Закінчивши малюнка, Анджа дав йому підсохнути, а потім міцно прив'язав клаптя до стріли. Стріла слухняно лягла на тятиву... Напнута струна гуде коло самого вуха... Час.

По його обличчю струменіли сльози, але хлопець того не помічав. Він втратив здатність відчувати, наче той, кого торкнувся священний Білий Вогонь. Опустивши лук, він сів додолу, поринаючи в милосердний безтямний морок.

«Що таке вірність? Це любов, котра стає святинею, святиня, котра стає любов'ю. Це вівтар, на якому в жертву приносять свободу заради любові. Свободи зрікаються заради звеличення святині, а вона віддячує, звеличуючи саму жертву. Присягаючи на вірність, втрачаєш свободу, але, буває, віднаходиш себе.

Що таке зрада? Це вівтар, на жому в жертву приносять любов заради свободи. Це вівтар, на якому в жертву приносять себе, бо неможливо зрадити, не любивши, як неможливо любити, не вклавши власну душу в те, що любиш. Отож зрада — це, почасти, самогубство.

Неможливо зрадити, не любивши, бо зрада чогось цілком байдужого — зовсім не жертва, але побіжне звільнення від зайвого. Неможливо любити, не зрадивши, бо любов — це зречення, а зречення — це відступництво, зрада того, що слугувало за святиню раніше.

Присягнувши на вірність, ми змінюємось — від любові до зради, від зради до спокути. І, пройшовши цим шляхом, ми приймаємо в себе весь світ, з його гармоніями і дисонансами, з його щастям і болем. Зрештою, так ми приймаємо самі себе».

Нарешті морок відступив. З ним відступив і біль, затримавшись хмарою на обрії, відлунням далекої грози. Анджа підвівся і, не тямлячи власних дій, поволі спустився зі стіни — вбитого охоронця невдовзі знайдуть, шукатимуть убивцю, і тоді... Хлопцеві було байдуже, але його тіло не квапилося вмирати.

Він ішов, відсторонено спостерігаючи за життям міста, — і вперше він не бачив прикрас і дивовиж, але бачив людей, які живуть, як уміють... дітей, які гасають запиленою вулицею, намагаючись запустити в небо полотняного дракона... похмурого рибалку, який іде з ринку із шворкою сушеної риби — він мало продав сьогодні, і дружина знову голоситиме на всю вулицю... жіночку, яка пропонує перехожим щойно спечені тіропітакі — смачні! гарячі! — думаючи про те, що сусідка знову не віддає борг, а молодшенького давно час показати лікареві...

Вони юрмилися навколо, не помічаючи самотнього Анджу зі скривавленими руками і трьома рубцями на щоці. Він ішов крізь будення, котре могло би стати його життям, якби все склалося інакше. Він відчував, що його обдурили. Всі — і Рабант, і Валдарра. Рабант нацькував на нього хортів, щоб потім визнати за баронського спадкоємця, Валдарра піднесла його до імператорського палацу, а потім кинула, як непотріб, перетворивши на зрадника і вбивцю. Він помстився, звісно, та чого він тим досяг? Біль відступив, а отже, Анджине послання буде знайдене і використане належним чином. Але що відбудеться потім?

Рабантці знищать місто, перетворивши його на чергову руїну. Ці діти, і старий рибалка, і жіночка з тацею... всі вони загинуть, а вежі Валдарри ляжуть під ноги завойовникам.

«Що ти вчинив, дурню? — голосив хтось забутий у Анджинім серці. — Обміняв гонор свинаря з Чорнобурівки на життя Валдарри?» Хлопець не мав що йому відповісти. Його провина не знала жодних спростувань.

Штурм почався над ранок. Вони обійшли вежі і зненацька виникли вже просто під морськими стінами — теренційські нефи зі зведеними на них катапультами, рабантські солдати з таранами і драбинами. Вони прийшли тихо, вночі, піднявши чорні «вовчі» вітрила. Їх не бачив ніхто, аж доки ранок не підняв димну завісу, глузливо кинувши дійсність в очі вартових.

Місто охопила паніка. Хоча Валдарра і далі мала незлецький захист в особі імператорських катафрактів і скутарїїв-піхотинців, ніхто не сподівався на одночасний напад з моря і з суші. Як казав Йован, їх було надто мало, аби захистити всю довжину стін. Прості ж городяни ніколи всерйоз не готувалися до участі в бойовиську — позначалася їхня одвічна впевненість у недоторканості міста. Тому ніхто з них не взявся за зброю.

Коли почався штурм, Анджа спав на задньому дворі котрогось із ергастіріїв, де він весь день рубав дрова і носив воду, за що йому дозволили переночувати на купі старого ганчір'я. Його розбудили якісь удари, тріск і лемент; з боку моря відчутно відгонило димом.

Він вибрався на вулицю, аби побачити, як розхристані й перелякані городяни квапляться, прихопивши найцінніше, подалі від стін, під захист імператорської твердині.

І все це — через мене, нагадав собі Анджа. Крива нестямна посмішка мазнула його по лиці. Така велетенська катастрофа — і все через одного, нікому не потрібного варвара. Якась маячня, не інакше.

Він ішов проти течії — юрби втікачів сунули вглиб міста, тоді як Анджа торував собі шлях до площі Грацій, яка, за химерним задумом будівничих, була розташована неподалік від південних стін. Він хотів ще раз глянути на вежі й палаци перед тим, як міста не стане.

Біла Вежа була такою ж високою і величною — наче те, що робилося зараз на стінах, її взагалі не обходило. Анджа розумів — її теж поглине вир спустошення, але ще не тепер. Ще є час.

Вона неначе чекала на нього — справді, за останні дні Біла Вежі постійно виникала перед його очима, куди б він не йшов. Гаразд, промовив до неї Анджа, я згоден. Тільки що це тепер змінить?

Він зайшов, пірнувши у стрілчасте жерло її дверей. Тиша. Колони і арки, прозорий мармур підлоги, відблиски на стінах. Легка спіраль кованих східців. Він піднімається вгору, сподіваючись побачити... Ні, він не зміг би сказати, що саме. Та, безперечно, щось винятково важливе.

Остання, найвища світлиця, з широких вікон якої видно цілісіньке місто. Воно неможливо, приголомшливо прекрасне.... Таким прекрасним може бути сон на межі пробудження, коли знаєш — ще мить, і сон розвіється, лишивши за собою лише сріблясту тінь невиразного спомину.

Стіни кімнати від підлоги до стелі вкриті плетивом незнайомих слів. Анджа майже чує відлуння безлічі голосів тих, що проходили через цю кімнату, залишаючи тут свою свободу. І здобуваючи щось набагато більше.

Тоді він наважився.

Самими лише губами він промовив початок обіцянки, яку давали Валдаррі всі її мешканці. Я приймаю... Це означало — приймаю все, її радість і біль, її свята і її будення. Віднині ми одне ціле. Всесвіт у всесвіті.

І, щойно проказавши ці два слова, Анджа відчув, як щось неможливе і нещадне б'є його навідмах, змушуючи впасти навколішки, в засліпленні від шаленого болю. З подивом він бачить, як на його свитці повільно розгортає пелюстки величезна червона квітка. Ще удар, і він падає на мармурові плити підлоги, задихаючись, все ще не в силі повірити. Він побажав стати частиною цього міста, але тепер Валдарра вмирала, і він вмирав разом із нею.

А може — замість неї? Він сказав «приймаю»... Чи можна взяти собі її смерть, так само, як він брав її життя? Анджа не знає цього, він уже взагалі нічого не розуміє, бо світ навколо тьмариться, набігаючи сліпучими хвилями мороку. Лише краєм свідомості, яка витікає, наче вода крізь пальці, він бачить високу жінку в білім покриві. Вона нахиляється до нього, примарною долонею торкається лиця, і він чує далеке, неможливе: «Не сумуй, малий. Так треба».

Жриця Білої Вежі підводиться, незряче озираючись навколо. Значить, вона помилялася. Але чому? Чому це повинно було статися саме так?

...це лейтмотив. Одвічна тема зради і спокути. Вона повториться ще не раз, історія слабкості й сили, історія ницості та благородства, історія вівтаря і жертви. Тому що тільки так, тільки...

Висока жінка в білім покриві стоїть, притулившись чолом до холодного мармуру. Валдарра буде жити, але сьогодні вона вмирає разом із цим рудим приблудою, на мить ставши з ним єдиним цілим. Вона завжди нестиме на собі відбиток цієї смерті — тавро, криваву відзнаку.

Ну що ж... Так треба. Не сумуй, малий.