P. S. Мене гнітить утома, змагає жах, і спокій від мене тікає. Оці спогади, писані похапцем, я перечитала зараз на свіжу голову й помітила, що зовсім ненавмисне показувала себе в кожному рядку справді такою нещасною, якою була, але багато приємнішою, ніж воно є. Може, ми гадаємо, що люди до образу наших чарів чутливіші, ніж до малюнку наших страждань, і що звабити їх легше, ніж зворушити? Я надто мало знаю людей і саму себе вивчала не досить, щоб розібратись у цьому. Проте, коли маркіз, якому приписують такий витончений такт, дійде думки, що я звертаюся не до його добродійності, а до його пороку, — що ж він подумає тоді про мене? Ця думка бентежить мене. Справді, хибно було б приписувати особисто мені інстинкт, що властивий усій моїй статі. Я жінка, може, й трохи кокетна. Але природно й нелукаво.

У мене звичка — ходити о п'ятій годині ввечері на прогулянку в Пале-Рояль[40], байдуже в годину чи негоду. І мене завжди можна побачити там самотнім і замріяним на аржансонській лаві[41]. Я веду сам із собою розмову про політику, кохання, смаки й філософію; своєму розумові даю цілковиту волю, дозволяю йому впадати за першою-ліпшою мудрою й безглуздою думкою так само, як наші молоді гультяї впадають на алеї Віри за пустотливою, співучою, гостроокою, задирливою куртизанкою, кидають одну задля другої, до всіх підступаються, жодної не тримаються. Мої думки — то мої повійниці. Коли холодно надто або дощ великий, я прихищаюсь у кафе «Регентство». Там розважаюсь, споглядаю на гру в шахи. Париж — те місце у світі, а кафе «Регентство» — те місце в Парижі, де в цю гру найкраще грають — адже в Рея[42] змагається глибокий Легаль, спритний Філідор, поважний Майо, тут побачиш найдивніші ходи й почуєш найгірші вислови, бо коли можна бути розумною людиною і великим гравцем у шахи, як Легаль, то можна також бути великим гравцем у шахи й дурнем, як Фубер та Майо[43]. Якось сидів я там у пообіддя, багато дивився, говорив мало, а слухав якнайменше, коли до мене підійшов один з найхимерніших персонажів цього краю, де з ласки Божої вони не переводяться. Це — суміш гордовитості й нікчемства, здорового розуму й безглуздя; певно, поняття честі й безчестя дуже чудно якось поплутались у його голові, бо своїми добрими прикметами, від природи одержаними, він не пишається, а лихих, набутих самотужки, не соромиться. Зрештою, він обдарований міцним організмом, винятковою палкістю уяви і незвичайною силою легенів. Якщо ви здибаєте його коли-небудь і вас не спинить його оригінальність, то ви або вуха пальцями заткнете, або просто втечете. Які жахливі легені, о боги! Сам до себе він аж ніяк не буває подібний. То він худий і хирявий, як хворий в останній стадії сухот; у нього зуби світяться крізь щоки, так ніби він багато днів не їв чи вийшов від трапістів! А через місяць він грубий і гладкий, немов не вставав з-за столу фінансиста або пожив у бернардинському монастирі[44]. Сьогодні він, — у брудній білизні, подертих штанях, обшарпаний, мало не босий, — іде похнюпившись, пригинається; так і хочеться гукнути його й подати милостиню. Завтра, напудрований, узутий, завитий, добре вдягнений, він виступає гордовито, хизується, і ви взяли б його мало не за благородного. Його день збігає сумно чи весело, як до обставин. Найперший клопіт у нього вранці, коли він устав, — довідатись, де пообідати; по обіді він гадає про те, де б піти повечеряти. Ніч теж веде свої турботи: він або вертає пішки на своє тісне горище, якщо тільки господиня, зневірившись у комірному, не відібрала в нього ключа, або завертає десь у шинок у передмісті й чекає світанку за шматком хліба й кухлем пива. Коли ж немає в нього шести су в кишені (а й так буває іноді), він удається до повозу своїх приятелів, а чи до якогось великопанського стайничого, що кладе його на соломі коло коней. Уранці у волоссі в нього ще стримить частина його матрацу. Теплої пори він никає цілу ніч по Кур[45] або Єлісейських Полях. Удень з'являється в місті, одягнутий з вечора на ранок, а зранку іноді й до кінця тижня. Я цих оригіналів не шаную; інші заводять з ними близьке знайомство, приятелюють навіть. Я ж тільки коли-не-коли погомоню з ними при зустрічі, бо на вдачу вони відрізняються від інших і ламають нудну одноманітність, узвичаєну нашим вихованням, громадськими умовностями та доброзвичайністю. Коли такий з'являється в товаристві, це — крапля заправи, що шумує й повертає кожному якусь частку його природної індивідуальності. Він потрясає і хвилює, хвалить і гудить, виявляє істину, підносить добрих, викриває негідників; отоді чує й пізнає розсудлива людина його внутрішній світ.

Цього я знаю здавна. Він учащав до одного дому, де двері йому відчинив його хист. Там була дочка-одиначка, він присягався батькові й матері, що побереться з їхньою дочкою. Ті знизували плечима, сміялись йому у вічі, казали йому, що він божевільний; а я відразу побачив, що справа була зроблена. Він позичав у мене кілька екю, і я давав йому. Не знати вже як, він упровадився до кількох порядних домів, де його залишали обідати, але за умови, що без дозволу він не говоритиме. Він мовчав і казився; цікаво було спостерігати його в такому примусі. Коли йому кортіло порушити цю угоду і він розкривав рота, усі гості на першому ж його слові кричали: «Рамо!» — тоді лють займалась у його очах і він знову оскаженіло брався їсти. Вам цікаво знати його ім'я — ви його знаєте. Це небіж славетного музики, що звільнив нас від церковщини Люллі[46], яку ми псалмували понад сотню років, що написав стільки незрозумілих марень і апокаліптичних істин про музичну теорію[47], в якій ні він, ні будь-хто ніколи нічого не тямив, що полишив нам кілька опер, у яких є гармонія, пісеньки, безладні ідеї, гуркіт, ширяння, тріумфи, списи, слави, шепоти, запаморочливі перемоги, невмирущі танцювальні мотиви; поховавши «Флорентіна», він сам буде похований віртуозними італійцями[48] — це він передчуває, і саме це робить його похмурим, сумним і дражливим, бо ж навіть гарненька жінка, прокинувшись з прищем на носі, така лиха не буває, як автор, що стоїть під загрозою пережити свою славу. Прикладом тому — Маріво[49] та Кребійон-син[50]. Підходить він до мене.

— Ха, ха! Ось де ви, пане філософе! Що ж ви тут робите, у цьому збіговиську нероб? Може, теж марнуєте свій час за бовдурцями? (Так він зневажливо звав шахи й дамки.)

Я. Ні, та коли нічого кращого немає, мені втішно подивитися хвилинку на тих, хто ними добре орудує.

Він. У такім разі рідко ж ви втішаєтесь. Крім Легаля та Філідора, решта нічогісінько в них не тямить.

Я. І пан де Біссі[51] також?

Він. З нього гравець у шахи такий самий, як з панни Клерон[52] акторка: вони обоє знають у грі тільки те, чого можна навчитись.