До передзвонів музики додається легесенький плюскіт... Знову й знову... З кожним разом він лунає все ближче до берега... Все ближче до скорченого від болю беззахисного Андрієвого тіла... Щось наближається до нього із чорних глибин. Йому не хочеться думати, що саме. Він і так знає відповідь.

Хочеться заплющити очі... Стулити їх навіки, щоб не бачити цих білих, холодних тонких рук. Бо це вони ховаються у чорній водяній товщі. Це вони повернулися зі світу мертвих, щоб забрати його з собою.

Андрію, ти передивився дурнуватих фільмів! Начитався всіляких моторошних книжок! Нема ніяких рук, вгамуйся! Чого ти ведешся на такі дешеві трюки? Все гаразду чуєш? Перестань боятися! Кому кажу у перестань!

О, здоровий глузд... Губи Андрія розпливаються у моторошній усмішці, що більше нагадує криву гримасу. Я чекав на тебе... Спасибі, що не забув про мене, брате... Спасибі, що не забув...

Плюскіт наближається... Варто тільки розплющити очі — й можна побачити, як на чорній, густій поверхні колами розповзаються моторошні, холодні хвилі...

Вони вже тут, зовсім поруч... Хіба не чуєш, як розступається вода? Навіть музика вмовкла. Чекає. Знаєш, музика також боїться. Не тільки люди відчувають страх...

Прокинься, йолопе! Нирки собі простудиш! Мерці мерцями, але нові органи на вулиці не валяються!

Нащо мені здорові нирки? Все одно я й так скоро опинюся на річковому дні... Яка різниця рибам, чим ласувати? Вони навряд чи помітять відмінність.... А в тім... Сумніваюся, що тут узагалі водяться риби...

Ти диви, що вигадав! На дно йому захотілося! А про батьків подумав, га? Про бабцю, що жде не дождеться свого онука... Та навіть про старого Мурчика... А Марта? Невже ти хочеш, щоб вона до кінця життя почувала себе винною у твоїй смерті?

Ні, не хочу... Я хочу додому... Але... я тут ні при чому. Я слабкий і хворий... У мене зовсім немає сил. Я не зможу втекти...

Втекти? Від кого?

Від...від...

Плюскіт. Під самісіньким вухом.

Знаєш, я саме так уявляв собі смерть нещасного Гіласа. Пам’ятаєш, був такий друг... У мого улюбленого Геркулеса. Так, ти знаєш, як я фанатів від нього в дитинстві... У мене був плащ із лев’ячої шкури... Пам’ятаєш той кожух із овечої вовни? Ага, дідусів... Котрий потім бабуся спалила, бо знайшла у рукаві справжнісіньке мишаче гніздо... Я ж його ледь не втопив одного разу... Рятував Гіласа... І знаєш, що я тоді побачив? Ні, не знаєш... Чому не врятував його, хоча й міг... А все дуже просто... Я злякався...

Хлопче, ти хворий...

Може... Я уже нічого не знаю...

Плюскіт.

Всі ми трохи хворі... Особливо в дитинстві. Всі ми бачимо те, чого немає насправді... Або ні, не так. Всі ми бачимо правду, поки залишаємося дітьми. А потім ми просто сліпнемо...

Андрію, будь такий ласкавий, замовкни. Філософ із тебе нікудишній. Розкажи краще, що трапилося з Гіласом...

Ов... То ти не знаєш? Він втопився... Через мене...

Хіба що ти в попередньому житті був мавкою... Чи русалкою... Чи як називається та потвора, що затягнула його під воду?

Здається, то була якась німфа... Чи наяда... А хоча, один чорт... Я завжди їх плутав... Але це було в легенді. А насправді він загинув через потопельницю...

Яку ще потопельницю? Що ти верзеш?

А треба було уважніше слухати бабусю... Вона колись розказувала, що за часів її молодості у них в селі була дівчина, несповна розуму, яку ніхто не сватав. І якось її знайшли в озері посеред лісу... Казали, коли витягли з води, вона виглядала як жива. Тільки була біла-біла, як сніг... І мала такі ж білі, довгі тонкі руки... Два тижні пролежала в воді, і її навіть риба не погризла... Правда, було одне «але»... все тіло утоплениці було вкрите якимось дивним смердючим слизом... Знаєш, як ото в жаби... Чи гадюки... І нестерпно смерділо намулом...

Плюскіт. Страх у грудях здіймається височенною хвилею і накриває його з головою.

Я бачив, що та дівчина зробила з Гіласом... Бачив, коли ми гуляли одного разу біля озера. Не знаю, чому нас понесло туди самих...

Йолопе, що ти верзеш? Який час? Який Гілас? Ти опинився там, бо сам видумав усю цю історію! Ти хотів повоювати з прибережними кущами, таким чином уявляючи, ніби рятуєш від русалки свого вигаданого друга! Та й ти сам тоді збирався перевтілитися в Геркулеса! Хлопчику мій, це була просто гра!

Гра... Так... Але я... Бачив це... Тоді теж так... плюскотіло. А потім з води висунулись руки. З довжелезними пальцями... І жовтими покрученими нігтями... Слизькі й холодні. Я навіть чув їх сморід. Такий як зараз... Запах гнилизни й намулу. Який я радий, що не побачив тоді її обличчя! Але Гілас... Бідний Гілас! Вона забрала його, чуєш? Забрала!

Нудота знову підступає до горла. Таке враження, що вона росте разом із його словами.

Холодно...

Припини істерику...— голос здорового глузду стає тихішим... відлунює десь здалеку... наче з кам’яної печери...

Не було ніякого Гіласа! — зовсім непереконливо. — Це все твоя божевільна уява! І чокнута бабця! Хто розказує таке дітям?

Це було...Було... Я бачив ці пальці... Я чув цей... сморід... Я повернувся додому переляканий в смерть... Мене відкачували яйцем. Я три дні не міг говорити, бо щось ходило під вікнами і кликало мене за собою... Я чув це... Чув цей сморід...

Авжеж, чув, дурнику! Було б дивно, якби ти... Дозволю собі нагадати, як дехто...кхм...узяв і напудив собі в штани!

Напудив, так... Раніше це слово змушувало його довго сміятися.

Але не тепер...

Тепер йому страшно. Хоч він знає, що тільки сміхом можна відлякати свій найбільший страх.

Тому...

Смійся, брате, смійся... Смійся, поки стане сил!

Не сміється. Мовчить. Тільки плюскіт тривожить довколишню тишу.

Агов, брате? Куди ж ти подівся? Повернися, чуєш? Повернись!

Та здорового глузду вже й слід простиг. Залишилось тільки відчуття пекельного жаху.

Він досі лежить на піску... Міцно заплющивши очі, бурмоче щось під ніс гарячими шершавими губами.

Він знає, що воно вже поруч. Простягає із чорних глибин свої довгі тонкі тендітні руки.

Тільки не мовчати, тільки б не мовчати!

Над головою знову спалахують блискавки. Він лежить спиною до річки. Розплющує втомлені, запалені очі і дивиться в далекий простір перед собою.

(Котилася торба...)

Чорна, холодна, волога земля. Позбавлена сонця і трав. Кілька похмурих, обпалених вітрами і блискавками дерев самотньо стовбичать під обвугленим небом, простягаючи угору безлисті, кістляві гілки... Він заплющує очі...

(...з високого горба...)

...і коли розплющує їх знову, то бачить місто... Похмуре, порожнє, чорне покинуте місто на березі такої ж похмурої, порожньої, чорної ріки.

Напівзруйновані будинки мовчки щиряться до нього беззубими вирвами роззявлених пащек, з яких хтось позривав напівзігнилі дерев’яні двері. Печери під’їздів дихають вогкістю і старим павутинням. Мовчазним докором дивляться на нього порожні очниці вибитих вікон. Чорними, напівзарослими бур’яном вулицями вітер жене перекотиполе. З-під потрісканого асфальту визирають пожухлі колючі стебла будяків. І тільки вітер порушує навколишню тишу, тужливо завиваючи у глибинах покинутих будинків. Там, у старих, порожніх кімнатах, пропахлих пилом і смородом запустіння, хтось тулить до серця поламану, однооку ляльку, з облупленим носом і обсмиканим розкуйовдженим волоссям. Там, у порожніх кімнатах, хтось тулить до себе поламану ляльку чиєїсь розбитої долі.

(...а в тій торбі паляниця...)

Спалах... Сліпучий і до болю гіркий. У його роті так гірко, наче він проковтнув полин...

Картина міста починає поволі хитатися... Силуети будинків і всохлих дерев роздвоюються, розпливаються, мов зображення місяця на озерній поверхні, розбитій камінцем, що його випустив з рук якийсь бешкетник... Андрій мружиться і тре очі, щоб зігнати ману. Нічого не виходить. А тоді він різко кліпає — і картина зникає...