Я, як старий ветеран, вже приблизно знайомий з такими пригодами, одразу розшукав зручну полицю й розташувався на ній. Тепер я спокійно міг міркувати про те, чим могла скінчитися моя пригода.
—Товариші! — закричав якийсь голос у трюмі, — Пропоную записуватися в члени «Мильносмердильного заводу»! Я — перший аґент цього активного товариства.
Швидко я почув, що завод на повнім ходу, і повернувся носом до стіни.
Трюм безупинно наповнювався все новими морцями, що знайшли собі цей несподіваний притулок у таку бурхливу ніч. Скоро вже ніде було сидіти. Всі полиці буди зайняті, на підлозі теж сиділи й лежали, частина ув'язнених стояла коло стінок.
— Мене піймали коло бухти Санта-Сннаґоґо, — казав один ув'язнений, — я молився кишеням своїх єдиновірців. Тепер свобода сповідань і я мав право вважати за свого бога кишені дурнів, але сьогодні, мабуть, тиждень антирелігійної пропаганди й тому будь-яких віруючих заарештовують. Вас, товаришу, за якого бога заарештували? — звернувся він до ув'язненого, що сидів поруч із ними.
— Думають, що я дезертир! — муруго відповів той.
—Ну, а ви, хоч і дезертир, а все таки вірите в бога?
Той мовчав.
— Ну, наприклад, ви вірите, що коли добре помолитесь, то пригоди кінчаються щасливіше?
Всі ув'язнені почали прислухатись до цієї розмови. Сидіти або стояти в темряві помешкання було надто нудно.
— А знаєте, товариші, я сам на собі спробував все значення молитви: коли добре помолитись, то це допомагає!
— Еге, — відповів хтось з другого кутка трюму, — я теж раз дуже молився, коли денікінці прийняли мене за єврея. Я тоді голосно промолив увесь молитовник, а коли я прочитав «Богородицю», то навіть вразив своїх ворогів. Уявіть собі, допомогло!
—Молитва має велике значення! — сказав перший ув'язнений...
Ті, що стояли коло стінок і дверей, декілька хвилин тихо між собою розмовляли. Потім у трюмі почався непомітний рух: усі, хто стояв коло стінок, непомітно опинились коло полиць. Якийсь ув'язнений спробував обережно сісти мені на голову, але він напнувся на мого кулака.
Я, старий ветеран, багато бачив усяких хитрощів і пригод і тому тепер дуже обережно прислухався до розмови й стежив за цим пересуванням у трюмі. Я догадувався, що це був військовий, стратегічний маневр.
— Да, молитва допомагає! — заговорив ув'язнений, що стояв коло моєї полиці. — Я одного разу був дуже голодний і старанно молився на базарі коло торговок наїдками; уявіть собі, що потім був ситий!
—Я пропоную, — заговорив перший ув'язнений, — разом помолитись за те, щоб нас скоріше випустили звідси!
—Ну, товариші, встаньмо й помолимось сивому Саваофу за наше швидке звільнення! —сказав другий.
—Гей, ти, вставай! — почулось у різних кутках трюму. — Годі хропти! Будемо молитись!
— Вставай, бо стягну за ноги!
— Чуєш, вставай! — сказав мені мій сусіда, що стояв коло моєї полиці.
Я простягнув кулака й у темряві обережно притулив його до носа мого сусіди. Він трохи помовчав і потім тихо попросив:
— Посуньтесь трохи, товаришу, я ляжу коло вас; дуже вже спати хочется!
— Це інша річ! — відповів я, даючи йому місце коло себе.
— Ну, товариші, всі вже встали? — запитав перший ув'язнений, — бо сидячи молитись не можна.
— Всі!..
— Тепер я буду рахувати до трьох і почнемо всі разом, прочитаймо «Богородицю», як казав попередній товариш, це дуже допомагає.
— Три!..
І одразу весь трюм наповнився бурюканням і лайками. Всі, хто раніш стояв, полізли на вільні полиці. Деякий час у трюмі був надзвичайний галас. Потім потроху стихло.
— Тепер, товариші, — сказав якийсь обдурений в'язень, — я пропоную помолитись якомунебудь іншому богові!
Нахабний, гістеричний регіт залунав у відповідь з полиць. В'язень збентежено замовк.
Я — старий морець, і не вірю ні в які божеські й чортячі сили. Краще за все, — це вірити в самого себе.
Ніч насувалась все більше.
У трюмі деякий час було тихо, але незабаром знов залунали розмови.
— Як ви гадайте, товаришу, що з нами зроблять? — запитав мене мій сусіда.
— Що до мене, — відповів я, — то мене відпустять, або в крайньому разі, я сам себе відпущу!.. А про решту я нічого не знаю, все залежатиме від їхнього curriculum vitae...*
Мій сусіда важко зідхнув.
— А ви не знайте, чим караються дезертирство? — знову запитав він.
— Дуже просто, — відповів йому хтось у трюмі, — шомполами!..
Мій сусіда, мабуть, сильно зблід, бо він тихо застогнав і притулився до мене задом, ніби відчуваючи заздалегідь такий приємний масаж.
У тиху перерву серед розмов у трюмі різко лунало якесь лузання, наче хтось старанно лузав насіння.
Раптом із того кутка, відки лунало це лузання, ми почули таку розмову:
—Що це, товаришу, у вас —насіння? Дайте мені трошки!.. —говорив якийсь молодий голос
—У тебе своє є! — муруго відповів з кутка надтріснутий бас.
—Коли б у мене було, то я не просив би!..
—Паршивець! — забубонів бас. — Чого смієшся, жабин син! Ніби не знаєш, що це «шкінати», як насіння!
Молодий голос перелякано замовк, а ввесь трюм божевільно зареготав.
—Товариші, — дико кричав хтось, — у нас крім смердильного заводу, непомітно зорганізувався «Воштрест», — товариші, записуйтесь у «Шкінаттрест»!..
Після цього випадку в трюмі почався страшенний галас, який швидко перейшов у цікаву імпровізацію гри, яка зветься гандбол.
Гандбол в трюмі дуже відрізнявся від гри з такою ж назвою, яка, звичайно, завше відбуваються на повітрі або в пристойнішому місці.
«Болом» або м'ячем в даному разі була людина, власне не людина, а з термінології правильнішої «пацан» якого, як м'яча, перекидали з одного кутка трюму в другий. В цей час, цей живий «бол» ступав великими чобітьми по головах в'язнів, які спали на підлозі, або з розгоном гепався комунебудь на груди або на обличчя. У свою чергу всі потурбовані в'язні й розлютовані сильним ударом цього живого «бола» з силою кидали його в протилежний бік, швидко збільшуючи, таким чином, кількість партнерів.
Коли живий «бол» уже починав верещати, ніби його кастрували, на кін являвся другий такий же «бол». Гра й галас продовжувались.
Раптом «янгол», який стояв з рушницею коло дверей і ввесь час заглядав у «вічко», розчинив двері й став люто лаятись:
— А щоб ви повиздихали, «урки» нещасні! Тихше, вашу мать! Що це вам тут — товкучка?
Якийсь «стопор» щільно підійшов до «янгола» і встромив йому кулака в ніс.
— Мовчи, мільтон, тут тобі не «фармазонщики»! У тебе, мабуть, боки скучили за фінкою!
«Мільтон», він же «янгол», він же міліціонер, трохи постояв на місці, потім плюнув і з грюком зачинив двері.
Ось яким чином розважалась частина армії тисячі пройдисвітів в одному з відділів великого трюму бухти Дель-Районо.
А всі відділи трюму було вже переповнено сміливими морцями та мисливцями вуличних джунґлів. Про це можна було довідатись в тихі перерви, бо під час тиші в одному з відділів лунали крики та галас інших відділів.
Незабаром почали працювати й апарати Морзе. Кілька телеграфістів вистукували об стіни запитання та відповіді. Рота зв'язку армії тисячі пройдисвітів старанно працювала. Все, що робилось у комендатурі, знав кожен в'язень.
Незабаром телеграфісти вистукали ліктями, що армія рушає далі.
Було чути, як «янголи» лагодили рушниці і брязкали зброєю. Цілий взвод зупинився коло дверей нашого відділу й ми по черзі стали виходити на берег.
Дощ не зупинявся.
Під ногами були великі калюжі й по коліна грязюка. Брудний сірий ранок поволі розривав мряку, накреслюючи на брудному тлі великі мовчазні будинки. Нас почали старанно реєструвати.
Я, старий морець, ще ніколи в житті не бачив такої сили пройдисвітів. Це була справжня армія, яка щохвилини могла розігнати всю варту й розійтись, хто куди.
Але в цій армії не було рядових членів, тут всі були ватажки.
Будь-який соціолог тут на прикладі міг вивчити, що таке анархія й чого вона варта. Він міг незабаром переконатись, що вся ця армія не коштує й шага.