— Йоване, мені потрібна ваша допомога, — благально промовив Анджа.
Купець глянув на нього похмуро, а потім погляд його судомно смикнувся від подиву до усвідомлення чогось вельми небажаного.
— Бачу... — проказав він так, наче його самого знагла макнули головою в гній. — Ти сам хоч знаєш, в яку халепу втрапив, земляче?
Анджа витріщився на Йована, нічого не розуміючи. Ну сняться йому страшні сни, та невже це в нього на чолі намальовано?
— Маркеле, — тихо промовив Йован до сусіда, який з відвертим зацікавленням розглядав Анджу. — Я мушу відійти ненадовго. Попильнуєш?
Той кивнув, і Йован вайлувато вибрався з-поза прилавку.
— Ходімо кудись, де... поменше люду, — зітхнувши, промовив купець. Анджа знічено поплівся за ним, так і не помітивши, як Йован, повагавшись трохи, непомітно кинув до кишені одне зі своїх чудових фінікейських лез.
Шинок, до якого вони зазирнули, був того ранку майже порожнім, коли не зважати на сонного після святкової ночі кельнера. Там вони сіли подалі від вікон, ховаючись від денного світла, наче двійко лідійських перевертнів. Йован якусь хвильку виверчував Анджу поглядом, так, що той мимохіть торкнувся лиця — невже воно за ніч вкрилося зеленою лускою чи ще яке неподобство зчинилося? І, торкнувшись щоки, він ледве не зойкнув від болю — те місце, де барон Черенбер залишив свою криваву відзнаку, гаряче засмикалось, відгукуючись болем.
— Ото-ож бо й воно, — протягнув Йован.
— Що це таке, Йоване? — злякано запитав Анджа.
— Ти не знаєш? Та невже? — примружився старий рабантець.
— Та звідки мені знати — ця штука в мене лише четвертий день! — зізнався Анджа, надто пізно розуміючи, що сказав.
— Ага, — кивнув купець. — Так я й гадав.
— Йоване, ви не розумієте, — гаряче почав пояснювати Анджа. — Я побачив це місто, і я більше не хочу вертатись до осоружного Рабанту, його згарищ і підземель! Я хочу залишитись тут! Ви ж змогли якось! Чому ж мені не можна?!
Йован відкинувся, притулившись спиною до стіни.
— Тобі — не можна, — погодився він. — Це ти правильно сказав. А чому... Тому, хлопче, що діставши оцю твою відзнаку, ти втратив свободу вибирати собі життя на власний розсуд. Тепер ти мусиш повернутись, виконавши те, для чого вони тебе сюди відрядили.
— А якщо... якщо я не хочу? — жалібно мовив Анджа.
— А хто ж тебе питатиме? А я, дурень старий, вирішив був, що то просто собі рубець. Ет, хлопче, після того, що ти бачив і чув, тобі ніяк не можна повертатись.
— От і я кажу...
— Вірю-вірю... — заспокійливо проказав Йован. — Я допоможу тобі. Тільки ти цеє... вибачай вже. На тебе я зла не тримаю.
Опасистий і немолодий уже купець рухався повільно, тож Анджі вдалося перехопити його руку із затисненим у ній ножем, що вже ладнався простромити Анджину печінку. «Як же ж це? Як же так? — розпачливо металося між скронями. — Чим я завинив?»
Йован, розлючений невдачею, різко смикнув рукою вниз, вивільняючи долоню, і заніс ножа для другого удару. Тут уже йому не схибити! Але Анджа встиг першим. Гострий ніж-пробійник, «відхідна молитва», позичений у Вайлака, здавалося, сам стрибнув йому в долоню. Лише один короткий різкий рух — і...
Анджа підскочив, душачись жахом. Він щойно... вбив Йована, свого земляка... Його тіло, опливаючи додолу, густо сочилося червоним, наче пробитий міх із терпким вином.
Тікати, тікати звідси!
Анджа прожогом вискочив з шинку, не слухаючи, що кричить йому навздогін обурений кельнер.
Куди тепер? Він чужий тут, він не знає міста. Його неодмінно знайдуть і скарають — за це підступне, зрадницьке вбивство. Так, він захищав своє життя, але... це ж був Йован, і... все це було настільки потворно й безглуздо, що Анджі хотілося скавуліти від розпачу. Що ж це з ним діється? Що?
Він біг вулицями, весь час очікуючи почути за собою шум гонитви. Це було майже як нині уві сні. От тільки сяяв день, і замість жаских угідь Темного, навколо здіймалися золочені колони й високі склепіння.
Уже вдруге за сьогодні перед ним постала Біла Вежа, мовби пропонуючи щось, якесь ніби рішення... Хлопцеві чимдалі важче було думати, бо його кривава відзнака, мовби пробуджена кров'ю вбитого, нині стугоніла нестримним болем. Але було ж наче щось... Теодора! Вона говорила, що знає, як здолати його біду. Вона допоможе йому!
Анджа зітхнув із майже болісним полегшенням. Звісно, Теодора знає, що робити. Як же він раніше не згадав про неї?
Він знову побіг, та тепер його гнав не лише розпач, але й надія. Він повторював ім'я Теодори, наче молитву. Це, власне, і була молитва, бо до якої ще, не ворожої бодай би, сили він міг нині закликати?
Анджа швидко піднісся крученими сходами, що вели до помешкання гетери. Іще крок, і...
Його зустріли якісь незнайомі люди, які зносили додолу скрині і лантухи з речами. Втім, було тут і одне знайоме обличчя.
— Касіє! — заледве не скрикнув Анджа. — Мені потрібна Теодора! Вона тут?
Касія кинула на нього бридливий погляд.
— Усім потрібна Теодора... — глузливо мовила вона. — Тобі, магістру оффіцій, імператору. Всім.
— Імп... імператору? — не зрозумів Анджа.
— Ага. Саме йому, — невесело розсміялась Касія. — Він запросив її поселитись у нього в палаці.
— І що, вона погодилась? Але як же...
— Як же що? — різко кинула акторка. — Чи ти, бува, не думав, що, дозволивши собі побавитися з тобою, вона захоче і далі тримати тебе поблизу? А, бачу, таки думав!
Вона злостиво розсміялась.
— Свята наївність! Вона ж гетера, ти, варваре! Вона не робить нічого, як нема на те її власної користі! Ну, зрозумів нарешті?! Зрозумів? То вимітайся!
Анджа різко видихнув, відступаючи. Справді, на що лише сподівався... Приголомшений, заморочений болем, він спустився надвір. У голові калатав дошкульний стугін, заважаючи думати, але то нічого... Значить, він був для неї забавкою? Все ж, він так і не зумів зрозуміти валдарців. Що таке вистава? І що таке життя? Де межа між одним та іншим?
Хлопець поплентався кудись, не розбираючи дороги. Життя тут блискуче і яскраве, грає і дурить... ти забуваєш, хто ти, тобі однаково, ти хочеш, щоб це ніколи не припинялося. Щоби йшла обертом голова, не дозволяючи зупинитися і запитати — навіщо? Тому що так... так — добре?
Він остаточно заплутався. В Рабанті — там було просто. Там ти народжуєшся, живеш, мучишся, вбиваєш, коли треба, інших. І для всього є достатня, утверджена законом, підстава. Але тут... Він дурив себе, гадаючи, що зміг би тут жити. Що міг би стати одним з них. Не дарма ж казав Вайлак: хотів, мовляв, залишитись та не зміг... Слід було послухати мудрішого за себе...
Анджа спинився посеред якоїсь площі. Розуміння вдарило люто й нещадно — як море підхоплює корабель-шкаралупку і жбурляє його на скелі. Все життя він мріяв про те, чого не існує. Чого не може бути.
Він схлипнув, стискаючи скроні руками. Якби ж лишень йому так не боліло... Він міг би, міг би... зрозуміти нарешті, що повинен вчинити.
А втім, хіба він цього не розуміє? Залишилося тільки одне — те, заради чого він і дістався міста. Опиратися цьому несила. Та не надто і хочеться, коли вже на те.
Варто було йому прийняти приречення, як усе раптом зробилося простим і прозорим. Він не міг скористатися імператорською цистерною, бо тепер, мовби кепкуючи з нього, хтось замкнув її на міцний замок, який Анджа не зміг відкрити, навіть застосувавши ножа. Тоді він знайшов сходи, які вели на південні стіни міста. Шлях йому перепинив молодий охоронець, але нині Анджу не спинив би і цілий загін. Він убив охоронця і забрав його лук зі стрілами. Нагорі, сховавшись від шпаркого солоного вітру, він відірвав шматок від подарованої Йованом свитки і, надрізавши пальця, кров'ю зобразив на ряднині обриси Затоки Лева. Окремо він позначив захисні вежі й показав, де розташований невидимий з моря канал Зміїне горло, яким хитромудрі купці провозили свій товар в обхід ввізного мита. Морські стіни погано захищені, сказав Вайлак. Ба більше, вони взагалі ніяк не захищені, бо валдарці впевнені, що нікому не проминути їхніх веж із «вічним вогнем».
