша безнадія охоплювала Андрія. Йому здавалось, що він забув щось важливе, що загубив щось далеке, вічне і рідне. Він стояв у порожньому соборі, страшному й прекрасному водночас, вдихав у себе пил віків і передсмертні подихи тисячі погаслих поколінь. Крила лопотіли над головою, перекликаючись із шелестом невидимих сторінок, голубине туркотіння перепліталося із піснею сонячного проміння. Дивна музика краси і болю протікала крізь його вуха, дивний спів світла пронизував перелякане серце. Первісний відгомін плачу за втраченим раєм відлунював у мозку, бентежив кров і лоскотав легені. Груди стискалися, не в силах справитися зі сльозами, з горла виривався здушений писк — і він падав, падав на коліна, згинався і плакав, конвульсивно здригаючись під натиском страшної порожнечі.
