Тим не менше, ці дівахи неймовірно втішилися, коли помітили, що і я нарешті почала випихати свій зад ще кудись, окрім старого, облізлого приміщення бібліотеки. Коли я поверталася додому, вони неоднозначно підморгували мені і намагалися напоїти домашнім липовим чаєм. Таким чином вони, певно, збиралися підкупити мене і випитати всі страшні таємниці. Чай, мушу визнати, був справді непоганий (що неабияк радувало, якщо зважити на їхні кулінарні здібності, а точніше, їх відсутність), але я не розповідала їм нічого.

Хоча, напевно, причина була зовсім не в тому, що я не хотіла розповідати. Дівахи чекали латино-американських пристрастей з гарячими хлопаками і купою ревнивих, злих суперниць, яким я так необачно наступила на хвіст. А в мене нічого такого не було. Я просто ходила гуляти. І все. Як наївна дванадцятирічна школярка.

Ви, підозрюю, вже встигли подумати, що ззовні я схожа на якусь там сіреньку, нічим непримітну мишку, яка тільки й знає, що копошитися між своїми книжками-зошитами, і не має жодного поняття про особисте життя. Але це не так. Не знаю, як щодо мишки (це збоку видно краще), але з особистим життям у мене проблем не було зроду. Ми з Іваном разом ще з дев’ятого класу. Він знайомий з моєю мамою, в свою чергу як я ледь не щотижня постачаю його бабусі стосик свіжих номерів сільськогосподарських газет (батьків у Вані немає — загинули в автокатастрофі). Усі навколо знають нас як ідеальну, зразкову пару і чекають не дочекаються, коли ж нарешті отримають запрошення на весілля.

І, чесно кажучи, раніше я була свято переконана, що це станеться доволі таки скоро. Мама, звичайно, просила спочатку закінчити інститут, а вже потім братися до сім’ї, але нам чомусь кортіло якомога швидше стати на рушник. Я не мала ані найменшого уявлення, що являє собою шлюб, та вірила, що це щось світле і радісне, щось таке, що змушує обличчя розпливатися в усмішці.

Я любила Ваню. Ну напевно, любила. Чого ж тоді, будь по-іншому, зустрічалася з ним майже три роки? Мені було приємно, коли він брав мене за руку. Коли відгортав зі щоки волосся. Навіть коли цілував. Щоправда, не з першого разу. Єдине відчуття, що опанувало мною тоді — мокро. Але згодом минулося. Я звикла.

Чи було мені з ним цікаво? Напевно. Він приносив мені книжки з зоології, і я навіть намагалася відкласти убік своїх улюблених По і Рільке, тільки щоб послухати, як захоплено він розповідає про якогось там рідкісного химерного метелика, що здійснює скількись-то там десятків (чи може, сотень?) помахів крил за секунду. Він приносив мені чашку з зеленим чаєм і ванільне печиво, хоча й знав, що я люблю вівсяне. Але це дурниці. Головне, що він любив мене. Ну і досі любить. Принаймні хочу в це вірити.

Або ж не так і хочу...

Мої сусідки не знають про Ванічку. Я їм зумисне не розповідаю. Спочатку боялася, що вкрадуть, коли якось одного дня він приїде до мене в гості з величезним букетом червоних троянд. Але я так і не наважилася жодного разу запросити його до себе. Ми бачимося тільки на вихідних, коли я приїжджаю. Крім того, Ванічка ніколи не дарував мені троянд. Він узагалі не дарував мені жодних квітів, якщо не рахувати кульбаби, яку колись підкинув у шкільний портфель. Тоді ми тільки починали зустрічатися, була весна і все навколо буяло. А ще тоді він востаннє бачив своїх батьків...

Аня (та, що білява) якось чула кілька разів, як я розмовляю з ним по телефону. Вона, здається, одного дня навіть покликала мене на вахту, бо тьотю Таню (нашу вахтерку) схопив радикуліт і їй було важко дертися за мною аж на шостий поверх. «Іди, там тобі брат телефонує!» — сказала мені.

А я спочатку й не зрозуміла, що вона має на увазі. Здивувалась — бо, крім мами і Ванічки, до мене ніколи ніхто не дзвонив... Брат? Та який брат? Я була єдиною дитиною в сім’ї, а з двоюрідних мала тільки Ігоря... Поки він не втопився в озері. А тоді до мене нарешті дійшло... Мабуть, тьотя Таня сприйняла його за мого родича, бо ми, чесно кажучи, мали геть однакову манеру спілкування. Трохи розтягували слова, робили довгі паузи між фразами і дуже неприродньо сміялися. От справді таки, як брат з сестрою. І я подумала, що це може зіграти мені на руку.

Іронія долі, чи ж не так? Я всім серцем хотіла сховати Ванічку від сусідок, щоб вони не забрали його у мене. А вийшло так, що забрали мене. Щоправда, зовсім не сусідки.

А того хлопчика — мого знайомого — звали Олег. Тобто...і досі звуть. Дурна манера — говорити про все в минулому часі. Ми познайомилися на якомусь концерті. Я тоді була не сама, з Ванічкою... Саме він нас і познайомив.

Чесно кажучи, коли я його перший раз побачила, він мені чомусь видався смішним. Чи то через те, що постійно кудись спішив і від того увесь час нервово смикався, чи, може, від того, що мав занадто довге волосся, котре через сильний вітер постійно лізло йому до рота. А може, мене насмішив його светр. В тому светрі вроді би й не було нічого смішного, але діло не в тому... Є у мене одна дивовижна особливість — сміятися з речей, які, крім мене, ніхто більше не вважає смішними.

А ще він мені видався дуже знайомим. Наче й не бачилися ніколи раніше, а враження, наче знаємось півжиття. І обличчя в нього було добре-добре. З таких тільки ангелів малюй!

І очі... У нього були карі очі. А карі очі — то моя слабкість. У Ванічки вони водянисто-блакитні.

Коли ми з Олегом вперше пішли гуляти, у мене не закралося навіть найменшої думки про те, до чого це може привести. У мене й раніше були друзі-хлопці. При чому їх було значно більше, ніж серед представниць прекрасної статі. Не знаю, чого так. Я вроді би ніколи не була зірвиголовою, чи хлопчаком у спідниці, чи взагалі чимось таким... Але якось так воно склалося...

Пам’ятаю той холодний осінній вечір. Здається, тоді було якесь свято, бо гуртожиток гудів, як переповнений бджолами вулик. Десь бренькали на гітарі, десь влаштовували гучне застілля, а от в моїй кімнаті курили все, що попадалося під руку: спочатку тоненькі дівчачі цигарки...слімки, чи як їх там... потім перейшли до грубих чоловічих сигарет. Знаєте, отакі звичайні, без фільтру, навдивовижу смердючі й гидкі. Я сама не пробувала, бо від їх запаху мене зазвичай починає нудити... Але то таке. Коли в моїх дівах закінчилися гроші, вони почали робити самокрутки. З чаєм. Їхнім улюбленим липовим чаєм.

Мені було страшенно нудно і навіть трохи зле. Хоч вікно було й відчинене навстіж, у кімнаті стояла важка завіса густого тютюнового диму.

Я собі мовчки сиділа на своєму ліжку, виставивши на подушку ноги, і псувала зір настирливим витріщанням в конспекти. Щось є особливе у цьому стирчанні за стосами зошитів. Не знаю, чи то справді пусті ілюзії, що це нам колись знадобиться, чи то просто бажання робити хоч щось.

Я знічев’я пішла на вахту і подзвонила Олегові. Треба ж було поскаржитись комусь на свою долю. І — о, диво! — мене зрозуміли! Стукайте — і відчинять вам! — каже стара добра Біблія. Але, як ви знаєте, я не вірю Біблії. Хоча іноді ловлю себе на думці, що, мабуть, все-таки дарма.

Хоч уже було доволі таки пізно, він якось вмудрився витягти мене із того наскрізь просмерділого тютюновим димом гуртожитку. Вечір був доволі таки холодний. Як не крути, починався листопад. Ми забралися в якусь кафешку і наїлися аж до кольок в животі. А коли вже були на вулиці, Олег запропонував купити пляшку вина.

Я, звичайно, була категорично проти. Ну не вживаю я алкоголю, і що мені, в петлю тепер лізти? Олег тоді посміявся з такої моєї реакції, але від забаганки не відмовився. Пиляв і пиляв мізки, поки я нарешті не погодилась.

Я не надто розбираюся в винах, але той напій мені сподобався. У нього був доволі таки приємний кисло-солодкий смак. Щоправда, від вина потім трішки почало шуміти в голові, але це зовсім не зіпсувало романтику вечора. Навпаки... Ми бродили старою частиною міста, звивистими брукованими вуличками, потім забралися у якийсь закинутий, давно забутий усіма безлюдний парк... І в моїй душі вперше щось заворушилось. Я собі подумала — а чи змогла б я коли-небудь прогулятися отак із Ванічкою? І що б я тоді відчула?