Це була дивна війна.

Напружена тиша зависла над бойовищем, й жодна з сторін не хотіла б порушити її гуркотом пострілу — але... війна є війна. Джонні Вибий Око, що ще вчора увечері нахвалявся довести особистий рахунок до двох сотень, намарно роздивлявся близький обрій у свій приціл, потім плюнув, попід кущами переповз до загального окопу й мало не впав на голову Юра Дізфайндера.

— Чи ти, хлопче, бува не здурів? — ліниво пробурчав той. — А якби я вистрелив?

— То я не отримав би гонорару, — зітхнув снайпер. — А тебе б довіку мучила совість.

Останнє було настільки цікавою новиною, що Юр вирячив очі, а з-за бетонної брили, що загороджувала вхід до підвалу, що правив за укриття, висунулась зацікавлена пика.

— Щезни, — не обертаючись, рикнув Вибий Око.

Пика зникла, але за плитою тривало ворушіння. Дізфайндер теж зітхнув, зняв з ременя невелику ребристу кульку й недбало пожбурив її в бліндаж.

Щось зойкнуло. Через секунду з-за плити вихором вихопився невисокий товстенький чоловічок, наосліп кинувся вздовж шанця, за кілька кроків упав й щільніше насунув на голову каску.

Ще за секунду плита здригнулась — одразу четверо здорованів намагалися вибратись на поверхню. Троє з них були у повному комплекті одягу й тримали в руках автомати, один — напівголий, з намиленим обличчям — чомусь не випускав з рук безпечну бритву, але всі одностайно сопіли й упівголоса лаялись.

Таким чином вони згаяли зо дві секунди, потім напівголий вихопився вперед, за ним вискочили й ще двоє, а потім — секунді на п'ятій — й останній вояк.

— Ти вбитий, — прокоментував Вибий Око. — В Іноземному Легіоні отримав би додаткові чотири години тренування.

— А в Радянській Армії — два наряди поза чергою, — так само спокійно додав Дізфайндер.

Товстун, що зреагував першим, здивовано підвів голову.

Вибуху не було.

— Ах ви ж... — першим здогадався напівголий, люто позирнув на Вибий Ока та Дізфайндера, потім плюнув, й на ходу зтираючи з обличчя мило, посунув назад. За ним обережно почали підніматись й інші.

— Гранату віддайте! — кинув їм услід Юр.

Граната вилетіла з підвалу й впала просто снайперові під ноги. З ручки її курив легенький димок. Джонні здивовано підняв брови й підбив її ногою — прямо до черева Дізфайндера. Той так само недбало підхопив гранату й жбурнув через бруствер.

Далеко залетіти вона, звичайно не встигла — гримнув вибух, осколки вибрили траву поруч з бліндажем, й щось відчутно дзенькнуло по касці Вибий Ока. З протилежного боку щось закричало, заматюкалось й навмання почало поливати позиції з РПК.

— Ось тобі й мішень, — кинув Дізфайндер — та Джонні вже й сам прикипів до гвинтівки. Ще за мить глухо бахнув постріл й кулемет замовк.

— Сто дев'яносто вісім, — задоволено пробурчав Вибий-Око. — З мене пиво.

Юр тільки посміхнувся. Вибий Око був уже винен йому з десяток ящиків, й стільки ж — або майже стільки ж винен був він сам. Війна є війна.

З боку супротивника почулось глухе бахкання й пронизливе виття.

— Ти б заліг, — порадив Дізфайндер. — Все-таки сто двадцять міліметрів.

Сам він, як і раніше, недбало розвалився, опираючись на бруствер.

Міна упала майже поруч, хмара пилюки піднялась над окопом, й повільно опустилась на відкритий вхід до підвалу. Звідти закашляли, потім знову почулась лайка — спочатку безадресна, потім більш конкретна.

— Хлопці, та дайте ж доголитись, — мало не плачучи, вийшов з-за плити Француз. Половина обличчя його сяяла білизною, а от другій половині довелось гірше — курява вкрила її досить товстим шаром.

Джонні посміхнувся.

— У морзі поголять, — теж посміхнувся Дізфайндер.

— Тьху!

З пагорба, що його посідав супротивник, знову почулась черга. Кулі хльоснули по бетону, зрикошетили, одна провила поруч з вухом Дізфайндера, інша вибила бритву з руки Француза.

— Тьху!!!

— Відно, нє судьба, — співчутливо й з підкресленим акцентом протягнув Дізфайндер.

— Іди на...! — долинуло з бліндажа.

Джонні заіржав, як кінь, потім знову припав до гвинтівки й бахнув.

— Попав? — з надією запитав Кемел, відтираючи сухою травою рештки мила.

— Навряд чи... — ще якусь мить Вибий Око вдивлявся в приціл, потім з жалем відірвався від окуляру й теж сплюнув. — А ви взагалі наступати збираєтесь, чи ну його?..

— Та вже доведеться.

На лівій щоці Француза чітко вирізнялась виголена смуга, а права аж сяяла. Дізфайндер пирхнув.

— Ти чого?

— Та я подумав, що дивлячись на Франца, їхні шпигуни подумають, що ми почали використовувати нову бойову косметику.

— Та іди ти...

Знову бахнув міномет, в небі завило, залящало й ще один стовп пилюки знявся вгору — але набагато далі.

— Не вміють воювати, сучі діти, — зітхнув Дізфайндер. — Було б коригувальника на вершечок пагорба й серію з чотирьох пострілів.

— Так я ж саме коригувальника й зняв! — засміявся Вибий Око.

— А чого ж він почав з РПК бити? — здивувався Юр.

— Бо дурний.

— А.

З бліндажа вийшли ще двоє, потім, вже щось жуючи, вискочив Товстун Білл й нарешті неквапом вийшов Сержант Коммі. Аж не вірилось, що кілька хвилин тому цей поважний пан у начищених до блиску чоботях товкся у тісному виході, рятуючись від гранати з невисмикнутим кільцем.

— Ну що, — позіхнув він. — Повоюємо?

— А давай, — недбало погодився Отто Ауг. — Щоправда, до початку ще хвилин двадцять.

— Ну почекаємо, — Товстун сів просто на землю й витяг з-за пазухи засмальцьовану колоду карт. — Ставлю вуха.

Вуха сушились на чотирьох окремих низках трохи поодаль від бункера. Одна пара коштувала десять доларів й низка Вибий Ока була найменшою.

Втім, йому при розрахунках вірили на слово — собі дорожче.

— Щось не хочеться, — поморщився Отто. — Все одно...

Що було «все одно» — вияснити не пощастило, бо поруч лупнув ще один вибух.

— Краще б поголитись Французові дали, — Айвен Кемел теж сплюнув й рушив до бліндажа по автомат, та перед входом затримався. — Без мене не починайте!

— Ні в якому разі, — запевнив його Сержант Коммі.

Айвен підозріло подивився на нього, зник й за хвилину повернувся — вже з М-16А2.

— Що ти все з пукавкою ходиш, — Кемел презирливо поглянув на тоненьке дуло.

— Заткни пельку! — одночасно загорлали майже всі, та ще так, що з пагорба знову вдарив кулемет. Дискусія про переваги тієї чи цієї зброї вже всім набридла.

Вибий Око знову припав був до гвинтівки, потім розчаровано відклав її вбік, спустився в бліндаж й повернувся теж з М-16. Товстун зітхнув, сховав карти й відійшов трохи вбік — до маскувальної сітки.

— Допомогти? — Кемел взявся за другий край сітки.

Разом вони розчохлили те, що на перший погляд здавалось безладним нагромадженням металобрухту. Вправними рухами Біллі розвернув ствола вгору, закріпив плиту, розчохлив приціл й через хвилину стодвадцятиміліметровий міномет націлився у небо.

— Позицію знаєш? — запитав Вибий-Око.

— Чию?

— Та чию ж ще? — засміявся Джо.

— Краще покажи.

В Товстуна було погано з очима. Це знали всі, але останній, що спробував посміятись з цього, вже з півроку спочивав на дні брудного болота.

Вибий Око обережно підняв над бруствером ріжки стереотруби, покрутив ручки й за мить, не відриваючи погляду, поманив Товстуна рукою.

— Осьдечки.

— Скільки? — Біллі припав до прицілу.

— Дев'яносто два... дистанція три-триста.

— Готовий.

Товстун ще раз обвів поглядом позицію, про всяк випадок відкрив ще один ящик з мінами й знову припав до прицілу.

Під пахвою в Сержанта Коммі запищало.

— Ну алло, — сказав він, витримавши дипломатичну паузу.

— Ви готові? — сказала трубка голосом чималого начальника — майора або й підполковника.

— Готові.

— Сигнал до початку пам'ятаєте?

— Пам'ятаємо.

— Ну тоді — з Богом.

— До біса...

Сержант заховав телефон — й майже одночасно в небо з пронизливим виттям зринула червона ракета.