Наче все на світі померло.

Мокре волосся прилипає до лоба. Склеєні вологі пасма лізуть у очі, наче набридливі гусениці. Щось відбувається у нього за спиною. Точніше, там нічого не відбувається. Узагалі. Жодного кроку, жодного руху. Ані пари з вуст. Навіть найменшого подиху. Усі дружно затаїли дихання і чогось чекають. Навіть вогонь замовк. Ніде не трісне жодна гілочка, не шелесне ані найменший листочок. Чого вони застигли? Чого?

Мовчання.

Андрій розкриває рота, щоб порушити цю смертельну тишу. Та з його губ не зринає жодного звуку. Він безтямно мелькає губами, хапаючи повітря, як та риба на мілині, та слова навіки застряють у пересохлому горлі.

Щось відбувається. Андрій це відчуває. Кожен м’яз у його тілі напружується, ощетинюється, мов шерсть у собаки перед стрибком на ворога. Загроза котиться з півдня. Хто вона, що вона, він не знає. Не має жодного уявлення щодо того, в якому обличчі постане перед ним зло. Та тим не менше, воно от-от буде тут... Ще трішечки... Буквально кілька митей...

Легенький порив вітру раптом пролітає над його спітнілою головою, зачіпаючи розпалену спекою шкіру. Там, де він торкається обличчя, все холоне й німіє, немов зненацька опущене у крижану воду. Липкий дотик змушує тіло здригнутися. На нього наче хто випустив величезного, тлустого, слизького синього слимака... Андрій відчайдушно трясе головою в надії скинути із себе огидне створіння. Та воно, здається, тільки дужче присмоктується до шкіри. Він раптом виразно уявляє, як слимак випихає з себе довжелезні очі-мацаки і простромлює ними палаючі щоки. А тоді занурює в ранку смердючий смолянистий рот і з насолодою присмоктується, втягуючи у себе пульсуючі потоки крові.

— Згинь! Згинь! — верещить Андрій, роздираючи рота в невидимому крикові. Тіло Андрія німіє. А потвора п’є і п’є, п’є і п’є, роздуваючись, мов п’явка-переросток. Ось вона вже обволокла собою половину його обличчя. Ось уже добирається до шиї. Її шкіра липка й волога, вона розбухла й напружилась, як струна. Андрій перелякано дивиться на паскуду, що от-от добереться до очей. Що вона тоді зробить із ними? Простромить бридкими щупальцями? Вип’є сльози замість чергової кривавої порції? Чи може, просто присмокчеться і втягне в себе, змусивши на мить розступитися складки синюватої шкіри?

Чорт би вхопив Марту з усіма її друзями! Чому вона не прибере слимака? Чи сліпа, чи глуха, чи думає, що це якийсь дурний жарт? Та зрештою, дідько з нею, вона ж тих слимаків, певно, боїться як вогню. Дурне, розманіжене дівчисько! А Вуєвич? А білоголовий? Невже набралися так, що світу білого не бачать? Чи ніяк не можуть повипихати свої язики із ротів таких же п’янющих подружок? Де ж той бісовий Сашко? Вічно його десь носить, коли він найбільше потрібен! Ну що ж це таке? Чорт! Чо-о-о-орт!..

Спалах. Слимак роздувся до розмірів здоровенної зіпсованої котлети. Його шкіра із лиснючої синюватої перетворилася на гнилувато-брунатну, вкриту великими болотними плямами. Ніс Андрія вловлює ледь відчутний запах намулу, що поволі сочиться із тіла потвори. Скільки крові він уже випив?

Слимак на мить завмирає і відклеюється від щоки. Доклавши неймовірних зусиль, Андрій нарешті підіймає вгору налиті свинцем неслухняні руки і під їхнє дрібне тремтіння змикає пальці на слизькій, розбухлій плоті. Трохи боляче. Він міцно стискає потвору в кулаці — і вона вибухає.

Спалах. Очі Андрія рефлекторно заплющуються. Щось рідке й гаряче окроплює підборіддя, щоки й лоб. Кінчиком язика він легенько облизує сухі, шершаві губи. В ту ж мить рот наповняється чимось млосним і солодкавим, з ледь відчутним присмаком заліза. Що ж, хай заздрять усі вампіри світу, він щойно напився теплої ще, свіжої крові! Власної крові!

Знову спалах. Андрій нарешті розвертається обличчям до друзів. І...

...в ту ж мить безсило опускається на траву...

Боже мій, це ж скільки він випив, що йому таке верзеться?

Спалах. Звуки повертаються. Колюче дзижчання грому бридкими мухами тривожить слух. Та тільки... Що трапилося із його друзями? Куди поділися вони і звідки взялися ці... поторочі?

«Поторочами» були чорні, непорушні постаті, що стояли на березі, випроставши в небо величезні, розкошлані голови. Їхній одяг лопотів на вітрі шматками розірваної тканини, а руки мовчки здіймалися вгору, мов благаючи про допомогу.

А тоді його оглушив несамовитий гуркіт грому... Шарахнуло так, що він, мов підкошений, упав ниць, зануривши обличчя у вологий пісок...

І він прокинувся.

(Чи то пак, ще глибше занурився в сон...)

Він був один. Сам-самісінький під чорним, розбурханим небом. Фіалкові хмари розривалися, не в силах тримати в собі тягар ще не народжених блискавок, котрі сипалися і сипалися на втомлену землю, випалюючи дощенту одинокі, спорохнявілі кістяки дерев. Вітри шарпалися туди-сюди, підіймаючи в повітря хмари смердючого пилу. Десь далеко на заході бовваніли гори.

Від м’якого, прохолодного шелесту осіннього лісу не залишилося й сліду. Кудись поділася й річка, і останні спалахи багаття над дотліваючими жаринами. Замість буйного килима ледь пожовклої трави під ногами лежала потріскана від спеки спрагла, червона земля. То тут, то там із запилених щілин між камінням визирали пожухлі кущики будяка. Куди не глянь, стелилося порожнє поле. І тільки кілька самотніх засохлих дерев стриміли під розбурханим небом, раз по раз здригаючись від спалахів блискавиць.

А небо... Андрій ніколи не бачив такого неба.

Чорне море пітьми. Несамовитий океан концентрованої темряви божевільними хвилями носився над землею, погрожуючи затопити її всю. Фіалкові хмари гойдалися на них, як буває, гойдається морське шумовиння. І тільки пекельні спалахи безжально кроїли небесне тіло, сліпучими нитками пришиваючи до нього оцю випалену безкраю рівнину.

На заході шумовиння хмар розбивалося об гострі шпичаки височенних гір. Вітер шарпав їх за все, що міг, блискавки продовжували різати на клапті, і ось нарешті вируюча чорнильна поверхня розступилася — і з-під неї виринув величезний, на півнеба блідо-рожевий місяць. Його сяйво упало на землю легким молочним туманом і під акомпанемент несамовитого грому розродилося новими химерними картинами прямо на випаленому вічними грозами камінні.

Краще б він не бачив того місяця, а разом з ним — і те, що він привів за собою!

Як тільки хмари розійшлися, розбурханий, розгніваний світ зігнувся під вагою тіней, що посипалися у просвіт, мов зерно крізь дірку в мішку. Та це були не тіні, до яких він звик. Це було щось інше. Набагато гірше і зловісніше. У цьому світі (сні чи його свідомості...ат, чорт хай з цим розбирається!) тіні були живими... Як він, як його друзі, які чомусь раптом кудись поділися. Як і мільйони інших людей, котрих не морочать всілякі дурниці, пов’язані із перепоєм. Вони росли і дихали, тремтіли і множилася, навіть, здається, зітхали і плакали. Андрій був готовий поклястися, що бачив, як одна із них раптом відірвалась від каменя і покотилася рівниною, мов незграбна пародія на перекотиполе, як вона важко зітхнула при цьому, наче людина, котру уві сні навідали жахи...

Та це був тільки початок.

Черговий спалах блискавки вкотре збив його з ніг. Цього разу вдарило зовсім поруч. Трохи оговтавшись, Андрій побачив, що від валуна за пару метрів від нього залишилися тільки дрібні осколки, які досі продовжували шипіти й казитися, мов клубок розлючених сірих змій.

Одразу ж за спалахом повітря сколихнули пекельні удари грому. Здавалося, сотня величезних гармат викотилася на небо і з несамовитим фанатизмом узялася обстрілювати землю. Раз, другий, третій... Нестерпна канонада гуркотіла над головою, погрожуючи закидати його гігантськими ядрами. Що служило замість них, Андрій навіть боявся уявити.

А тоді із півдня насунула чорна хмара і затулила собою півнеба.

І півземлі.

Це сталося несподівано, за лічені секунди. Божевільний гуркіт раптом Обірвався, наче небесний ворог зібрався оголосити перемир’я. Та тільки це було ілюзією, бо блискавки продовжували шматувати небо, освітлюючи спалахами холодну, спустошену рівнину. Зате з півдня стрімко наближалася величезна, вируюча маса глухого, як ніч, туману. Андрій стояв Дивився, як вона пливе над землею, ковтаючи все, що зустрінеться на шляху: облізлий валун, покручене вітрами старе, засохле дерево, спалений блискавкою спорохнявілий кущ... Вона летіла над світом, мов гігантська подоба роздутої змії, і жерла все, що мало необачність заплутатися між її неіснуючими губами.