Теодора запевнила його, що зараз же скористається запрошенням, по чому загадковий молодик подався геть, дзеленькаючи рясними намистами і браслетами.

— А хто це? — запитав Анджа, проводжаючи сторопілим поглядом посильного. — Чому він весь такий... е... гарний?

Гетера, вагаючись, поглянула на нього.

— Ну, з того, що мені відомо, це новий спальничий гімнографа Архілоха. Ну і, природно, він євнух.

— Євнух — це вельможа з особливо вишуканими манерами, так?

Теодора, що вже підхопилася назустріч спальничому, впала назад на лавку, хапаючись за живіт від реготу.

— Ну, не зовсім... — нарешті проказала вона. — Я тебе прошу, коли ми підемо до палацу, просто мовчи, добре? Я тобі потім усе поясню.

Анджа приречено кивнув.

За кілька хвилин до Теодори підтяглися її товариші — нервозний Агафій із сувоєм «Дігеніса», Касія зі святково прикрашеними тимпанами та Лев із якимось важким довгим згортком, який він тулив до серця, наче рідне дитя.

— То що, товариство, до Архілоха в архільох? Себто, в архіложу? — схвильовано запитав Агафій.

— Еге ж, на оглядини, — кивнула Теодора. — Тримайтеся природно. І... Анджо, ти просто мовчи, гаразд?

— Та ж мовчу.

— Добре. Ну, ходімо.

Гімнограф, бундючний добродій, дбайливо сповитий мереживною тунікою, пильно оглянув товариство, прискіпливо розпитав про їхній артистичний задум і, з гримасою граничної втоми, передав їх імператорській варті. Ті їх, звісно, обшукали, і, знайшовши в згортку тупого меча, дещо спантеличено перезирнулися.

— Ви що, хотіли зброю в палац пронести? — зі щирим подивом запитав суворий чоловік в червоному плащі та туніці з круглими бляшками. — Ото артисти!

— Так ми — вони і є, — хихикнув Агафій.

— Усе гаразд, Евфімію, — втомлено проказав гімнограф, — то реквізит — для готських танців.

— Ага! — розгублено кивнув Евфімій. — Тільки в мене наказ...

— А чий наказ? — м'яко перепитала Теодора. — Чи не магістра оффіцій? Хочете поспілкуватись із Христо Мілітейським особисто? З приємністю влаштую вам цю розмову.

Вартовий трохи зніяковів.

— Та це ж Теодора, — зітхнувши, пояснив Архілох Фароський, — гетера зі Стратегіону.

— А. Ну, коли таке діло... Реквізит, — дещо ошелешено мовив охоронець. — Ха. Так і запишемо. Реквізит бойовий, однолезовий, типу парамеріон. Тупий. Ну, добре хоч тупий...

Теодора сардонічно гмукнула. Втім, інших ускладнень зі зброєю в них не виникло. Архілох провів їх критою галереєю, котра з'єднувала іподром з палацом, і невдовзі, захоплено роззираючись, артисти ступили до імператорських палат. Величезні зали з колонами білого мармуру, стеля, викладена золотою і червоною смальтою, підлога, розмережена коштовними мозаїками... Анджа відчув — іще крок, і він просто скрутить собі в'язи у намаганні охопити бодай частку тутешніх дивовиж. Утім, життя його було врятоване несподіваним завершенням подорожі у невеличкій — порівняно з іншими палатами — світлиці з широкими вікнами та м'якими бенкетками.

— Вас покличуть, — повідомив гімнограф, зачиняючи за собою двері.

Теодора відразу ж скочила на м'яку, пурпурного оксамиту, канапу.

— Я завжди знала, що імператорський палац мені згодиться, — відзначила вона. — Затишно, наче вдома.

— Та зачекай, — суворо відказала Касія. — Потрапити до палацу — це одне, а залишитись надовго — цілком інше...

— То правда, — зітхнула Теодора. — Ну, не будемо гаяти часу, варто би дещо повторити. Ви як?

Ніхто не заперечував, але часу в них виявилося більше ніж досить — коли їх нарешті покликали до бенкетного залу, вже починало вечоріти. В палаці запалили світильники та свічки коштовного білого воску, і бенкетна зала заплескала вогнями, наче морське плесо літнього полудня, ясніючи золотом оздоблень і сяйвом прикрас. На підвищенні, в оточенні шанобливої челяді, сидів сам імператор. Його розкішна червона мантія, немовби сяяла зсередини, кидаючи криваві відблиски на лице. Анджа, засліплений і приголомшений, не зміг роздивитися обличчя Юстиніана — йому здавалося, що над червоною порфірою нависає бліда пляма, оздоблена золотом та перлами імператорського вінця. За його лівим плечем, трохи вище, бовваніла ще одна пляма, та цього разу Анджа зміг розгледіти її риси — то був Теодорин вельможний гість, Христо Мілітейський. Вигляд він мав страшенно значущий, втім, зиркнувши на гетеру, магістр оффіцій лукаво підморгнув, за мить знов набувши незворушного виду.

Першим мусив виступати Анджа зі своїми готськими танцями. Переважно цей танок виконували двоє чи троє, але тут на допомогу Теодорі прийшов вигадник Лев, котрий все ж виготовив задуману ним систему дзеркал. Це були дві секції скріплених між собою пластин, котрі встановлювалися одна навпроти одної, аби ловити і множити відображення того, кого замкнено між ними. Щойно Анджу, зодягненого в схематичні «готські» обладунки та озброєного «реквізитом», випхнули вперед, дзеркала підхопили його скособочену від жаху постать, створивши цілу армію страхітних незграбних варварів. Касія і Теодора вийшли наперед, узявшись за тимпани.

Хлопцеві довелося терміново згадувати, чого вчив його Мідяк, підкріплюючи науку товариськими стусанами. Крок вперед, поворот, удар, удар-відповідь, ключичний випад, подільний підріз... зашморг, хай би йому грець, крок назад, удар-плювок, зачіп, поворот і фортель... Швидкість і, звичайно, ритм. Касія і Теодора відбивали його на своїх тимпанах чітко, зважено, спершу — рівномірно, а потім з прискоренням. Кожен, кому не з чужих переказів відомо, що таке поєдинок, знатиме і що таке ритм. Анджа знав. Утім, ці його вправи мало були схожі на танок, з якого боку не глянь — надто вже серйозним і лютим був вираз його неголеного лиця. Він так і не збагнув достоту, що значить «вистава», відтак і нині він не грав. Отож, коли з останнім ударом тимпана він спрямував просто на глядачів свій улюблений випад-колун, який блискавично підхопила його дзеркальна армія, хтось із вартових схопився за зброю, а сам імператор нервово стис бильце престолу долонями.

— О, ці забуті принади примітивних забав! — глузливо промовив магістр оффіцій. — Вражає, чи не так?

І все відразу ж стало на свої місця. Авдиторія полегшено розсміялася, багато хто навіть заплескав у долоні.

Анджа відійшов до стіни, поступаючись місцем дівчатам та поетові, котрі мусили виконати перелицьований Агафієм уривок з «Дігеніса Акріта». Трохи захеканий після свого тріумфального виступу, Анджа пропустив початок вистави. Втім, він уже неоднораз бачив цей уривок на репетиціях, тож йому було нескладно розібрати слова, хоч і нелегко їх зрозуміти.

Історія, вибрана Теодорою, оповідала про те, як герой і драконоборець Дігеніс, одружений з красунею Євдокією, зустрічає амазонку Максімо і вчиняє з нею химерний адюльтер просто на полі бою. Євдокія ображається на героя, і йому, аби довести щирість свого каяття, доводиться тут-таки амазонку і порішити. Відтак усі радіють і прославляють героя. Анджа все ніяк не міг збагнути, що ж тут такого героїчного, і чим, власне, завинила бідолашна Максімо. Особливо ж тяжко було прийняти цю кривду через те, що амазонку грала Теодора і, слід сказати, робила це напрочуд натхненно.

Сьогодні гетера зі Стратегіону була просто приголомшливою. З огляду на те, що роль її передбачала змалювання прекрасної войовниці, Теодора вбрала тісний шкіряний обладунок і спідничку-птерюгес. Втім, схоже було, що обладунок був покликаний не стільки ховати, скільки стратегічно демонструвати граційне тіло амазонки. Саме нині Максімо дізналася, що Дігеніс прийшов до неї на останнє в її житті побачення, дуже прикро вразивши її цим повідомленням. Теодора, обернувшись до імператора, розпочала свою розпачливу промову: