— Адже так? Ось тепер виходить, що треба знайти акушера, який зуміє пришвидшити болі й примусити дитину вийти. А сам — беру перо, хочу писати. Кусаю нігті, морщу чоло — де там, добраніч, біг дасть. Ось переконав себе, що хист маю, а в кінці свого рядка читаю, що я дурень, дурень, дурень. Та й як відчути, піднестися, мислити й відтворювати, коли водишся з такими людьми, як ті, що з ними бачишся задля прожитку, серед слів, які кажеш і чуєш, серед отакого пащекування: «Сьогодні на бульварі було чарівно. — Чи чули ви маленьку Мармот[196]? Вона грає прегарно. — Якими чудовими кіньми їхав пан такий-то — сірими в яблука, кращих й уявити годі! — Прекрасна пані така-то починає здавати. Хіба ж носять у сорок п'ять років таку зачіску. — Панна така-то вся в діамантах, які їй не коштують нічого. — Ви хочете сказати, що коштують ч о г о с ь? — Та ні. — Де ви її бачили? — На «Арлекіновій дитині»[197]. — Сцену розпачу зіграно, як ще ніколи. Ярмарковий Полішинель має горлянку, але ні тонкості, ні душі. — Пані така-то привела двох дітей відразу: кожному батькові по одній». То як, по-вашому, коли це кажеш, переказуєш і чуєш щодня, можна піднестись до великого?

Я. Ні, краще вже зачинитись на своєму горищі, пити воду, їсти сухий хліб і шукати себе самого.

Він. Може бути, але мені бракує для цього сміливості. І потім, жертвувати своїм щастям задля непевного успіху!

А ще й прізвище… Рамо!.. Зватися Рамо — сутужно. Таланти не те, що шляхетність, яка передається і зростає в славі, переходячи від діда до батька, від батька до сина, від сина до внука, хоч предок і не передає якоїсь заслуги нащадкові; старий пеньок розгалужується на величезний стовбур дурнів, але то байдуже! Інша річ — талант! Щоб здобути лише славу свого батька, треба бути вправнішим за нього, треба вспадкувати його здібність. Здібності мені бракує, але руку наважив, смик ходить, казанок кипить: якщо не слава, то юшка.

Я. На вашім місці я не вважав би це за справу кінчену, спробував би.

Він. А ви гадаєте, я не пробував? Мені й п'ятнадцяти років не було, коли я подумав уперше: «Що це ти, Рамо? Ти мрієш, і про що мрієш? Що тобі хотілося б зробити щось таке, що здивувало б всесвіт… То що ж, варт тільки пальцем кивнути, варт тільки оком моргнути — воно й уродиться». І пізніш я проказував ці слова дитинства свого, ще й тепер проказую, а лишаюсь коло Мемнонової статуї.[198]

Я. До чого тут Мемнонова статуя?

Він. Це зрозуміло, гадаю. Коло Мемнонової статуї було безліч інших статуй, на які так само падало сонячне проміння, але тільки вона одна звучала. Поет — це Вольтер, а ще хто? Вольтер. А третій? Вольтер. А четвертий? Вольтер. Музикант — це Рінальдо да Капуа[199], це Гассе, Перголезе, Альберті, Тартіні[200], Локателлі, Терраделья, мій дядько, маленький Дюні, що з себе миршавий, але в нього є чуття, чорт забирай, у нього є спів і експресія. Решта поза цим невеличким числом Мемнонів — пара вух, настромлених на кінець палиці: тому ми жебраки, такі жебраки, що хоч викинь. Ох, пане філософе, страшна річ — злидні. Я бачу їх — сидять навпочіпки з роззявленим ротом, ловлячи краплі льодової води, що просочуються з бочки Данаїд[201]. Не знаю, чи загострюють ці краплі розум філософа, але з біса охолоджують голову поета. Під цією бочкою добре не заспіваєш. Та й то вже щастя, як захопиш коло неї місце! Я був протиснувся, але не міг утриматися. Робив уже раз цю дурницю. Подорожував по Богемії, Німеччині, Швейцарії, Голландії, Фландрії, у чорта на рогах.

Я. Під бочкою з проточиною?

Він. Під бочкою з проточиною. То був єврей, багач і марнотратець, що любив музику й моє штукарство. Грав я, як трапиться, штукарював і горя не знав. Мій єврей свого закону держався і виконував його завзято навіть при приятелеві часом, а вже при чужинцеві завжди. Вплутався він в одну кепську справу, яку мушу вам розповісти, бо вона втішна.

В Утрехті була чарівна куртизанка. Йому заманулося християнки, і він послав до неї одного шкарбуна з чималим векселем. Дивачка його пропозицію відхилила. Єврея розпач узяв. Шкарбун і каже йому: «І чого б ото так побиватися? Нема нічого легшого, як переспати з гарною жінкою, ще навіть кращою за ту, що ви оком накинули. Та я вам свою жінку відступлю за цю ціну». Сказано — зроблено. Шкарбун узяв собі векселя, а єврей — шкарбунову жінку. Виходить векселеві термін. Єврей доводить його до протесту й оголошує за фальшивий. Суд. Єврей казав: «Він ніколи не зважиться сказати, за що дістав від мене векселя, і я його не сплачу». На судовому засіданні він питає шкарбуна:

— Від кого ви дістали цього векселя?

— Від вас.

— За позичені гроші?

— Ні.

— За постачу краму?

— Ні.

— За якусь послугу?

— Ні, але ж не про те мова, я посідач векселя, ви його підписали й мусите сплатити.

— Я його не підписував.

— То я, виходить, фальшивник?

— Ви або інший, хто вас підіслав.

— Я негідник, але ви шахрай. Повірте мені, не доводьте мене до крайності, я все скажу, себе ославлю, але й вас занапащу…

Єврей на погрозу не зважає, і шкарбун викрив усю справу на наступному засіданні. Обох їх зганьбовано, євреєві присуджено сплатити векселя, а гроші повернуто на допомогу бідним. Тоді я розлучився з ним, повернувся додому.

Що ж робити? Бо треба або з голоду подохнути, або робити щось. Усякі перебрав я плани. То збирався через день уступити до провінційної трупи — байдуже, за актора чи оркестранта. А через день гадав замовити собі такий малюнок, як ото на розі вулиць викидають на жердині, і щоб я там кричав на все горло: «Ось місто, де він народився, і ось він прощається зі своїм батьком аптекарем, ось він прибуває до столиці, шукаючи домівки свого дядька… Ось він навколішках перед своїм дядьком, що виганяє його… Ось він з євреєм тощо, тощо». Другого дня я прокидався з наміром пристати до вуличних співаків. І то не така вже й кепська була б справа — ми давали б концерти під вікнами в мого дядька, він сказився б від люті. Але я на іншу ступив стежку…

Тут він спинився, змінив позу людини, що тримає скрипку, щосили натискуючи струни, на позу виснаженого, геть знесиленого бідака, якому ноги підгинаються, який помре ось, коли не кинуть йому шмат хліба. На знак крайньої потреби показував пальцем на піврозкритий рот, потім сказав:

— Це зрозуміло. Мені кидали огризок. Нас троє-четверо голодних змагалися за нього… От і мисліть велично, от і творіть прекрасне серед таких злиднів!

Я. Воно важко.

Він. Усе нижче, нижче та й упав аж туди. І було мені там царство й панство. Але минулося. Знову треба підтягати пасок і показувати пальцем на роззявлений рот. Нічого сталого немає в цьому світі: сьогодні на вершині, а завтра в болоті. Нами керують прокляті обставини й керують дуже кепсько…

Потім, випивши те, що лишалося на дні пляшки, звернувся до свого сусіда:

— Пане, з ласки вашої, невеличкий понюх. У вас он там прегарна табакерка. Ви не музикант?

— Ні.

— Тим краще для вас, бо то все гольтіпаки… Аж жаль бере за них. Доля прирекла мене бути музикантом, тим часом як на Монмартрі у млині є, мабуть, мельник, мельничук, що чутиме довіку лише гуркіт жорен і складе найкращі пісні. До млина, Рамо, до млина, там твоє місце!

Я. До чого б не пристановлено було людину, то все призначення природи.

Він. Вона робить дивнющі огріхи. Щодо мене, то я не дивлюсь з тієї висоти, звідки все зливається: людина, що підстригає ножицями дерево, гусінь, що точить на ньому лист, — звідти видко лише двох комах, кожну при своєму ділі. Злізьте на епіцикл Меркурія[202] і розподіляйте звідти, якщо вам подобається, за прикладом Реомюра[203], він — мураху на класи швачок, землемірок, косарок, а ви — людську породу на столярів, теслярів, покрівельників, танцівників, співаків — то ваша справа, мене це не обходить. Я — на цім світі й лишаюсь на ньому. Та коли в природі є голод, бо я завжди до голоду вертаюсь, до відчуття, яке завжди живе в мені, то я вважаю, що то недобрий лад, коли не завжди маєш кусень хліба. Що це в біса за лад — одні аж давляться, а іншим, у кого шлунок такий самий докучний і голод такий самий невідступний, як і в тих, хто наїдається донесхочу, нема чого в рот укинути! А найгірше — це змушена постава, що в ній тримає нас потреба. Злидар не ходить, як хтось інший, — він скаче, плазує, вигинається, лазить, усе життя своє тільки те й знає, що прибирає відповідні пози.