Народився Ґео Шкурупій (справжнє ім'я Георгій або Юрій Данилович Шкурупій) 20 квітня 1903 р. в м. Бендерах. Мати вчителювала, батько служив машиністом на залізниці. Дитинство промайнуло на Поділлі. Вчився в 2-ій Київській гімназії. Дебютний прозовий твір «Ми» опублікував у літературно-мистецькому альманасі «Ґроно» (1920).
Перша збірка поезій — «Психотези. Вітрина третя» (1922) — побачила світ у київському видавництві панфутуристів «Гольфштром». Через рік вийшла збірка «Барабан. Вітрина друга». Обидві написані в стилістиці футуристичної поетики, чим дев'ятнадцятирічний автор здобув неабияку приязнь панфутуристів і навіть увійшов до ядра київського Аспанфуту.
Власне, Шкурупій виходив на літературну арену, коли футуристичний рух в Україні вступив у свій другий етап, себто коли він ідеологічно почав сходитися з російським «комфутом», і це повною мірою позначилось на згаданих збірках — заполітизованість автора не заперечити. Щоправда, в добу романтиків революції це сприймалося позитивно. Переважає у творах суспільно-політична тематика, вона давала підстави першому критикові М. Йогансену сподіватися, що із Ґ. Шкурупія вийде якщо «не поет революції, то визначний поет революційної доби».
З 1925 р. Ґ. Шкурупій виступає і як прозаїк. Про його першу книжку гостросюжетних оповідань «Переможець дракона» О. Білецький відгукнувся як про цікаве явище в нашій белетристиці: «збірник розмаїтий, талановитий», хоча надміру залітературений.
У 1928 р. побачив світ роман Ґ. Шкурупія «Двері в день», який засвідчив ще один напрям пошуків тогочасної прози — «ліво»-експериментальний. Автор по-своєму реалізував тут ідею синтезу, поєднавши елементи авантюрного й пригодницького романів та репортажний жанр. Ще в своїй першій поетичній збірці він закликав «двигунами двигати по голові міщан». Ця популярна на той час тема розкривається в романі. Головний герой твору Теодор Гай намагається вирватися із міщанського середовища в простір оновленої України, де панує рух вперед і завзята боротьба, символом якої стає Дніпрельстан. Щоправда, авторські міркування щодо його ролі у майбутньому України нині звучать наївно. А деякі думки суголосні й сьогоденню. Так, автор відчуває «нефутуристичний» пієтет перед старовиною, розмірковує про українізацію південноукраїнських земель.
Якщо роман «Двері в день» не втрачає певного пізнавального значення й донині, то зовсім по-іншому прочитується схвально зустрінута свого часу репортажна новела «Січневе повстання». По-перше, сучасна переоцінка історичних подій примушує нас сприймати січневе повстання київських робітників 1918 р. проти Центральної ради як підтримку однієї з найбільших кривавих провокацій. Відкрилася правда і про сумнозвісну «муравйовщину» (в оповіданні Муравйов поспішає до Києва «на допомогу» з бородатими сибірськими стрільцями, що «наводили жах на гайдамаків»). По-друге, оповідання слабке з художнього боку: примітивний, «спекулятивний» сюжет, невмотивована, дешева розв'язка.
Порівняно з ним, художніші «Монгольські оповідання», що з'явилися внаслідок подорожі Ґ. Шкурупія до Монголії влітку 1930 р. Автор у передньому слові стверджує: у країні, щойно звільненій від китайського ярма та російського купецтва, його насамперед цікавить «людина з її звичаями, свідомістю, психологією, боротьбою за існування». Свідомість та психологія цікавили письменника і в романі «Жанна-батальйонерка» (1930), де він простежував роль інтелігенції в час розвалу царської імперії. На жаль, розв'язання цих проблем уже йшло у річищі вимог радянської історикр-революційної прози.
У 1930 р. Ґ. Шкурупій очолив київську філію «Нової ґенерації», ставши редактором її друкованого органу — «Авангарду-альманаху пролетарських митців «Нової ґенерації» (вийшло всього два номери). Хоча він опублікував на сторінках альманаху кіносценарій О. Довженка «Земля», репортаж О. Влизька «Поїзди їдуть на Берлін», вірші І. Маловічка, П. Мельника, Ю. Палійчука, статті К. Малевича, М. Ушакова, слід наголосити, що на його власних працях («Нове мистецтво в процесі розвитку української культури» та «Реконструкція мистецтва») позначилися не так позиція «Нової ґенерації» чи авторське розуміння мистецького процесу, як нездоровий дух тогочасної загальної суспільно-політичної атмосфери.
Ґ. Шкурупія заарештували в 1935 р. Подальші сліди його губляться на Соловках.
Для літературного процесу 20—30-х років Ґео Шкурупій — постать характерна: він то «одкривав семафори в майбутнє», бадьорився, то плутався і невтомно шукав, бідкаючись, що «нащадки не побачать краси руїн». Письменник-авангардист, він так і не встиг роздмухати «жарини слів» своїх, але в ньому «жив непереможний гін модернізації і росту української літератури».
