Тут наочно на практиці було виявлено всі ідеї анархістів, всякий розумний анархіст, коли б побачив цю армію, зрікся б своїх ідей і з великою охотою став би звичайнісіньким обивателем, до того це було абсурдно й не солідарно.

В цій тисячній армії не було й двох чоловіка, які мали б щось спільне.

Це була буйна череда без голови, з боязкими серцями. Армія боягузів та крикунів.

Поки реєстрували передніх, задні, щоб не мерзнути в черзі, почали нову гру. Під ногами було мокро й ноги мерзли, нова гра мусіла зогрівати ноги від холоду, вона звалася грою в «ніяк».

Якийсь здоровенний чолов'яга підійшов до мене, з силою вдарив мене каблуком по нозі по пальцях, але я швидко відскочив і грязюка цілим заляпала водоспадом обличчя тих, хто стояв поблизу.

У цьому й полягала гра в «ніяк». В лавах пройдисвітів не було й двох людей, які старанно не били б по ногах один одного. В одного пройдисвіта скоро розлізся чобіт і з пальців ноги бризнула кров.

Це була гра, жорстокіша за живий «гандбол». Мій сусіда, що раніш лежав коло мене, стояв осторонь і тільки дивився на все, роззявивши рота; очевидно, це був новичок, незнайомий з нормами моралі та звичаям вуличних джунґлів.

Незабаром черга реєстрації дійшла й до мене.

— Ваше прізвище? — запитав мене начальник міліції.

Мені було ніяково, мені було соромно. Я, старий морець, чесний робітник, потрапив у таке ганебне коло анархістів.

І я відповів:

— Король Ґебридський!..

— Це ваше прізвище? — знову ввічливо запитав начальник.

Я ніяково хитнув головою.

Мабуть, ні один із цих пройдисвітів так ввічливо не поводився з своїм батьком, як ввічливо поводились міліціонери з цією ватагою пройдисвітів.

Після реєстрації армія вирушила далі. Ми йшли широкими вулицями міста, але куди ми йдемо — не знав ніхто.

Перехожі зупинялись на тротуарах: дивились на цю армію. Мабуть, не мало обивателів раділо, мовляв, — тепер не так часто грабуватимуть на вулицях.

Незабаром армія тисячі пройдисвітів зупинилась. Треба було вирівняти лави. Ми зайшли у вузьку вулицю, яка не вміщала такої армії. Пройдисвіти втікали у всі кінці, ховались у парадні входи, тікали в під'їзди.

Коли ми зупинились, до мене підійшла кремезна женщина з кошиком в руці. Вона, мабуть, йшла на базар.

Коли я її побачив, мені на думку одразу спали філософські міркування. Я хотів освітити ролю цієї женщини в процесі світових пригод,

Її кремезна постать, еліпсиси стегон, півкулі перс і гімалаї живота одразу дивували своєю масивністю та історичністю.

— Куди це вас ведуть? — запитала вона мене. Потім тяжко зітхнула й додала: — Бідненькі!..

У неї, мабуть, було таке велике серце, як півкулі грудей, і я приязно глянув у її зблякло-блакитні, як старий коленкор, великі, як у мустанга, очі.

Я приязно посміхнувся. Евріка! Вона з таким же успіхом могла бути чудовою заслоною, як і м'яким місцем для відпочинку.

І я знову приязно посміхнувся їй.

Ліва брова моя хитро заїхала кудись у бік; це було залицяння несамохіть.

Цим я дозволив їй зрозуміти, що вона мені дуже подобається. В цей момент армія вирушила далі.

Я підійшов ближче до женщини й вона, зрозумівши мене, притиснула мене своїм великим тілом до високого паркану. Да, це була чудова заслона.

Крізь велику дірку в спідниці женщини я робив смотр всій армії. Близько нас проходив мій сусіда, у нього був печальний, безпорадний вигляд. Я непомітно схопив його за руку й з силою втягнув за спину женщини. Вона з таким же успіхом могла заслонити цілий фіякр, як і нас двох.

Скоро вся армія зникла в нетрах вуличних джунґлів.

— Ви нагадуєте мені піраміду Хеопса! — ввічливо сказав я женщині. — Ви з великим успіхом могли б заслонити армію!

Але женщина не зрозуміла мого компліменту; вона образилась. Вона підібрала рукою спідницю й велично рушила на базар.

Я ж не був ні втомлений подорожній, ні великий інженер, і відпочинок на її еліпсисах не здавався мені таким привабливим.

— Прощай, Король! — сказав мені мій сусіда.

— Прощай, пацан! — з презирством відповів я.

— Я ненавиджу анархію, я випадково попав у це кодло анархістів. Я стою тільки за комуністів!..

На цей раз я міцно стиснув йому руку.

Кошик, еліпсиси, армія тисячі пройдисвітів далеко лишились позаду; мій корабель тепер ішов на зустріч сонцю.

Новела Ґео Шкурупія «Тисяча пройдисвітів» була надрукована в декількох прижиттєвих авторських збірках. Тут вона представлена за авторською збіркою «Проза. Том перший. Новелі нашого часу», Харків-Київ, Література і мистецтво, 1931. Збережено правопис тієї публікації, котрий дещо відрізняється від сучасного. В тій збірці 18 творів, котрі зібрані у три групи: «Новелі репортажні», «Новелі таємниць» і «Новелі психологічні». «Тисячу пройдисвітів» автор помістив у групу репортажних новел.

Оповідач розповідає, як його п’яного дорогою від ресторану до дому затримала міліція... Його розповідь пародіює твори про морські мандри на вітрильниках (наприклад, «Морського вовка» Джека Лондона).

... «Bateau ivre», корабель Артура-Рімбо... — Жан Нікола Артюр Рембо (фр. Jean Nicolas Arthur Rimbaud, 1854-1891) — французький поет-символіст, чия поезія мала великий вплив на світову літературу та мистецтво. Рембо вважається попередником сюрреалізму. Свої твори Рембо написав у юності, практично закінчивши літературну діяльність до 21 року. «Bateau ivre» — в перекладі з французької «П'яний корабель» — вірш Рембо, написаний в кінці літа 1871 в Шарлевілі. Один з найвідоміших і значних творів Рембо, і один з небагатьох, якими він сам був задоволений. Є декілька перекладів «П’яного корабля» Артюра Рембо українською мово. От, наприклад, цей вірш в українському перекладі сучасника Ґео Шкурупія, українського поета і перекладача німецького походження Освальда Бурґгардта (відомого під псевдонімом Юрій Клен):

Як понесли мене байдужі хвилі,

Зо мною не було завзятих моряків,

Бо дикуни їх стрілами пришили

До розмальованих, скривавлених стовпів.

І от, позбувшися свого вантажу

(Бавовни з Англії, фламандського зерна),

Безжурно я поплив без екіпажу,

Куди повабила мене далечина.

Глухий, немов той мозок у дитини,

Холодний, як зима, я плив під рев стихій.

Крушила буря береги камінні,

І хаос повставав, і лютував прибій.

Мене тоді благословили шквали,

Гойдали десять день на хвилях тих морів,

Що вже не першу жертву колисали,

І зник я із очей безглуздих маяків.

Всмокталася в моє соснове тіло,

Мов ніжний сок кислиць, морська вода мутна;

Понісши геть стерно, мене обмила

І від блювотини, й від синіх плям вина.

Я потонув тоді в поемі моря,

Сліпучій, зоряній, — зелену пив блакить,

Часами втопленик у глиб прозорий

Спускавсь задумливий, щоби в мандрівках жить.

Заливши пурпуром екстази дикі,

Повільні ритми хвиль, і запаливши синь,

П'яніша од вина і від музики,

Горіла там любов, гірка, немов полинь.

Все, що вві сні ввижалося людині,

Кружляло смерчем там: вир, вечорів краса,

Огнів досвітніх зграї голубині

І блискавицями роздерті небеса.

Я на низькому сонці бачив плями,

Синяві відблиски, страшний підводний шпиль,