— Усіх трьох, — реготнувши, виправив його Йован.

— Ну, трьох. Не заздри, варваре, то купцю не личить. А товар — ось він, тут. Готуй грошенята.

Крамар щось тихенько проказав у темряву. Темрява відповіла йому кількома словами незнайомою Анджі мовою; почулося тихе кінське іржання. За мить показалися й коні — їх вів смаглявий молодик, вочевидь, помічник щасливого в шлюбі Ідрісі. Коні були прекрасні — високі, стрункі та дужі. Їх було не менш як півтора десятка. Йован вдоволено усміхнувся, озираючи товар.

— Ото імператор здивується, як ми впряжемо в квадриги оцих красенів! Ай, занервує... За лікті себе покусає...

— Та мені байдуже, за що він собі покусає, — похмуро мовив Юстин, — аби нам лишень викреслити з рескрипту його дурну октаву.

— Викреслимо! — заповзято пообіцяв Йован. — Все до біса повикреслюємо! Ну, беремо цих хвостатих законодавців і...

— І гроші заплати! — підхопив Ідрісі. — Забувся, чи що?

Йован, зітхнувши, видобув вишитий капшук, відрахував належне, і купці рушили у зворотню путь. Анджі, котрий встиг обмовитись про своє конярське ремесло, доручили вести аж чотирьох «законодавців». То було не так і просто, бо коні, щойно вийшовши з корабельного ув'язнення, нервували й буцалися. Втім, іти було недалеко, і, проминувши ошелешену охорону, котра зразу ж кинулася звіряти ставки на завтрашні перегони, купці відвели новопридбаних бігунів до стаєнь валдарського іподрому.

Передавши коней у спраглі руки конюхів факції «блакитних», Йован з Юстином вирішили відсвяткувати успіх оборудки в одному з численних шинків, якими рясніли вулиці міста. І тоді, запиваючи кефтедес — наїдок із гострих та пряних м'ясних кручеників — розбавленим домашнім вином, Йован нарешті налаштувався розпитати Анджу про його спілкування з гетерою.

— Та, — зітхнув Анджа. — Виявляється, я їй потрібен в якості е-е-е... варвара — для готських танців. Це, буцімто, сам імператор замовив.

— Сказився, — прокоментував Юстин. — Хоча, після того як він запровадив податок на ліхтарі, мені вже просто несила дивуватись.

— Еге, — кивнув Йован. — Імператор у нас любить всіляку екзотику. Це його, певно, ностальгія мучить — відтоді ще, як йому довелось розпустити легіон варантів — там таких, як ти, Анджо, було тисячі півтори, самі найманці. Архонтопули, «діти вождів» усе ніяк не могли цього пережити: еліта війська — і чужинці.

— Ну, звісно, — підтримав його Юстин. — Скільки коштів ішло на тих найманців... Не дивно, що тоді так податки підскочили. Та й зараз на самих лише катафрактів-кіннотників стільки марнується, що як зважити, волосся дибки стає.

— Це такі, з круглими щитами? — обережно поцікавився Анджа.

Юстин кивнув.

— Ну... мені здається, ті гроші зовсім не марнуються. У Валдарри дуже сильна кіннота. — «Повірте моєму досвіду» — хотілося додати Анджі, та він насилу стримався.

— Поки бій веде кіннота, нам нема чого боятись, — запевнив Йован. — Тільки от, коли б дійшло до штурму стін, тут таке би почалося — страшно сказати... Довжина стін цього міста знаєш яка? Так от, усього нашого війська заледве стане, аби стояти там, на стінах, і перегукуватись. Та до того не дійде, я певен... — зітхнув крамар. — Принаймні в цьому впевнений імператор, інакше б він ніколи не призначив перегони на такий час. Може навіть, це означає, що облозі скоро кінець.

— Якби ж то, — тужливо зітхнув Юстин. — Поки ми тут телимося з тою облогою, наш товар простоює десь у Фінікеї...

— Угу, — сумно кивнув Йован. — Але нічого, якось переб'ємось. А завтра — час змінювати правила! З цими свіжими бігунами ми не можемо не виграти!

— Ви певні? — запитав Анджа. — Все ж таки коні нові, не навчені... Можуть іще з переляку щось учудити.

— Та ні, — відмахнувся Йован. — Коні з фінікейського іподрому, школені, як слід. До того ж, тут багато що залежить від майстерності колісничних, а в «блакитних» — усі знають! — квадригами керують аж ніяк не свинарі.

— Та й «зелених» ніхто коло свиней не бачив! — підкинувся Юстин.

— Але коні в нас будуть кращі, як не крути!

Йованів товариш лише скептично гмукнув, прикладаючись до горнятка з вином.

— Коні гарні, бо інакше чого би я в це грішми вкладався, ні? І справа гідна, певна річ... Лише от, знаєш... Досі ще ніхто імператора не надурив. Як гадаєш, чому?

Йован зиркнув наполохано, але наразі вирішив тим не перейматися. Однаково до завтра вже нічого не вдієш.

А втім, Юстин мав цілковиту рацію. «Факція влади» також підготувалася до перегонів: Ідрісі мало цікавила валдарська податкова політика, тож він не посоромився забезпечити кіньми обидві партії-суперники.

Імператора, майстра гри в «затрикій», і справді ще ніхто не зумів надурити. Однак навіть він був би здивований, вздрівши на дошці зайву, небачену доти фігуру. Ту, власне, що нині дозвільно цідила вино в генделику, плекаючи невиразні надії на звабливе завтра.

«Справжня влада є гармонією рівноваги між протилежностями — між силою і слабкістю, між надією і страхом, між правдою і вигадкою. Поєднання протилежностей не вичерпується логікою, отож справжня влада абсурдна, її неможливо розчленувати, не пошкодивши цієї хиткої рівноваги. Що дістають ті, хто намагається керувати іншими, послуговуючись лише силою? Страх, покору, ненависть. І, зрештою, спротив. Численні тирани стають жертвами змов та заколотів, і власне через те, що покладаються на силу, котрої недостатньо для справжнього владарювання.

Той, хто хоче мати владу над іншими, мусить давати щось у відповідь. Бо ж насолода здатна підкорити незгірше за біль, надія — незгірше за страх. Вигадка ж тоді стає джерелом влади, коли задовольняє чиюсь потребу в гідних підставах. Отож, осердя влади — в нас самих. Влада — то лише смичок, який змушує звучати струни нашої душі, іноді гармонійно, а іноді — всупереч гармоніям. Адже невідомо, що за інструмент притаєно у нашому серці та чи годен він до гри.

Владу може мати навіть те, що не має власної волі. Краса може оволодіти душею саме тому, що дає насолоду і змістовність — те, чого бракує більшості з нас. Вона напинає струни, змушуючи їх звучати належно. Однак, тоді, коли струни напружені до краю, один необережний рух смичком може розірвати їх, залишаючи замість душі надтріснутий, непридатний до гри каркас».

Іподром був неймовірною, гігантською улоговиною, в якій, ув'язнене, бурувало людське море. Таке було враження, що на перегони зібралася вся Валдарра — понад сто тисяч городян нині зосереджено стежили за дійством, реагуючи на кожен рух квадриґ бурхливим хвилюванням.

Висмикнутий з вулиць невгамовною Теодорою, Анджа нині сидів на самому вершечку амфітеатру, спостерігаючи за цією буремною стихією, від чого йому робилося трохи млосно, наче він знову опинився на хиткій палубі теренційського нефа.

Зненацька людське море завирувало, застугоніло, ледь не всі глядачі схопилися на ноги. За мить напруження досягло апогею, стугін обернувся оглушним ревищем, а потім, з пливким суголосним зітханням, море поволі вляглося.

— Е-е-е, а хто виграв? — поцікавився Анджа, намагаючись перекричати галас.

Теодора зміряла його глузливим поглядом.

— Зелені, звісно. Хто ж іще?

— А це добре чи погано?

Вона стенула плечима.

— Для кого як. Для навклерів — погано. Для Юстина...

— Для кого, даруйте? — розгубився хлопець.

— Ну, Юстиніана, нашого імператора.

— А. Я просто подумав про одного мого знайомого... раба. Його теж так звати.

— Жарт у стилі Білої Вежі, — гмукнула Теодора. — Єдність протилежностей, і все таке інше... Та головне, що це добре для нас. Тепер імператор буде в доброму гуморі, і Христо зможе влаштувати, щоби нас запросили на вечірню забаву. О, дивись, а ондечки і посильний з палацу.

Вправно просотуючись крізь натовп, що почав уже помалу рідшати, до них пробирався якийсь пишно вбраний молодик.

— Гетера на ймення Теодора — це ви? — поцікавився він якимось на диво високим голосом. Теодора кивнула. — Архілох Фароський запрошує вас і ваших артистів до ложі. Якомога швидше.