Уся вона, від маківки до п'ят, пломеніла стражданням та люттю, і, вимовивши останні свої слова, Теодора впала навколішки, підставляючи Дігенісу відкриту шию, немовби для удару. Виконавши цей граційний і безмежно чуттєвий рух, гетера опинилася просто під імператорським престолом, відкривши Юстиніану приголомшливе видовище свого щедрого декольте. Анджа міг би заприсягнутись, імператор аж шию витягнув, аби краще розгледіти запропоноване. Він розумів імператора, ще б пак, у нього самого серце закалатало, немов б'ючи на сполох. Як же він не помічав, не бачив її такою?

І ось, коли трапезна завмерла, куштуючи ефектну паузу, сталося неймовірне: Юстиніан встав із трону, зробив крок і запропонував Теодорі руку, допомагаючи їй звестися. Публіці довелося хутчіш заповнити оплесками приголомшену тишу. Роззирнувшись, Анджа побачив довкіл розгублені, зачудовані усмішки; задоволено шкірився Христо Мілітейський, сором'язливо всміхався Агафій-Дігеніс, хіба лише смаглявка Касія чомусь супилася, прикусивши губу.

Того вечора, щойно вибравшись із імператорського палацу, вони так набралися ракі, що з них заледве не хлюпало, а потім, пробираючись до помешкання Теодори, лякали перехожих реготом і соромітними пісеньками. Анджина «Балада про троля» виявилася якраз на часі, і довго ще над сонними вулицями лунало:

Теодора, окрилена успіхом — як і всі вони — трохи перебрала, тож Анджі й Агафію довелося силоміць доправляти її веселе, хоч і нетривке тіло додому. Опинившись у своїй спочивальні, гетера заходилася рвучко роздягатися, майже не звертаючи уваги на двох своїх закляклих від захвату супровідників. Нарешті, залишившись лише в чомусь тонкому і мереживному, вона обернулась, насупившись, і наказала: «Агафію, геть звідси!», від чого Анджине серце підскочило, затріпотівши крильми.

— Ну що, варваре... — трохи захриплим голосом промовила вона. — Покажеш мені свої готські танці?

Вона була досконала — прекрасна і п'яна; її гнучке тіло, вбране у місячне сяйво, прагнуло насолоди і вміло її діставати. І, здобувши належне, вона сміялась, безтямна, безжурна і переможна. Зрештою, вона таки була гетерою, що давно вже лишила сором і сумнів позаду.

Але Анджі не було коли дбати про такі дрібниці. Те, що коїлося з ним, також викликало нестяму, хоч і певною мірою іншу... Йому здавалося, що він от-от задихнеться щастям, захлинеться свободою, вибухне захватом, не годен втримати в собі незвіданий доти світ. Колишні страхи та колишні надії марніли та зникали на тлі цього щастя, і вперше склепіння його підземель хитнулися, розтулившись назустріч зоряному небу і свіжому вітру.

Потім, засинаючи вже, та не в силі відірвати погляду, він дивився з Теодориного вікна на срібні дахи і вежі Валдарри. В ту мить Анджа любив її, любив усією силою свого щойно звільненого серця.

Він вирішив залишитися тут назавжди.

«Що таке вірність?» — запитали володарі в Арода та їси, братів ненароджених, які тримають міст між землею і небом.

«Вірність — то зречення заради Неба», — мовив Іса.

«Вірність — це служіння, котре звеличує», — сказав Арод.

«Вірність — це життя, — додав Іса, — відступники помирають в момент зради, і душі гниють поволі в їхніх тілах, чекаючи на смерть тілесну».

«Вірність — це сила, — додав Арод, — ви маєте силу і владу лише завдяки вірності Небу. Тільки йдучи шляхом горішнім, ви пануватимете над землею і сервами».

«Що ж тоді вірність для тих, над ким ми пануємо?» — запитали володарі.

«Сервам, народженим від землі, ніколи не сягнути Неба, — мовив Іса, — тому вірність для них — страх і покора».

«Ті ж, хто носять зброю, — сказав Арод, — мають можливість сподобитися Небесної ласки, довівши вам свою відданість. Тому вірність для них — єдиний сенс і мета».

«Що станеться з тими, хто отримає криваву відзнаку, нагороду за відданість?» — запитали володарі.

«Вони отримають право служити Небу, навіки залишаючись вірними вам», — відповів Іса. — «Вони не зможуть зрадити вас, навіть якщо захочуть».

«Ті, хто відзначений кров'ю володарів, залишаться вірними», — відповів Арод. — «Вони не зможуть зрадити, сіючи сумнів, живлячи сморідну плісняву на холодних стінах підземних угідь».

Тієї ночі, вперше за час його побуту у Валдаррі, в Анджині сни прийшов Темний зі своєю зграєю. Анджа стояв перед ним, не в силі ворухнутись, безпорадний, як колись в дитинстві. Він був зовсім поряд — Анджа навіть міг розгледіти його захлюпаний кров'ю мисливський ескофль і темний шаперон, з-під якого світилися хижі червоні зіниці. Мисливець усміхався, мимохідь ляскаючи коня нагайкою. І тут раптом — Анджа і не знав, що таке буває — Темний заговорив.

«Ти — зрадник?! Ти — відзначений кров'ю володаря?! — зареготав він нестямним сміхом, від якого кров Анджі взялася гострими крижаними скалками. — О, Небо! Сподобилося, нарешті!» Мисливець підніс темне лице догори. «Чи не царська здобич, Небо?! » — злостиво промовив він, а тоді рвучко обернувся до хлопця. — Ну, біжи, падло! Мчи щодуху!»

Тоді нарешті Анджа відчув, що може рухатись, і тіло його, під'юджене безтямним страхом, рвонуло з місця, перестрибуючи через колоди і бурчаки. Темний дозволяє йому відбігти, збагнув він, аби вповні насолодитись гонитвою. Лункий зойк мисливського рогу лише підтвердив його здогад. Мчи щодуху... Але ж хіба втечеш?

Втім, цього разу йому пощастило.

Вискочивши зі сну, наче риба з окропу, відсапуючись, тамуючи щемке серцебиття, він згадував слова Мисливця... Що той сказав? Зрадник? Зрадник! О, Небо...

Анджа захлинувся жахом, збагнувши нарешті, що це значить. Дарма він сподівався, що тут, у Валдаррі, він зможе звільнитися від свого прокляття, дарма думав, що кривава відзнака надасть йому захист від Темного. Анджа вважав, що, діставши її, він стане таким, як шляхетні, позбавленим цього страху... але — варто було пам'ятати про це! — в Рабанті навіть володарям не прощають зради. Відступники, прокляті тричі — Небом, людьми і самими собою...

Отож, він теж — відступник? Його бажання залишитись тут і жити так, як живуть валдарці, — це зрада? Невже йому ніколи не отримати того, про що він мріяв? Мріяти — гріх, згадалося йому. Небо, Ясне Небо, ти не прощаєш провини....

Анджа навпомацки вибрався з ліжка, а потім і з будинку. Він не знав, що йому вдіяти, до кого звернутися, в кого просити поради. Але слід було щось робити... бодай не сидіти на місці. Не дивитися в сонне обличчя Теодори — такої близької і такої недосяжної.

Він йшов вулицями Валдарри, міста-мрії, над яким вже здіймався черговий безхмарний день. Скоро ноги самі винесли його до підніжжя Білої Вежі, де він вперше зустрів гетеру зі Стратегіону. Анджа криво всміхнувся, пригадуючи. Вона відразу здогадалася, хто він. Але це не завадило їй... Анджа закляк, вражений несподіваним здогадом. Вона здогадалась, хто він, бо знала, що рабантці живуть тут, у Сіках... Отож, жити тут все ж таки можна! Попри Темного і все до нього дотичне! От, наприклад Йован — він же якось дає собі раду! І досить непогано до того ж, виснував Анджа, згадуючи запашний мусакас і кришталеві сльози виноградної ракі.

Треба було чимскорше поговорити з Йованом — він напевне зможе щось підказати! Із серцем, що заходилось від тремкої надії, Анджа бігцем вирушив до Артополію.

Коли він дістався ринку, той якраз поволі прокидався, повнячись життям: в жилах велетенського торжища закипали потоки краму, серце його стискалося купецьким азартом, а очі займалися сяйвом дзвінких монет. Утім, Анджу більше не обходив увесь той незмірний скарб. Він шукав лавку Йована, але йому довелося поблукати, аж доки він зміг повторити свій попередній маршрут і нарешті дістатися ятки з контрабандними лезами. Йован був тут, але, після програшу його факції та, вочевидь, тяжкого вечора, сповненого хмільної розради, вигляд він мав не надто привітно.