От тільки... Починати треба вже зараз. З цього же дня. З цієї ж хвилини. Скільки можна відкладати все на потім?

Андрій пильно подивився на свої руки. Що він може цими довгими, незграбними пальцями? З такими руками хіба що тільки в піаністи, та на жаль, дорога закрита і туди. Здається, коли він був малий, по його вухах пробіглося стадо слонів. Хоча ні, слони потопталися по татусеві, а той в свою чергу наділив цим і сина. Знав, напевно, що хлопець хотітиме стати схожим на нього! І, чесно кажучи, таки добився свого. Коли Андрій починав співати, тітка Марина, сусідка, що мешкала поруч з бабусею, у відчаї затикала вуха і втікала до свого сина, що жив на іншому кінці села. Вона благала Андрія якомога швидше закрити рота, іноді використовуючи для цього домашнє шоколадне печиво.

Ну що ж, як не крути, а музикального хисту у нього все-таки не було. Та й якщо бути чесним, хіба ж тільки музикального? У Андрія не було жодного хисту, і це неймовірно дратувало. «Усі люди народжуються з якимось талантами (бла-бла-бла)... Головне — вчасно їх розпізнати (ой, та що ви кажете?)». Всі навколо такі мудрі, такі талановиті, тільки він один — дідько знає що. Черговий виняток із чергового правила. Помилка природи. Нудна, сіра, нікому непотрібна (батьки не рахуються!) людинка. О так! Справжнісінька помилка! Така собі дурнувата, велетенська клякса.

Ну гаразд, є одна річ, в якій він віднедавна не такий уже й нездара — люба, мила математика. Та сама математика, про яку він уже й думати забув. Скільки часу до книжки не брався? Тиждень? Два? Чи може, трохи більше? Не пригадує, і крапка. Та й на біса вона йому здалася? Він поки що бачив себе студентом-гуманітарієм. Технічні вузи не надто його приваблювали.

Незграба. Недотепа. Невдаха. Довбень. Нахлібник. Ходяча катастрофа. Слабуватий на тіло. Слабуватий на голову. Слабуватий на розум. Слабуватий... Та просто слабуватий, що тут ще скажеш? Так, це він — у всій своїй юній красі. Так, це він — славетний Андрій Маковей! Навіть прізвище дурнувате, чорти б його вхопили. Дивно, що батько не змінив його на якесь інше, милозвучніше.

А що вже говорити про дівчат! Хоча ні, про них краще взагалі не говорити. Жодна ще не витримала далі третього побачення. Навіть якщо спочатку усе йшло добре, рано чи пізно траплялося щось таке, що змушувало Андрія ще довгий час соромитись зазирнути тій дівчині у вічі. Коли він вирішив покатати Галю на батьковому авто, то ненароком стукнув її по носі дверцятами машини. Кружляючи у вальсі з Мариною на шкільному балу, наступив їй на поділ сукні — і відірвав чималий шмат, змусивши нещасну дівчину стрімголов кинутись до виходу під глузливий регіт танцюючих пар. А Катя... Що вже казати про Катю! Вони довго цілувалися на березі озера, милуючись місячним сяйвом. А тоді в ньому озвалося випите напередодні (задля хоробрості, звісно) поганеньке дешеве вино, що підозріло відгонило кислятиною впереміш зі стійким запахом спирту. І його знудило. Прямісінько на її новенькі, лаковані туфельки.

Але годі про минуле. Настав час почати життя з чистого аркуша. І першим кроком, який він зробить на цьому нелегкому шляху, буде гартування волі й сили духу. Саме тому він піде до цього репетитора. Піде сьогодні. Незважаючи на лінь і недільний настрій. Піде зараз же! І навіть вибачиться, якщо раптом запізниться (а він все-таки запізниться, це було ясно й дурному). Він, Андрій Маковей, зараз вийде з ванни, переодягнеться і вирушить до...

Тут запищав мобільний.

Андрій скрутив кран і як-небудь обтер руки великим махровим рушником, а тоді запустив руку в кишеню джинсів, що валялись на стільці, і серед купи непотребу нарешті знайшов телефон, що продовжував пищати, мов дурний.

«Це ж хто тут у нас такий нав’язливий?», — подумав Андрій, дивлячись на дисплей. Телефонував Сашко Маркевич — однокласник і сусід по парті. Андрій натиснув «прийняти дзвінок» і підніс мобільний до вуха.

— Слухаю!

— Здоров, старий! — зарепетував у трубку Сашко, очевидно, намагаючись перекричати рев машин і свист вітру. — Що у тебе з телефоном? Я вже дві години не можу додзвонитись!

— З телефоном усе в порядку! Якщо ти не в курсі, я його вимикаю на ніч! А то вічно дзвонять усякі, спати заважають...

— Скільки можна дрихнути? — обурився Сашко. Десь на задньому плані почулося завивання сирени швидкої. — У мене до тебе серйозна розмова...

— Сань, ти трохи не вчасно! — простогнав Андрій у відповідь. — Я тут, знаєш, до репетитора спізнююся!

— Вибач, чуваче, але репетитор сьогодні відпочиває! Хочеш — вір, а хоч — не вір, у нас є набагато важливіші справи!

— У тебе, може, і є... А я повинен бути в репетитора! Розумієш... Усе не так просто, як ти собі думаєш... Справа в тому, що я пообіцяв!

— Що пообіцяв? А головне — кому? Батькам? Вони тебе що, досі на повідку тримають?

— Та ні... Сань... Все значно серйозніше. Їм байдуже. Тобто не байдуже, а... Ну ти зрозумів, вони в мене демократичні, кажуть, що це на моїй совісті буде... Що вже дорослий. На мені відповідальність... Але справа не в цьому. Розумієш... Я собі... Собі пообіцяв!

— Що-о-о? — голос Сашка розродився глибоким обуренням.

— Ну як тобі пояснити... Я хочу почати все спочатку. Щоб стати таким, як мій... Коротше кажучи, я змінюю стиль життя!

— Що? Змінюєш життя? За допомогою репетитора? Ти що, збожеволів чи тебе на мужиків потягнуло?

— Сань, блін, що ти морозиш? Тобі коли-небудь говорили, що ти придурок? До чого тут мужики? Я виховую в собі силу духу! А для цього я повинен...

— По дорозі розкажеш! — гаркнув Сашко, пропускаючи повз вуха Андрієву промову. — Май на увазі — хвилин через двадцять буду біля твого під’їзду!

— Не треба! Я до репетитора їду!

— Звісно, їдеш, ага! Отже, так! Через двадцять хвилин! У дворі на лавочці. І щоб жодних відмазок! Ти спустишся — і ми поїдемо в місто вибирати подарунок для Марти!

— Якої ще Марти?

— З паралельного класу. У неї сьогодні день народження. І нас з тобою запросили!

— Ти що, з дуба гепнувся? Ніхто мене не запрошував!

— Ех, Андрію-Андрію... Дурна твоя башка... Минулого тижня Марта підійшла до мене на перерві, щоб дізнатись, куди ти пропав! Бачиш, вона не знає, що ти полюбляєш відсиджуватись вдома замість того, щоб клеїти дівчат на перервах! Так-от, вона сказала, що хоче запросити тебе на свою днюху і попросила, щоб я тобі передав... Ну я, звичайно, добра душа... Чом би й не виконати просьбу такої милої дівчинки. А потім вона сказала, що буде рада бачити на вечірці й мене. Тобто... тьху... на пікніку, якщо говорити дослівно!

— І ти мені про це кажеш тільки зараз? — Андрій був глибоко вражений поведінкою друга.

— Вибачай, чуваче, але я забув! От чесне слово, забув! — голос Сашка набрав слізливого відтінку вини.

— Ти йолоп, — буркнув Андрій. — Не подумав, що я можу відмовитись?

— Ее...відмовитись? — схоже, Сашуньо був приголомшений. — Ти сказав — відмовитись? Чи мені почулось?

— Не почулось! — відповів Андрій. — А що в цьому дивного?

— Матінко рідна, та з ким я балакаю? — пробубонів Сашко обурено. — Ти справді настільки дурний, чи лише прикидаєшся? Відмовитись! Він хоче відмовитись! І після цього ти ще дивуєшся, чого в тебе досі немає дівчини?!

— Ну на це є доволі вагомі причини...— почав було Андрій, та Сашко тут же обірвав його ще ненароджений монолог.

— Знаю я твої причини, ага! Ховатися від дівчат — що може бути кращим способом для здобуття кохання? Чим далі заховаєшся, тим більше зростає ймовірність закохати в себе дівчину своєї мрії. Та ти просто геній! Не інакше!

— Марта — не дівчина моєї мрії! Чесно кажучи, я її ледве знаю!

— То познайомся поближче, маєш чудовий шанс! Вона не буде проти, бо в іншому випадку навряд чи бігала б по всій школі в надії зустріти тебе й запросити на свято! Знаєш, тут явно щось нечисто!

Андрій зробив вигляд, наче з гучним свистом втягує носом повітря.

— Все чистої Окрім хіба що твоєї поведінки! Ну й думок! Здається, вони смердять брехнею!