— Я... це не я... ось... — забелькотів той, схлипнув й зненацька завищав, як цуценя. — Я все віддам!
Юр мовчки простягнув руку — жевжик поспіхом вигріб З-за пазухи потертий гаманець та якийсь паперовий пакетик. Дізфайндер ще раз струсонув свою жертву. Про всяк випадок, недбало відкинув його у куток й рушив до виходу.
— Що ви робите?! — вирішив вступитися за ображеного якийсь дідок із ціпком. — Хіба так можна?!
— Він же, гад, малого присилувати хотів, — миттєво знайшовся Юр. — Добре, що я нагодився.
Дідок, на диво спритно, як для його років, обернувся й, зненацька, заїхав жевжикові ціпком. Той більше від несподіванки, як від болю, сахнувся і брязнув випрасуваними штанами просто в аміачно-хлористу туалетну калюжу.
— Ану біжи звідси, малий! — підштовхнув він оторопіле циганча. — А я з цим педиком ще трохи погомоню...
У гаманці виявилось кілька папірців по одній та дві гривні, десятка та пенсійне свідоцтво. Сивий похнюплений чоловічок на фотокартці мало скидався на дядька з черги, але на Дізфайндера й поготів, тож Юр зітхнув і непомітно кинув здобич у куток — хтось тай підбере.
Сам же рушив до виходу. Звідси вже йому квиток був не потрібен.
Далі Юр добирався розбитим дизель-потягом, який зупинявся біля кожного стовпа, нещасну сотню кілометрів пиляв три з половиною години. Дві контролерки — одна вже літня й товста, ледве у прохід поміщалася, друга — молоденька й симпатична — пройшли вагоном лише один раз. Літня моргнула йому й стиха сказала:
— Ви, я дивлюсь, чоловік порядний...
Юр кивнув.
— Я вам дам отакого квитка, ненадірваного, а наприкінці ви мені його віддасте, а половину грошей я поверну... — ще тихше запропонувала жінка.
Дізфайндер кивнув з вельми задоволеним виглядом, і жінка пішла далі вагоном. Юр лише через кілька хвилин стер з обличчя усмішку — чорт з ними, тими двома гривнями, а от те, що сприйняли за свого — це добре...
Він знову задрімав й прокинувся, лише коли потяг загримів мостом через Псьол.
Невеличка, лагідна й тиха річечка мирно несла свої води поміж лісами, степами й болотом, і Юр згадав як колись, давно-давно...
Вагон несподівано підкинуло. Юр прикусив язика й спогади відлетіли...
Кому вони були потрібні?
Вокзал, на диво, у рідному місті майже на змінився — лише на кожному розі, або й просто посеред вулиці понастромляли кіоски. Та ще зникла з вітрини буфету фірмова страва — "трубочка з кремом"...
Юр стримав невиразне бажання під'їхати просто до рідного будинку й вийшов з будівлі.
— Куди їдемо? — вкрадливо заметушились довкола типи з неспокійними очима, на що Юр заперечливо мотнув головою й рушив пішки.
Це була примха, яка, водночас, давала можливість роздивитись, про всяк випадок, струсити хвоста, якщо такий існував. Зрештою, просто зібратися з думками.
Місто змінилось — стало менше людей, але більше машин, численні кіоски стояли вже довгими шеренгами, блимали ялинковими гірляндами й горлали з динаміків щось російське, примітивне й тупе.
Поруч провив тролейбус. Юр оглянувся — на протилежному боці вулиці спостеріг кафе. "Експрес" — безмовно горлала неонова вивіска. Колись тут...
Дізфайндер струснув головою й рушив далі.
Одразу за базаром — безладним, метушливим та галасливим — на Юра чекав приємний сюрприз — вітрина з великим написом "Шериф. Магазин зброї" і відповідним малюнком. Гість усміхнувся і зайшов туди з незворушно-недбалим виразом на обличчі — мовляв, "і зайшов я сюди знічев'я, й купувати нічого не буду..." — але ще з дверей зауважив розвішані у другому залі гідрокостюми та акваланг за вітриною. Він змінив вираз на недбало-зацікавлений, поштовхався трохи біля стенду з пневматикою, окинув поглядом стійку з "Сайгами". Поганці, зіпсували хороший автомат... І, нарешті, добрався до мети.
Гідрокостюми коштували від двохсот доларів — Юр скривився, помацавши всього триміліметрову оболонку з неопрену, прихопив також пояс із вантажами, ласти, маску з м'якою силіконовою трубкою — "чорт, а колись же були чудові алюмінієві трубки... за одну гривню, чи то пак, як воно називалося — ага, рублі... й опір вони у воді створювали значно менший, аніж оці... стовбур!" — та вибору не було, й він вийшов з магазину легший на дві з половиною сотні й важчий на величеньку, але зручну сумку із усім надбанням.
На відміну від колишніх часів таксистів було безліч. Юр завагався, але обережність перемогла, й міст він переїхав у старенькому, набитому людьми автобусі.
Кондукторка скандалила з пасажирами: хтось не платив за проїзд, хтось вимахував посвідченням, а хтось затикав їй рота. Юр чув все те наче крізь товстий шар землі, бо під мостом...
Під мостом спокійно й велично, як і тисячі років тому, котив свої хвилі Дніпро.
Могутня ріка не звертала ані найменшої уваги на людську метушню на її берегах, і лише взимку, придушена греблями та водосховищами, тяжко зітхала — від чого могутній щит криги тріщав і репав, з гуркотом та громами.
Автобус розвантажився одразу біля великої помпезної арки з назвою міста. Дізфайндер усміхнувся: колись тут височів бетонний постамент і стела з таким же написом, але російською. Під час заміни територія міста зменшилась на півсотні метрів. Брила бетону все ще визирала з-під оповитого травами пагорба, і Юр кілька разів озирався, намагаючись щось пригадати... Але пам'ять працювала погано, й замість стели з написом він бачив то гострий шпичак, то навпаки — приземлену халупу... й напис видавався невизначеного кольору... Юр сплюнув й повернув праворуч.
Ця дорога колись була ґрунтовою й добряче вкатаною, але щоосені, після першого ліпшого дощу вкривалась такими баюрами, що не кожен трактор міг подолати. Місцеві жителі взяли моду відгороджуватись від тих калюж греблями зі сміття, листя, землі, й поступово шлях набував вигляду великого корита — зі справжніми стінами обабіч.
Ґрунтівку заасфальтували, але змінити громадську думку виявилось набагато важче — й третина асфальту вже ховалася під оновленими "греблями".
Дорога вела у плавні — зрештою, будь-яка дорога тут рано чи пізно вивела б його до води, бо Дніпро робив у цьому місці велику дугу, огинаючи гранітний щит, а кілька приток майже замикали кільце. Цю дорогу Дізфайндер знав...
Хтось чемно з ним привітався. Юр насторожився. Лише за кілька секунд згадав, що у селах зберігся старовинний звичай вітатися з усіма, запізніло усміхнувся й теж побажав перехожому доброго ранку.
Як і годиться, асфальт закінчувався не біля клубу, а трохи збоку. На дверях "вогнища культури" теж, як годиться, висів величезний замок, а крізь проламані двері долинав такий запах, що ще здалеку було зрозуміло — деякі функції будівля все-таки виконувала.
Знахабнівши вкрай, Дізфайндер пройшовся перед фасадом магазину, який насправді, а не формально виконував функції культурного центру. Хтось знову привітався з ним — так само недбало, просто за звичаєм; Юр ввічливо відповів тим самим й озирнувся навколо.
Як і багато років тому на розі двох вулиць здіймалася солідна будівля з дикого каменю. Зведена ще до революції, вона, за родинною легендою, належала комусь із його предків... Юр усміхнувся, перевів погляд на школу, збудовану навпроти вже за радянських часів, після Другої світової. Порівняння було не на користь нових будівельних технологій...
Ще трохи далі повинен був стояти й будинок його діда, пертися ще й туди було б справжнім нахабством, та ще й невиправданим: люди в селі живуть довго, й пам'ять, зазвичай, мають непогану...
Дізфайндер стріпнув головою й повернув праворуч, до води.
А от у цій хаті жила колись дівчина, яка йому дуже подобалась...
Спочатку він мав намір винайняти кімнату в когось з самотніх бабусь, але допоміг випадок — щоправда, потім Юр довго думав, чи можна було вважати його щасливим.
З тієї хати, шалено нявкочучи, викотився худий сірий кіт, потім хлопчик років десяти-дванадцяти — Юр не дуже розумівся на дітях. Хлопець і кіт миттю десь зникли, потім почувся інший звук — услід за ними вискочила розпатлана жінка, а одразу ж за нею — не менш розпатланий і страшенно розлючений чоловік.
