Він. То правда, але в мене є плани швидшого й певнішого успіху. Ох, коли б то була дівчина! Але ж зробити те, що хочеш, не можна. Мусиш брати те, що тобі випадає, й використати це якнайкраще, а для цього не давати по-дурному дитині, якій судилося жити в Парижі, спартанського виховання, як роблять здебільшого батьки, хоч вони нічого гіршого не могли б зробити, коли б навіть свідомо бажали лиха своїм дітям. Якщо це виховання погане, то винні в цьому звичаї моєї нації, а не я. Хай відповідає за це хто хоче. Я ж хочу, щоб син мій був щасливий або, це те саме, шанований, багатий і могутній. Мені трохи відомі найлегші шляхи до цієї мети, і я вкажу їх хлопцеві завчасу. Якщо ви, мудреці, мене ганитимете, то люди й успіх виправдають мене. Він матиме золото, ручуся вам. Якщо багато золота матиме, йому нічого не бракуватиме, навіть вашої пошани й поваги.

Я. Ви можете й ошукатись.

Він. Або обійдеться без неї, як обходиться без неї й багато інших людей.

У всьому цьому було багато такого, про що думають, що роблять, але про що не говорять. Оце, справді, найпомітніша різниця між моїм розмовником і більшістю тих, хто оточує нас. Він визнавав свої і чужі пороки, але не був лицеміром. Він був не менш і не більш гидкий, як вони, тільки щиріший, послідовніший і часом глибокий у своєму збоченні. Мене брав острах, що то буде з його дитини при такому вчителі. Певна річ, з вихованням, так точно пристосованим до наших звичаїв, вона мусить далеко піти, якщо тільки її передчасно не переймуть по дорозі.

Він. О, не турбуйтесь: найважливіша й найважча річ, за яку добрий батько найбільш мусить дбати, полягає не в тому, щоб навчити дитину пороків, що збагатять її, і штукарства, що до смаку припаде вельможам, — це всі роблять, коли й не за системою, як я, то хоч з прикладу й наслідування, а в тому, щоб показати їй необхідну міру, мистецтво уникати ганьби, неслави й законів. У суспільній гармонії треба вміти вставляти, готувати й покривати дисонанси. Нема нічого простішого, як послідовність довершених акордів — треба чогось різкого, такого, щоб порізняло світляну в'язку й розпорошувало її промені.

Я. От і добре — цим порівнянням ви знову приводите мене від звичаїв до музики, від якої я мимоволі відхилився. Дуже вам за це вдячний, бо не потаю від вас, що ви більш подобаєтесь мені як музикант, а не як мораліст.

Він. А проте, в музиці я дуже посередній, а в моралі — дуже вправний.

Я. Сумніваюсь, та коли й так, я людина добра, і ваші принципи — не мої.

Він. Тим гірше для вас. Ох, коли б мені ваші таланти!

Я. Облишмо мої таланти й повернімося до ваших.

Він. Коли б я вмів так, як ви, висловлюватись! А то ж у мене з біса безглузда мішанина — напів від світської людини й письменника, напів з базару.

Я. Говорю я погано, вмію казати лише правду, а це не завжди доходить, самі знаєте.

Він. Не за те ж я заздрю вашому хисту, щоб казати правду, а щоб, навпаки, добре казати брехню. Якби-то я вмів писати, збити книжечку, закрутити повчальне посланіє, запаморочити дурня його заслугами, прошитись до жінок!

Я. І все це ви вмієте набагато краще за мене. Я навіть за учня до вас не згодився б.

Він. Скільки великих прикмет марнується, ви їм ціни не знаєте!

Я. Я збираю все, що сію.

Він. Коли б так, не ходили б ви в поганенькому піджаці, пальті з грубої тканини, у вовняних панчохах, цупких черевиках і старенькій перуці.

Я. Згоден. Виходить, дуже ти невправний, коли небагатий, хоч усе ладен віддати, щоб забагатіти. Але ж є люди, такі як я, що не вважають багатство за найціннішу у світі річ: чудні люди.

Він. Диваки! Адже з таким складом розуму не народжуються, його виховують у собі, бо він — не від природи.

Я. Від людини?

Він. Від людини: усе живе, не виключаючи й людини, шукає собі добробуту коштом того, кому він належить, і я певен, що коли привести молодого дикуна, ні слова йому не сказавши, він захотів би розкішної одежі, пишної їжі, поваги від чоловіків, кохання від жінок, захотів би зазнати всього життєвого щастя.

Я. Коли б полишити того дикуна на самого себе, коли б він зберіг усю свою дурість і з малим розумом немовляти поєднав пал пристрасті тридцятилітнього чоловіка, він скрутив би в'язи батькові й жив би з матір'ю.

Він. Це доводить доконечність доброго виховання, а хто ж це заперечує? І що таке добре виховання, як не те, що провадить до всіх насолод без небезпеки й незручності?

Я. За малим і я так не думаю, але остережімось говорити про це.

Він. Чому?

Я. Бо я боюсь, що ми тільки зовні погодимось, а коли почнемо розбиратись, яких саме небезпек і незручностей треба уникати, то не порозуміємось.

Він. А що з того?

Я. Облишмо це, кажу вам, — того, що я знаю, я вас не навчу, а вам легше буде навчити мене того, чого я не знаю, а ви знаєте в музиці. Говорімо про музику, любий Рамо, і скажіть мені, як воно сталося, що ви з вашою здібністю відчувати, затямлювати й відтворювати найкращі місця великих майстрів, з тим запалом, який вони вам навіюють і який ви передаєте іншим, самі не створили нічого вартого?..

Замість того щоб відповісти, він похитав головою і скрикнув, підвівши палець до неба:

— А доля! Доля! Коли природа створила Лео, Вінчі[194], Перголезе, Дюні, вона посміхалась; вона прибрала статечного й поважного вигляду, коли породила мого любого дядька Рамо, якого десяток років називали великим Рамо, а потім того й не згадуватимуть. А коли втяла його небожа — скривилась, знову скривилась і ще раз скривилась. — І кажучи це, він всіляко кривив обличчя: на зневагу, на презирство, на іронію, і немов би місив руками шматок глини та посміхався з чудних форм, що надавав йому; потім відкинув недоладну мацапуру й промовив: — Отак створила вона мене й кинула до купи інших мацапур, до товстунів з обвислими черевами, до гамаликуватих, вирлооких апоплектиків, до кривошиїх, до кощавих з блискучими очима й карлючкуватими носами, і всі вони реготом зайшлися, побачивши мене, а я в боки взявся та й собі зареготав, їх побачивши, бо дурні й божевільні одне одного потішають, одне одного шукають, одне до одного горнуться. Коли б, потрапивши до них, я не знайшов готовісіньку програму, яка каже: гроші дурнів — маєтність розумних, мені мали б її дати.

Я зрозумів, що природа поклала мою власність у кишеню мацапур і вигадав тисячу способів, щоб вирвати її звідти.

Я. Ці способи я знаю, ви говорили мені про них, але чому серед стількох способів не спробувати ще й дати гарний твір?

Він. Це те саме, що одна світська людина казала абатові Леблану. Абат каже: «Маркіза де Помпадур[195] узяла мене за руку, привела мене на поріг Академії, а там пустила мою руку, я впав і зламав собі ноги». Світська людина йому відповідає: «Треба було б вам, панотче, підвестися й виважити двері головою». А абат йому: «Пробував я, і знаєте, що сталося? Ґулю на лобі набив…»

Після цієї історійки мій розмовник почав ходити, похиливши голову, замислено й пригнічено. Він зітхав, плакав, виявляв розпач, зводив до гори руки й очі, стукав себе кулаком по голові, мало не розбиваючи собі чоло й пальці, і приказував: «Мені здається, що там усе-таки щось є, але скільки не б'ю, скільки не трушу, звідти анітелень…» Потім знову починав трусити головою й бити себе по лобі щосили й казав: «Або там нічого немає, або не хоче відповідати».

А за хвилину прибирав гордовитого виразу, підводив голову, клав руку на серце, ходив і казав: «Я почуваю, так, почуваю…»

Він удавав розгніваного, обуреного, зворушеного, владного, впослідженого і промовляв слова гніву, співчуття, ненависті, любови, з дивною тонкістю і правдивістю окреслював характери пристрастів, потім казав: