Йому запропонували помінятися на одного з двох, котрий йому більше до вподоби. Він на це пристав, і наші два подорожні вернулися ступою до місця, де були спочивали, і звідти із задоволенням побачили, що кінь, якого вони відступили хліборобові, без огиди до свого нового становища впокорився.

Жак. Ну, пане?

Пан. Це вже певно, що ти натхнений, тільки від Бога чи від чорта це в тебе? Не знаю. Жаку, друже мій, боюсь, що в тобі чорт сидить.

Жак. Чому чорт?

Пан. Бо ти твориш чудеса і вчення твоє підозріле.

Жак. А що спільного між ученням, яке визнаєш, і чудесами, які твориш?

Пан. Бачу, ти не читав отця Латаста.

Жак. А що пише отець Латаст[303], якого я не читав?

Пан. Він пише, що Бог і чорт однаково творять чудеса.

Жак. А як він відрізняє Божі чудеса від чортових?

Пан. По вченню. Якщо вчення добре, чудеса Божі, якщо воно лихе, чудеса чортові.

Жак (тут Жак засвистів, потім промовив). А хто ж навчить мене, бідного неука, добре чи лихе вчення в чудотворця? Нумо, пане, сідаймо на коні. Вас же не обходить, за допомогою Бога чи Вельзевула знайшовся ваш кінь? Хіба від цього він гірше бігатиме?

Пан. Ні. А втім, Жаку, якщо ти опанований…

Жак. То який проти цього засіб?

Пан. Засіб!.. Треба було б тобі вдатися до заклинання… пити саму тільки свячену воду.

Жак. Мені, пане, воду пити! Жакові — свячену воду! Та хай краще в моєму тілі сто тисяч чортів сидітиме, ніж я вип'ю хоч краплину води, свяченої чи не свяченої. Хіба ви досі не помітили, що я гідрофоб?

А, «гідрофоб»! Жак сказав «гідрофоб»?.. Ні, читачу, ні, визнаю, що це не його слово. Та коли так суворо критикувати, знайдіть мені таку сцену в комедії або трагедії, такий діалог, хоч як гарно написаний, де б на устах у дійової особи не прохопилось авторове слово! Жак сказав: «Хіба ви досі не помітили, пане, що від води мене сказ бере?» То що ж, висловлюючись інакше, ніж він, я був менш правдивий, зате стисліший.

Вони сіли на коні, і Жак сказав панові:

— Ви спинились у своєму коханні на тому, що, зазнавши щастя двічі, збирались, мабуть, зазнати його і втретє.

Пан. Коли це двері з коридору відчиняються, і до кімнати з галасом суне юрба людей. Я бачу свічки, чую чоловічі й жіночі голоси, що говорять усі разом. Заслону рвучко відсмикують, і я бачу батька, матір, кузенів, кузин і комісара, що казав їм поважно:

— Панове, панії, без крику. Добродія спіймано на гарячому. Він людина порядна. Є тільки один спосіб виправити зло, і добродій волітиме краще погодитися на нього своєю охотою, ніж під примусом закону…

Його на кожному слові уривав батько, що обсипав мене докорами, тітки та кузени, що посилали найприкріші епітети Агаті, яка сховалася з головою під ковдру. Я був приголомшений, не знав що казати. Комісар промовив до мене іронічно:

— Вам дуже добре, пане, а втім, будьте ласкаві встати й одягтися…

Це я й зробив, але одягнувся у своє власне вбрання, яке лежало замість убрання шевальє. Підсунули стола, комісар почав складати протокола. Тим часом матір треба було тримати за руки й ноги, щоб вона не прибила дочку, а батько казав їй:

— Тихо, дружино, тихо. Коли ти вб'єш свою дочку, лихові цим не зарадиш. Усе влаштується на краще…

Інші дійові особи посідали на стільці, завмерши у позах горя, обурення і гніву. Батько, стримуючи час од часу свою дружину, казав їй:

— Ось що значить не пильнувати доччиної поведінки…

Мати відповідала йому:

— Хто подумав би, що добродій, такий добрий і чесний з вигляду?..

Інші мовчали. Протокола складено, зачитали його мені, а що в ньому була сама тільки правда, я його підписав і вийшов з комісаром, що дуже люб'язно попросив мене сісти коло ґанку в карету і з досить численним почтом повіз мене просто до Фор-л'Евека.

Жак. До Фор-л'Евека! До в'язниці!

Пан. До в'язниці. І от почався жахливий процес. Ішлося не про що інше, як про одруження з панною Агатою. Ні про яке інше полагодження батьки й слухати не хотіли. Шевальє з'явився до мого притулку вранці. Він знав усе. Агата була в розпачі, всі родичі лютували. Він наслухавсь найжорстокіших докорів за віроломного знайомого, якого привів до них. То він був першопричиною їхнього нещастя й ослави їхньої дочки. Він попросив дозволу поговорити з Агатою окремо й насилу добився його. Агата трохи не видряпала йому очі й назвала його найгидкішими словами. Він сподівався цього, дав улягтися її шаленству. Після того спробував намовити її до чогось розсудливого, але дівчина казала йому таке, на що він не міг нічого заперечити:

— Батьки захопили мене з вашим приятелем. Чи знаєте ви, що, сплячи з ним, я гадала, що спала з вами?..

Він відповів їй:

— Але чи вірите ви по щирості, що мій приятель може одружитися з вами?..

— Ні, — казала вона, — це вас, поганця, вас, негідника, треба було б до цього змусити.

— Але, — сказав я шевальє, — тільки від вас залежить мій порятунок.

— Як це можна зробити?

— Як? Розказати, як було все насправді.

— Я погрожував цим Агаті, але, безперечно, так не зроблю. Непевна річ, чи вийде нам це на користь, а що він укриє нас ганьбою, то вже напевно. Та й ваша це провина.

— Моя провина?

— Так, ваша. Якби ви погодились на те, що я вам пропонував, Агату захопили б із двома чоловіками, і все кінчилося б інакше. Але не так сталося, і тепер треба виплутуватись із біди.

— А чи не могли б ви, шевальє, пояснити мені одну дрібницю? Замість вашого вбрання в гардеробній лежало моє. їй-богу, скільки я не думав, цю таємницю не зміг розгадати. Через це Агата здалась мені трохи підозрілою. Мені спало на думку, що вона відчула підміну й що між нею та родичами була якась змова.

— Може, вас побачили, як ви йшли. А то вже певно, що тільки ви роздяглися, мені прислали моє вбрання і зажадали ваше.

— Згодом це з'ясується…

Коли ми із шевальє отак одне одного страхали, заспокоювали, звинувачували, лаяли і перепрошували, ввійшов комісар. Шевальє зблід і зразу вийшов. Комісар був добряча душа, як то трапляється серед них часом, і, перечитуючи вдома протокола, він пригадав, що колись учився разом з юнаком, у якого було таке саме прізвище, як у мене. Йому спало на думку, що я, мабуть, родич, або син його колишнього товариша по колегії. Так воно й було. Передусім він спитав мене, хто то тікав, коли він зайшов.

— Він не тікав, — сказав я, — а вийшов. То мій найближчий приятель, шевальє де Сент-Уен.

— Ваш приятель! Чудний же у вас приятель. Чи знаєте, пане, що саме він викликав мене? З ним був батько і ще один родич.

— Він?!

— Атож.

— Ви цього певні?

— Цілковито. А як ви назвали його?

— Шевальє де Сент-Уен.

— О, шевальє де Сент-Уен, так, так! А знаєте, хто такий ваш найближчий приятель, шевальє де Сент-Уен? Шельма, помічений у сотні всіляких шахрайств. Поліція лишає на волі таких людей тільки заради послуг, які від них іноді має. Вони шахраї і виказники шахраїв. Тож і вважають, певно, що, упереджуючи та виявляючи зло, вони приносять більше користі, ніж шкодять злом, яке самі роблять…

Я розповів комісарові свою сумну пригоду, нічого не приховавши. Від того вона не здалась йому менш прикрою, бо всього того, що могло мене виправдати, не можна було ні заявити, ні довести на суді. Проте він узявся викликати батьків, притиснути дочку, пояснити справу судді й не проминути нічого, що могло б послужити до мого виправдання, але раз у раз попереджав мене, що, коли ті люди матимуть доброго порадника, влада може бути безсилою.

— Як, пане комісаре, невже я змушений буду одружитися?

— Одружитися! Це було б надто жорстоко, та я цього й не боюся. Але доведеться дати відшкодування і в цьому разі чимале…

Але ти, Жаку, здається, хочеш мені щось сказати.