У бенкетній залі, власне кажучи, відбувався бенкет. За столами сиділи десятки зо три гостей, вбраних у валдарський шовк та парчу. Все навколо світилося — чи принаймні так здалося Анджі, який за все життя не бачив двох свічок водночас. Світло численних смолоскипів множилося в начищеному посуді, зброї та прикрасах; челядники метушилися межи столами, розносячи наїдки й напої. Від звабливих пахощів у Анджі боляче звело шлунок.

Біля вогню стояв барон, а коло його нот лежали двоє псів-людоловів.

Жриця Білої Вежі замислено точила перо. Книга, яку вона пише, стане втіленням пам'яті її покоління. Ніколи раніше не виникало потреби записувати постулати вчення Двокільця, це знання передавалися від старої жриці до наступниці. Однак зараз вона знала — наступниці не буде. Не буде продовження. Все, що вона може вдіяти, — це закінчити роботу. А там... Жриця зітхнула. Хитнулися тіні, торкнувши сторінки примарами спраглого полум'я. Відступили. Чи надовго?

«...світ — це велетенська арфа, струни якої — плин життя, а основа — вічність. Наш світ призначений для творення музики, де кожна нота неповторна й сповнена гармоній. Кожен із нас має в собі відгомін цієї музики, кожен із нас — необхідна її частина, нехай це буде акорд, окремий звук чи пауза. Зупиніться, прислухайтесь, і ви відчуєте тремтіння велетенських струн, і ваша душа відгукнеться прекрасним співзвуччям.

Ми всі — частина мелодії, і жоден із нас не є важливішим за іншого, бо у найшляхетнішому — відлуння ницості, а в ницому — відлуння шляхетності. Для всесвіту не має значення, хто виконує яку партію, а мандрування нотними рядками лише додає музиці глибини. Насправді ж усесвіт прагне щоразу нового звучання, і кожна нота може змінити тональність, стати початком нової мелодії».

Барон Черенбер був не такою вже й лихою людиною. Барон просто був добрим ісаріанином — він точно знав своє місце в світобудові й вимагав таких же чеснот від оточення. Тому, коли хтось порушував усталений порядок, барон непокоївся, мовби якась лиха сила намагалася видлубати наріжний камінь з його вартової вежі. А втім, у барона Черенбера була ще одна особливість — він був затятим мисливцем, тож вони з Темним Володарем поділяти одну і ту ж незборну пристрасть.

Анджа збагнув, що баронські досліди зовсім не обов'язково обмежувати підземеллям. Давній страх відживив, сипнувши іскрами та стиснувши серце. Барон злостиво ощирився.

— Ім'я?

Анджа ковтнув слину. Язик не бажав ворушитися.

— Є в тебе ім'я, свинарю?! Ну?!

— Анджа Вихор... — спроквола проказав той.

Барон рвучко обернувся до гостей; світло смолоскипів зблиснуло на вістрях срібних шпор, метнулося вздовж короткого меча-кутіля, призначеного втинати горлянки неслухам.

— Оцей ось виродок видавав себе за мого сина...

Зала загомоніла, хтось навіть реготнув, але несміливий сміх, нашпилившись на вістря баронового погляду, миттю затих.

— Ну, сучий виплодку... — Анджа одразу ж збагнув, що барон знову звертається до нього. — Ти й надалі стверджуєш, що в твоїх брудних жилах — кров Черенберів?!

— Я... я... ні... світлосте... я лише хотів служити вам, — ледве спромігся він.

— А, служити... — протягнув барон. Анджа з жахом упізнав у його голосі нотку зацікавлення. — Он-о як... Служити, кажеш?

Анджа ствердно хитнув головою.

— Служити вірно, як останній брудний пес коло моїх ніг? Так, селюче?

Той міг лише кивати у відповідь. Черенбер підійшов на крок, розглядаючи його. Усміхнувся. Анджа в якомусь безтямному заціпенінні роздивлявся візерунки на мисливських чоботях барона.

— Що ж, гаразд, серве. Я дам тобі шанс здобути місце коло моїх ніг. Але тобі доведеться його відвоювати. Аро, Торе! — крикнув барон. — Ату, хорти!

Двоє людоловів миттю підхопилися з місця. Це були тупоморді алани, здатні роздерти дикого кабана, рівно ж як і хазяїна, коли той якось не так гляне. Боязкі та дурні, але напрочуд цілеспрямовані. Барон, власне, й цінував їх за цю нехитру затятість, віддаючи перевагу аланам перед загоничами. Та й вигляд вони мали значно ефектніший.

Пси з голодним гарчанням, хляпаючи слиною, рушили до Анджі. Той панічно роззирнувся, намагаючись знайти шлях до порятунку. Охоронці за його спиною лише люто вищирилися, спрямувавши до нього вістря гізарм.

— Ату, хорти! — знову гукнув барон.

Анджа благально огледів натовп. Де там! Гості з мисливським завзяттям спостерігали за розвитком подій. Дехто навіть підвівся з місця, аби краще бачити.

Пси атакували. Один із аланів учепився в його литку, інший — стрибнув на груди; світ став дибки, перевернувся і сповнився собачими мордами, слинявими зубами та пазурами. Анджа відбивався, як міг, намагаючись вивільнитися, але його сили швидко танули — все ж, два тижні в темряві, на воді та пшеничному вариві, де вже тепер... Котрийсь із псів видерся йому на плечі, намагаючись сягнути шиї; Анджа крутнувся з усієї сили, та йому так і не вдалося скинути зубату потвору. Лютий страх накрив його з головою, заливаючи зір червоним туманом... і тоді хлопець, нажаханий понад міру, і сам утратив людську тяму. З диким гарчанням він відштовхнув одного пса й обхопив руками іншого, якимсь дивом вивернувся і вчепився зубами в його шию, якраз коло вуха. Пес рвонувся, та Анджа не розчепив рук. Не помічаючи, як другий пес шматує його ногу, він стискав зуби, аж поки до рота, набитого собачою шерстю, не полилася цівочка, а потім і струмінь гарячої крові. Він відштовхнув скаліченого пса, другий же, побачивши, яка зла доля спіткала його товариша, зі скавучанням позадкував. Анджа виплюнув жмут шерсті, перемішаний з кров'ю, і тут його знудило просто на безталанного алана.

У залі запала тиша. На якусь мить, здавалося, все завмерло — заціпеніли слуги зі срібними тацями, бридливо кривлячись, завмерли гості, та й сам барон завмер, стиснувши долонею руків'я меча.

— Такі справи, значить, — звідкись іздалеку почувся баронів голос, — геть серви здичавіли, клянуся Темною зграєю... Хто-небудь, приберіть це падло! Ну!

...високе склепіння бенкетної зали майнуло вгору отвором колодязя, штовхаючи Анджу вниз, у морок, у холодні глибини, в темряву і сморід підземелля. Десь зовсім близько пролунав хижий сміх. Загавкали загоничі... Вчасно ж барон згадав Йоргову зграю, ох і вчасно...

...так оповідають про Арода та Ісу, царя та пророка. Прийшли храмовники до братів ненароджених, просячи поради.

«Як служити слід Ясному Небу та його прелатам, аби сподобитись небесної ласки? Як наставляти братів наших на путь горішній?»

«Вчіть їх бути сумирними, але стійкими у вірі своїй», — сказав Іса.

«Вчіть їх коритися волі Неба із вдячністю, але чинити опір волі Темного», — мовив Арод.

«Як же навчити братів наших відрізнити одне від іншого?» — запитали храмовники.

«Простим є шлях до правди, — сказав Іса. — Знайте ж: Небо посилає випробування, а Темний — спокуси».

«Знайте ж, — мовив Арод. — Небо дає силу й відвагу, а Темний — хитрість і непокору».

«Пам'ятайте, — сказав Іса, — той, хто йде горішнім шляхом, не прагне задоволень».

«Хто йде горішнім шляхом, — сказав Арод, — не спокуситься минущим, не виявить неміч і ницість свою перед лицем Ясного Неба. Слабкість — насолода Темного, який чекає в тінях та мороку».

Тієї ночі Мисливець майже наздогнав його. Гонитва йшла темним лісом, між кучугурами, гіллям, гнилим торішнім листям, між колодами, вкритими чорним мохом, між байраками й болотами, де світилися зелені вогні-примари. Анджа збивав ноги на коренях, що гладкими хробаками виповзали із землі, падав долілиць, перечепившись через повалені мертві стовбури, і весь час за спиною, зовсім поряд, чутно було гавкотіння зграї, гикання мисливців та тупіт кінських копит.

Він біг, не пам'ятаючи себе, знаючи лише, що наздогнавши, Мисливець розітне його тіло, а серце, гаряче й живе, покладе до свого ягдташа. Мисливець сміявся, відчуваючи страх душі-звіра, яку він гнав темними яругами. Обертаючись, Анджа міг навіть бачити його чорне лице з вузькими очима-зірницями, його хижий нестямний усміх.