Жак. Атож, хочу вам сказати, що ви були нещасніший від мене, хоч я й заплатив, не ночувавши. До того ж я, здається, зрозумів вашу історію достоту, якщо Агата була вагітна.
Пан. Не відкидайся свого здогаду, бо за якийсь час по ув'язненні комісар повідомив мені, що вона приходила заявити йому про свою вагітність.
Жак. І от ви батько дитини…
Пан. Якій я не зашкодив.
Жак. Але яку не ви зробили.
Пан. Ні заступництво судді, ні всі заходи комісара не змогли перешкодити законному ходові справи. Та дочка й батьки мали погану славу, я не одружився за ґратами. Мені присудили сплатити чималу грошову пеню на пологи та на те, щоб забезпечити життя й виховання дитини, яка виникла заходами й старанням мого приятеля шевальє де Сент-Уена і була портретом у мініатюрі. То був дебелий хлопець, якого панна Агата дуже щасливо породила між сьомим і восьмим місяцем. Йому дали добру мамку, якій я плачу досі.
Жак. А скільки вашому синові років?
Пан. Незабаром буде десять. Увесь цей час я тримав його на селі, де вчитель навчив його читати, писати й рахувати. Це недалеко звідси, і я користуюся з нагоди, щоб сплатити тим людям усе, що їм належиться, забрати його й віддати навчати якомусь ремеслу.
Жак та його пан заночували ще раз у дорозі. Вони були вже надто близько до мети своєї подорожі, щоб Жак починав далі історію свого кохання. До того ж у нього досі болить горло. Другого дня вони прибули… — Куди? — Слово честі, не знаю. — А що їм треба було робити там, куди вони їхали? — Усе, що вам завгодно. Хіба Жаків пан розказував про свої справи кому прийдеться? У всякому разі, ці справи не вимагали більше як двотижневого перебування там, куди вони приїхали. Добре чи зле вони кінчились? Знову-таки не знаю. Горло у Жака перестало боліти завдяки двом антипатичним йому засобам: дієті та спочинку.
Одного ранку пан сказав своєму слузі:
— Жаку, гнуздай і сідлай коні та наливай свою кабаківку. Треба їхати, ти знаєш куди…
Зразу так і зробили. От рушили вони до місця, де вже десять років коштом Жакового пана утримувалась дитина шевальє де Сент-Уена. На деякій відстані від житла, яке вони допіру покинули, пан звернувся до Жака з такими словами:
— Що ти скажеш, Жаку, про моє кохання?
Жак. Що дивні речі написано на небі. От зробилася бозна-як дитина. Хто знає, яку роль відіграє у світі цей байстрюк? Хто знає, чи не народився він для щастя або повалення якогось царства?
Пан. Ручуся, що ні. Я зроблю з нього доброго токаря або годинникаря. Він одружиться, матиме дітей, що точитимуть до смерті ніжки до стільців на цім світі.
Жак. Атож, коли так написано на небі. Але хіба не може вийти Кромвель з токарної майстерні? Хіба той, хто стяв голову своєму королю, не вийшов з броварні, і хіба не кажуть тепер…
Пан. Облишмо це. Ти видужав і знаєш історію мого кохання. По совісті випадає вже й тобі почати далі історію свого.
Жак. Усе цьому противиться. По-перше, їхати вже нам недовго, по-друге, я забув, на чому спинився, по-третє, маю отут бісове передчуття, що ця історія не повинна закінчитися, що це оповідання спричинить нам нещастя і що тільки-но я почну його знову, його переб'є якась щаслива чи нещаслива катастрофа.
Пан. Якщо щаслива, тим краще!
Жак. Згоден, але ось почуваю, що вона буде нещаслива.
Пан. Нещаслива! Хай. Але хіба їй завадить статися, нехай говоритимеш ти чи мовчатимеш?
Жак. Хтозна!
Пан. Тобі треба було б народитись на два-три століття раніше.
Жак. Ні, пане, я народився вчасно, як і все на світі робиться.
Пан. З тебе був би великий авгур.
Жак. Не знаю достоту, що таке авгур, та й не цікаво мені те знати.
Пан. Це ж один з важливих розділів твоєї розвідки про ворожіння.
Жак. То правда. Але її написано вже так давно, що я не пам'ятаю з неї жодного слова. Стривайте, пане, ось що тямить у цьому більше, ніж усі авгури, гуси-провісники й священні курчата республіки — кабаківка. Запитаймо кабаківку.
Жак узяв кабаківку й довго з нею радився. Пан дістав годинника й табакерку, подивився, котра година, нюхнув табаку, а Жак сказав:
— Тепер, здається мені, я бачу нашу долю менш лихою. Скажіть, де я спинився.
Пан. У Деглановому замку. Твоє коліно трохи загоїлось, і Деніза дістала від матері наказа доглядати тебе.
Жак. Деніза була слухняна. Рана в моєму коліні майже закрилася. Я міг навіть танцювати тієї ночі перед хлопчиком. Проте мене мучили іноді страшенні болі. Замковому хірургові, що розумівсь на цьому трохи більше за свого колегу, спало на думку, що причиною цих болів могла бути лише присутність стороннього тіла, що лишилось у м'язах після того, як вийняли кулі. Через те він прийшов до мене вранці, присунув до мого ліжка стола і, коли відкрили мою завісу, я побачив на тому столі силу різного інструменту, Денізу, що сиділа в головах і плакала гарячими сльозами, її матір, що сумовито стояла, склавши руки, і хірурга, який скинув плаща, закачав рукава куцини й тримав у правій руці ножа.
Пан. Ти мене лякаєш.
Жак. Я сам злякався.
— Друже, — сказав мені хірург, — вам обридло мучитись?
— Дуже обридло.
— Хочете покінчити з цим і зберегти свою ногу?
— Безперечно.
— То дайте її сюди й дозвольте мені коло неї попрацювати…
Я дав свою ногу. Хірург бере ручку свого ножа в зуби, підводить мою ногу собі під ліву руку, затискає її міцно, виймає з рота ножа, встромляє його лезо в розтин моєї рани й робить мені глибокий і широкий розріз. Я й не скривився, але Жанна відвернулася, Деніза пронизливо скрикнула й втратила свідомість…
Тут Жак урвав своє оповідання і вчинив новий напад на кабаківку. Напади були тим частіші, чим коротша відстань, тобто як кажуть геометри, обернено пропорційна до відстані. Він був у своїх вимірах такий точний, що з повної на від'їзді кабаківка ставала порожня по приїзді. Добродії з управи мостів і шляхів могли б зробити з неї чудовий шляхомір, і кожен напад на неї мав здебільшого свою достатню підставу. Цього разу його вчинено було на те, щоб опритомнити Денізу й очунятись від болісного розтину, що його зробив Жакові в коліні хірург. Коли Деніза очутилась і сам він став на силі, то повів далі.
Жак. Цей величезний розтин розкрив до глибини мою рану, звідки хірург витяг щипцями малесенький шматочок сукна від моїх штанів, що там лишився і своєю присутністю спричиняв болі й не давав рані повністю затягнутися. Після цієї операції мій стан завдяки Денізиному доглядові дедалі кращав, болі й пропасниця зникли, з'явився апетит, повернувся сон, і я відчув, що набираюся сили. Деніза перев'язувала мене надзвичайно пильно і дбайливо. Треба було бачити, як обережно й легко знімала вона мою перев'язку, як боялася завдати мені хоч трохи болю, як промивала мені рану. Я сидів край ліжка, вона стояла одним коліном на землі, моя нога лежала в неї на стегні, яке я іноді стиха натискував. Однією рукою я спирався їй на плече і зворушливо дивися на неї. їй, здається, це подобалося. Коли вона закінчувала перев'язувати, я брав її за руки, дякував, не знав, що сказати і як засвідчити свою подяку. Вона стояла, опустивши очі, і мовчки слухала мене. У кожного коробейника, що приходив до замку, я їй неодмінно купував що-небудь: то косинку, то кілька аршин ситцю чи серпанку, золотий хрестик, бавовняні панчохи, каблучку, гранатове намисто. Купивши щось, мав мороку запропонувати, а вона мала мороку прийняти. Спочатку я показував їй річ. Якщо вона їй подобалась, я казав: «Це я вам купив, Денізо…» Коли вона приймала, моя рука тремтіла, даючи їй дарунка, а її рука — беручи його. Одного дня, не знаючи вже, що їй подарувати, я купив підв'язки. Вони були шовкові, обшиті білим, синьо-червоні і з девізом. Уранці, перед тим як вона прийшла, я поклав їх на спинку стільця, що стояв коло мого ліжка. Деніза зразу їх побачила й сказала:
