Я. Що то за пози?

Він. Спитайте в Новера[204]. У житті їх багато більше, ніж може те відтворити мистецтво.

Я. От і ви теж, як кажете ви, чи то пак, Монтень, вилізли на епіцикл Меркурія і споглядаєте різні пантоміми людської породи.

Він. Ні, ні, кажу вам, я надто важкий, щоб так високо здійнятись. Хай собі телепні в туманах плавають, я землі тримаюся. Дивлюсь навкруг себе, прибираю у свої пози або тішуся з поз, що в їх інші прибирають, з мене пантомім чудовий, ось побачите зараз.

Потім почав сміятися, удавати людину, що запобігає, просить, догодити хоче. Праву ногу вперед виставив, ліву — назад, спину зігнув, голову підвів, погляд утопив у чужі очі, рота роззявив, руки до чогось простягнув. Він чекає наказу, дістає його, мчить стрілою, вертається — він виконав, складає звіт. Він усього пильнує, підіймає, що впало, підкладає подушку під боки чи лавочку підставляє під ноги, тримає тацю, присуває стільця, відчиняє двері, зачиняє вікно, спускає завісу, пантрує господаря й господиню, завмирає, спустивши руки й випроставшись, слухає, силкується читати на обличчі й каже:

— Ось моя пантоміма, вона дуже подібна до пантоміми лестунів, царедворців, лакеїв і жебраків.

Штукарства цієї людини, казки абата Галіані[205], навіженства Рабле нагоняють на мене часом глибоку задуму. Це — три комори, що з них я добув смішні маски, які надіваю на обличчя найповажніших осіб і в яких бачу: в прелатові — Панталоне[206], у судді — сатира, у самотникові — кабана, у міністрові — барана, а в його секретареві — гусака.

Я. То по-вашому виходить, що на світі повно жебраків, бо я не знаю нікого, хто не вмів би станцювати кількох па з вашого танцю.

Він. Ви маєте рацію. У всьому царстві тільки одна людина ходить — державець, уся решта прибирає пози.

Я. Державець? Про це ще треба поговорити. А хіба ви думаєте, що коло нього не з'являється вряди-годи ніжка, кучерик, носик, який примушує його трохи грати пантоміму? Хто потребує іншого, той убогий і прибирає позу. Король прибирає позу перед своєю коханкою і грає свою пантоміму перед Богом. Міністр гнеться, як лестун, лакей і жебрак перед королем. Юрба честолюбців танцює в позах, одна одної підліших, перед міністром. А превелебний абат у брижах і довгій мантії, щонайменш раз на тиждень — перед монастирським скарбничим. їй-богу, те, що ви звете пантомімою жебраків, це — великий танок, у якому кружляють усі на землі. У кожного є своя маленька Юс і свій Бертен.

Він. Це мене тішить.

А поки я говорив, він прибирав пресмішні пози, удаючи осіб, яких я називав. Наприклад, абат у нього тримав капелюха під пахвою й молитовника в лівій руці, а правою підіймав хвіст своєї мантії, витягав голову, трохи схиливши її на плече, очі опустив — і так він добре наслідував лицеміра, що мені мов живий уявлявся автор «Спростувань» перед єпископом Орлеанським[207]. Для лестунів, честолюбців він гадом вигинався — то був Буре під час генеральної ревізії.

Я. Виконано досконало, а проте є істота, звільнена від пантоміми. Це — філософ, що нічого не має і нічого не просить.

Він. Де ж такий звір водиться? Якщо в нього нічого немає, він страждає; якщо він нічого не просить, то нічого й не одержить… і вічно страждатиме.

Я. Ні. Діоген глузував з потреб.

Він. Але ж треба одягатися.

Я. Ні, він ходив голий.

Він. В Атенах тоді було холодненько.

Я. Не так холодно, як тут.

Він. І їли ж там.

Я. Певно.

Він. Чиїм коштом?

Я. Коштом природи. До кого звертається дикун? До землі, тварин, риб, дерев, трав, коріння, струмків.

Він. Не вельми гарний стіл.

Я. Зате великий.

Він. Але кепсько накритий.

Я. Проте з того столу беруть і на наш кладуть.

Він. Але погодьтесь, що наші кухарі, пиріжники, корчмарі, шинкарі, кондитери трохи й свого вміння докладають. Мабуть, у вашого Діогена з його суворою дієтою не таке вже й непокірне було тіло.

Я. Помиляєтеся, циніки були колись те саме, що наші ченці, з такою самою чеснотою. То були атенські кармеліти й кордельєри.

Він. Ловлю вас на слові. Так Діоген теж танцював пантоміму, коли не перед Періклом[208], то хоч перед Лаїс чи Фріною?[209]

Я. Знову помиляєтесь. Йому задля втіхи віддавалась куртизанка, за яку інші дорого платили.

Він. А коли траплялось так, що куртизанка зайнята, а цинікові ніколи…

Я. Він вертався в бочку й обходився без неї.

Він. І ви радите мені теж отак робити?

Я. Голову даю відтяти, що це було б краще, ніж плазувати, принижуватись і проституювати.

Він. Але ж я потребую ліжка, доброго столу, легкого вбрання на літо, спочинку, грошей і ще багато всяких речей, яких я волію краще дістати з чужої ласки, ніж здобувати працею.

Я. Бо ви нероба, ласолюб, негідник, брудна душа.

Він. Я вже вам казав це, здається.

Я. Життєві вигоди, певна річ, мають свою ціну, але ви не відаєте ціни жертви, якою їх здобуваєте. Ви танцюєте, танцювали й танцюватимете свою безглузду пантоміму.

Він. То правда, але мені це не було й не буде важко. Погано я зробив би, коли б пішов іншим шляхом — тільки надвередився б без пуття. Але з того, що ви кажете, я бачу, що моя бідна жіночка була чимось ніби філософом і хоробра вона була, як лев: іноді ми без хліба й без грошей сиділи, усю свою мізерію поспродавши. Я падав на ліжко й голову собі сушив, у кого б його позичити екю на вічне оддання. А вона весела, як горобчик, сідала до клавесину, співала й пригравала. Голос у неї був, як у солов'я, дуже шкода, що ви її не чули. Коли я десь на концерт ішов, то брав її із собою. По дорозі казав їй: «Ну, пані, покажіть себе, проявіть свій талант і чари, захоплюйте, перемагайте…» Приходили ми. Вона співала, захоплювала, перемагала. Лишенько, я втратив її, бідолашненьку! Крім таланту, в неї рот такий був, що мізинець не пройде, зуби — перлів разок, а очі, ноги, шкіра, щоки, груди! Ноги, як у оленя, стегна й сидні, хоч ліпи. Рано чи пізно вона мала б щонайменш генерального відкупника. Ото була хода, ото були крижі, ох Боже, які крижі!

Тут почав удавати ходу своєї дружини. Дріботів ногами, гнув кирпу, грав віялом, вихляв задом — то був найпотужніший і найсмішніший жарт на наших чепурушок.

Потім повів далі свою мову:

— Я водив її скрізь — у Тюїльрі, Пале-Рояль, на бульвари. Так було мені на роду написано: вона не могла лишитися зі мною. Коли вона вранці йшла через вулицю без капелюха, в накидці, ви спинилися б, щоб побачити її, і чотирма пальцями могли б її обійняти, не здушивши. Ті, хто йшов за нею, хто дивився, як ступають її ноженята, хто виміряв її широкі крижі, що їх форму окреслювали легенькі спіднички, — ті додавали кроку; вона підпускала їх, потім раптом обертала до них пару великих чорних блискучих очей, що спиняли їх на місці, бо лице медалі не поступалося її зворотові. Та лишенько! Я її втратив, і всі мої надії на достаток розвіялися разом з нею. Задля цього тільки я й узяв її, звірив їй свої плани, і вона була надто прониклива, щоб не зрозуміти їх певності, і надто розсудлива, щоб їх не схвалити.

Тут він заридав і заплакав, приказуючи:

— Ні, ні, не буде мені розради довіку. З того часу я ченцюю.

Я. З горя?

Він. Коли хочете. А по правді, щоб спокій мати… Та гляньте-но, котра година, бо мені до опери треба.

Я. Що там іде?