— Не треба мені презентів! Не зараз, не в такий час!

Андрій аж підскочив. Люди штовхались, обходили їх, обтікали.

А один брат скаржився другому, що не все так добре в їхньому королівстві.

— Тоді скажи йому, що ти не хочеш забави.

— Ти не знаєш мого діда! Йому як заманеться… — Остап стиснув кулака, демонструючи всю силу дідової експресії.

«Скоро взнаю. Серед подаруночків я, Остапе Ігоровичу, з-поміж… призів у твого діда значуся».

— У тобі його гени. Якщо захочеш — упораєшся.

Сходи не збиралися закінчуватись. Гарячка не збиралася спадати. Можна захворіти за бажанням, лише не одужати.

— Віра теж не хоче…

— Де вона?

— Дома, де ж?

— Ти знову її покинув?

— Я… я не знаю, що їй казати, вона постійно лазить за мною і питає, де тато.

— Поведи її кудись. У гості, на морозиво… до лялькового театру, зрештою.

— Коли б ти… з нами пішов…

— Я?!

Андрій реготнув.

— Глянь он туди! Бачиш білий пікап? Мені не дозволять з вами за поріг вийти, не те, що до театру. Я дивуюся, що вони й так тебе підпустили до мене…

Остап примружив очі. Став цієї миті дуже схожим на батька.

— Мене одне дивує, — повернувся до Андрія. — Чому нашу тачку ремонтували серед ночі, чому не почекали до ранку? Другого дня була субота, тато нікуди не поспішав.

— А її ремонтували серед ночі? — зміненим голосом перепитав Андрій.

Це була та сама неправильність, яка не давала жити Андрієві впродовж усього цього часу, але ніяк не могла втілитися в слова.

Проклята горілка. Проклята гарячка. Ніяк мозок не може увімкнутися на повну потужність.

— Так ти нічого не знаєш?! — зрадів Остап. — Антон викликав Несторовича, Несторович приїхав своїми «Жигулями», взяв нашого «Форда» на буксир і притягнув до нашого гаража, а тоді поїхав по новий фільтр. Чому він не відклав цього до ранку?!

Емоції виплескувалися через край. А який був спокійний хлопчик на початку їхнього знайомства!

Андрій присів на брівку вздовж сходів. Очі боліли нестерпно, але вогненні кола почали вщухати. Запрацювала ударна доза аспірину.

— Ну й що?

— Як що? Він не дуже біжить щось ремонтувати, навіть якщо конче треба, а тут?..

— Вряди-годи хотів як краще.

— Угу, він завжди хоче як краще. Недавно почав втирати Антону, що нашу тачку треба на звалище, що вона пережила свою молодість і входить у старість. Яке має право автомеханік, якому ми платимо солідні бабки, так казати? Цю машину, між іншим, ще мама вибирала!

Це Андрій міг зрозуміти. Квартиру своєї прабабусі він теж би нікому не віддав.

— Ти мені скажи, Остапе, чим ти конкретно незадоволений?

— Я його не люблю!

Андрій розсміявся.

— Чого ти іржеш?

— Здогадайся з трьох разів!

Остап знайомо наїжачився. Ні, люди не міняються.

— Бувай, герой.

— Що… що я маю сказати Вірі?

Андрій обернувся. Люди не міняються, але інколи те, що вони довго приховують, видряпується на поверхню. І заважає жити.

Як гарячка. Як не підкріплена нічим непохитна впевненість, що допоки він приходитиме до дверей реанімації, Той, що за ними лежить, житиме.

А Остап виявив раптом, що любить свою єдину сестру, і не знав тепер, що має з цим відкриттям робити.

— Скажи їй… м-м… що ваш тато поїхав купити тобі подарунок, але той подарунок такий великий, що він ніяк не може його довезти. А ви за цей час, поки він у дорозі, приготуєте йому сюрприз: першу, персональну… — він говорив поволеньки, поважно, але усмішка-зрадниця нарешті викрила його з головою, — виставку робіт юної художниці. Вгадай, де ви цю виставку влаштуєте?

Остап кліпнув очима.

— У кабінеті?

— Угу. Нехай вона малює, не поспішаючи. Знаєш, як у тому анекдоті: «Ви тут сидите, паскуди, а там податкова горить. Потихеньку, помаленьку збираємось і поволеньки виїжджаємо». Скажи їй, що найкращі роботи будуть нагороджуватися призами. Я прийду оцінювати.

Остап недовірливо скривився.

— Прийдеш?

— Дійсно, цього говорити не треба. Але певен, працювати у кабінеті їй сподобається.

— Можу собі уявити: як засяде там — бе-те-ером потім не витягнеш. Таке мале, а таке упертюще…

— Що і слід було довести.

Остап через силу ковтнув.

— А ти… що будеш робити?

Щось ніби й цей зібрався його жаліти?

— Піду в садочок, наїмся хробачків…

Чи всім перед зустріччю з чужими дідусями такі шикарні ідеї спадають на думку, чи лише особливо обдарованим?

— …Кулис Людмила Євгенівна.

— Я на роботі, тому…

— Вас попередили, що інформацію про Дудія Ігора Васильовича не можна розповсюджувати?

— Ви хто?

— Я захищаю інтереси людини, якій ви передали цю інформацію.

— Ця інформація може їй зашкодити?

— Ні, але ви з таким самим успіхом могли передати цю інформацію злочинцю.

— Але ж не передала.

— Звідки ви впевнені, що ця людина не є тим самим злочинцем?

— Ви серйозно?

— Цілком.

— Це помилка.

— Чому?.. Ви давно його знаєте?

— Ні.

— Але по-вашому, він не схожий на злочинця? Чому ви мовчите?

— Мені важко відповісти на це запитання…

— Тепер ви шкодуєте, що зробили це?

— Ясно, що ні.

— Але ваш вчинок може накликати на вашу голову неприємності?

— Переживу.

— Він вам заплатив?

— Ні, що ви…

— Чому ж?..

— Як вам це пояснити?

— Спробуйте.

— Ще під час його першого візиту в мене залишилось якесь незрозуміле, двоїсте враження. Він виглядав страшно стомленим, але мені здалося, що він щось собі твердо постановив і тепер буде добиватися свого, навіть якщо втома переб’є ноги. Він дуже худий, але в ньому відчувається стержень, який непросто зігнути. Я не знаю, скільки йому років, але мені здається, що ми однолітки, а я зі своїми однолітками ніколи не могла серйозно поговорити, бо вони ще ну зовсім діти… він здався мені дорослішим за багатьох дорослих, які часто не можуть дати собі ради в житті. Цей — може. Якщо вважатиме за потрібне. А найважливіше, що мене вразило: прочекати стільки годин марно — і ні слова, ні півслова претензій.

Я не знаю, злочинець він чи ні, але… його очі…

— Що з його очима?

— А ви не бачили?

— Якось не придивлявся.

— Ніби птах прокинувся від важкої сплячки, прагне злетіти до неба, бачить це небо, марив ним у снах, але крила не пускають, важкі, прибиті до землі. Благають про допомогу і водночас кричать, щоб не підходили занадто близько…

— А ви — поет.

— А ви не схожі на адвоката.

…Особняк його вітчима, м’яко кажучи, не вражав.

Цього разу маршрутку Андрій вибрав правильно і поки доїхав, залізний обруч навколо голови почав потихеньку розсипатись, але коли надійшов час виходити, відчув, що не може встати.

Рідний аспірин взяв і злісно над ним пожартував. Здавалося, ніби відбирає ноги.

«Чому я сюди приїхав? Навіщо? Може, поки не пізно, чкурнути?»

Розпач присів на сидінні обабіч нього, і Андрій вийшов з маршрутки.

Мусив рухатися, мусив кудись іти, мусив якось рятуватись від цього нестримного відчуття, від якого виразно відгонило прірвою. Мусив переконувати себе, що просто вирішує алгебраїчну задачку підвищеної складности.

Цей особняк колись, певно, мав солідний вигляд, але вже постарів, підупав на силі, змиршавів. Потрісканий асфальт у дворі, пооббивані сходи… Зате песик… песик чудовий. Рвався з прив’язі, обслинюючи своєю злістю навколишній ефір.

Андрій увійшов на подвір’я. Постукав. Довший час ніхто не відгукувався. Якби не песик, було б чутно падіння крапель з ринви в емальований збан.

Можливо, через застуду він нічого не відчував, а можливо, збайдужів. Бо увійшов з такою легкістю, ніби й не мама жила тут довгих п’ять років.