— О, які гарні підв'язки!

— Це моїй коханій, — відповів я.

— Так у вас є кохана, пане Жаку?

— Звичайно! Хіба я вам ще не казав?

— Ні. Вона, певно, дуже люба, правда?

— Надзвичайно.

— І ви її дуже кохаєте?

— Усім серцем.

— І вона вас так само кохає?

— Про це не знаю. Ці підв'язки — їй, і вона пообіцяла мені ласку, від якої я, мабуть, розгублюсь, коли дістану.

— Яка ж це ласка?

— Така, що із цих двох підв'язок я одну надіну власними руками…

Деніза почервоніла, не зрозуміла моїх слів, подумала, що підв'язки справді для іншої, посмутніла, робила все не до ладу, не знаходила потрібного для перев'язки, хоч воно було в неї перед очима, перекинула вино, яке поставила грітися, підійшла до мого ліжка перев'язувати, взяла мою ногу тремтячою рукою, незграбно розв'язала бинти, а коли треба було промити рану, забула все потрібне до цього, почала шукати, і, коли перев'язувала, я побачив, що вона плаче.

— Ви, здається, плачете, Денізо. Що це з вами?

— Нічого.

— Може, вас образили?

— Так.

— А хто ж це, лихий, образив вас?

— Ви.

— Я?

— А так.

— Як же це сталося?..

Замість відповіді вона показала очима на підв'язки.

— Ото, — сказав я їй, — через це ви плачете?

— Атож.

— Ет, не плачте, Денізо, я їх вам купив!

— Ви щиру правду кажете, пане Жаку?

— Щирісіньку, таку правду, що ось вони вам.

І подав їй обидві. Але одну затримав. Умить вона усміхнулася крізь сльози. Я взяв її за руку, підвів до ліжка, взяв її ногу й поставив на край, закотив їй спідниці до коліна, де вона притиснула їх обома руками, поцілував їй ногу й надів підв'язку, що тримав у руці, та тільки-но встиг надіти, як увійшла її мати Жанна.

Пан. От недоречний візит.

Жак. Може, так, може, ні. Вона звернула увагу не на наше замішання, а на підв'язку, що була в руках у її дочки.

— От гарна підв'язка, — сказала вона, — а де ж друга?

— На нозі, — відповіла Деніза. — Він сказав мені, що купив їх своїй коханій, я зміркувала, що то мені. Якщо я одну наділа, мамо, то й другу мушу собі взяти, правда?

— Ах, пане Жаку, правду Деніза каже, підв'язка потребує пари, а ви ж не схочете відібрати в неї ту, що на ній.

— Чому не схочу?

— Бо цього Деніза не схоче, та й я також.

— То помиримось на тому, що я їй другу при вас надіну.

— Ні, ні, цього не можна.

— То хай віддасть мені обидві.

— Цього теж не можна.

Але Жак та його пан в'їздили в село, де вони мали побачити дитину й годувальників дитини шевальє де Сент-Уена. Жак замовк, а пан сказав:

— Злізьмо з коней і зробімо тут паузу.

— Чому?

— Бо, скільки бачу, твоє кохання доходить до кінця.

— Не зовсім.

— Коли дійшлося до коліна, дорога вже недалека.

— У Денізи, пане, стегно було довше, ніж в інших.

— Злізьмо все-таки.

Вони злізли з коней, Жак перший мерщій кинувся допомагати панові, що не встиг опертися ногою об стремено, як ремінь порвався, і верхівець мій, перекинувшись навзнак, упав би на землю, коли б слуга не підхопив його на руки.

Пан. Он як ти пильнуєш мене, Жаку! А що якби я зламав ребро, руку, розбив голову або й на смерть убився?

Жак. Велике лихо!

Пан. Що ти кажеш, мурло? Стривай, стривай, я навчу тебе говорити…

І пан, обмотавши двічі свого батога об руку, ну гнатися за Жаком, а Жак ну бігти круг коня, регочучи, а пан ну клясти в чорта й Бога, лютувати й теж круг коня бігати, обсипаючи Жака лайкою, і бігали вони, аж поки обидва, спітнілі та знесилені, не спинилися один з одного боку коня, а другий — з другого, Жак — відсапуючи й сміючись, пан — відсапуючи й кидаючи на нього гнівні погляди. Вони ще не зовсім віддихали, як Жак сказав панові:

— Тепер ви погоджуєтесь, пане господарю?

Пан. А з чим я мушу, по-твоєму, погодитися, собако, мерзотнику, паскудо, як не з тим, що ти найлихіший із слуг, а я — найнещасніший з панів?

Жак. Хіба не очевидно доведено, що ми діємо здебільшого, не хочучи? Ану покладіть руку на серце: чи хотіли ви хоч що-небудь з того, що казали й робили півгодини? Хіба не були ви моєю лялькою і хіба не були б моїм полішинелем хоч цілий місяць, якби в мене був такий намір?

Пан. Як! Це був жарт?

Жак. Жарт.

Пан. І ти знав, що ремінь порветься?

Жак. Сам його підрізав.

Пан. І морочив мене, щоб розсердити?

Жак. Звичайно!

Пан. І твоя зухвала відповідь була навмисна?

Жак. Навмисна.

Пан. Ти небезпечний негідник.

Жак. Скажіть: завдяки моєму капітанові, що мені самому устругнув таку штуку, з мене став добрий мислитель.

Пан. А якби я поранився?

Жак. На небі і в моїй завбачливості написано, щоб цього не сталося.

Пан. Ну, сядьмо, нам треба спочити.

Вони сідають, і Жак каже:

— Трясця б його вхопила, дурня!

Пан. Ти, розуміється, про себе говориш.

Жак. Атож, про себе, бо не припас зайвого ковтка в кабаківці.

Пан. Не жалкуй, я б його випив, бо помираю від спраги.

Жак. Знову-таки трясця б його вхопила, дурня, що не припас двох!

Щоб зігнати втому та спрагу, пан благає Жака почати далі оповідання, Жак відмовляється, пан свариться, Жак на те не зважає. Нарешті, попередивши про лихо, яке з того станеться, Жак починає далі історію свого кохання й каже:

— Одного святкового дня, коли господар замку був на полюванні…

На цім слові він раптом спинився і сказав:

— Не можу, не годен далі розповідати. Знову почуваю руку долі в себе на горлі, вона душить мене. На Бога, пане, дозвольте мені мовчати.

— Та мовчи вже і спитай ось у цій хатині, де живе годувальник.

Жив він туди далі, і вони рушили, ведучи своїх коней за вуздечку. Аж ось двері в годувальника розчиняються, виходить якийсь добродій. Жаків пан скрикує й хапається за шпагу, а той добродій і собі. Від брязкоту зброї коні сполошилися, Жаків кінь порвав вуздечку і втік, і тієї самої миті добродій, що з ним бився пан, падає мертвий на землю. Збігаються селяни. Жаків пан мерщій сідає в сідло й жене геть щодуху. Жака хапають, скручують йому за спину руки й ведуть до місцевого судді, що запроторює його до в'язниці. Забитий добродій був шевальє де Сент-Уен, якого випадок саме того дня привів з Агатою до годувальниці їхньої дитини. Агата рве на собі волосся над трупом коханця. Жаків пан уже так далеко, що його й не видно. Жак, ідучи від судді до в'язниці, казав:

— Так мусило бути, так написано на небі…

А я спинюсь, бо розказав уже вам про обох дійових осіб усе, що знав. — А Жакове кохання? — Жак сто разів казав, що йому на небі написано не закінчити історію, і, бачу я, він мав рацію. Бачу я, що вам прикро це, читачу. То що ж, починайте його оповідання з того місця, де він його покинув, і продовжіть за своїм уподобанням або ж зробіть візит панні Агаті, довідайтесь, у якому селі Жака ув'язнено, навідайте його та розпитайте. Він не дасть себе просити, бо це його розважить. На підставі записок, що я їх з поважних причин маю за непевні, я, може, й міг би доповнити те, чого тут бракує, але навіщо? Цікавитись можна тільки тим, що вважаєш за правдиве. А що зухвало було б без зрілої розваги складати собі думку про розмови Жака та його пана, про цей найважливіший твір, що з'явився після «Пантагрюеля» метра Франсуа Рабле та «Життя й пригод кума Матьє»[304], то я перечитаю ще раз ці записки з усім напруженням розуму і всією безсторонністю, на які я здатен, і через тиждень скажу вам своє остаточне судження і зречуся його, коли хтось розумніший від мене доведе мені мою помилку.

Видавець додає: тиждень минув. Я перечитав згадані записки. Із трьох зайвих розділів, що вони містять супроти рукопису, який мені належить, перший і останній здаються мені автентичними, а середній — очевидна вставка. Ось той перший розділ, який здається мені другою прогалиною в розмові Жака та його пана.