І Антон Федорович хутко попрямув через вулицю.

«Люди часто власні припущення перетворюють на реальний факт, коли хтось авторитетний висуває ті самі припущення, і деталі, які не стикувалися раніше, тепер стають несуттєвими, перекреслюються, забуваються. Послужлива фантазія домальовує моменти, яких бракує, інколи настільки виразно, що люди починають вірити, що так саме і було насправді, вірити беззастережно, та ще й переконувати у власній правоті інших. Люди дуже часто за власним бажанням стають сліпими. А все тому, що не хочуть зайвий раз думати, аналізувати, коли бачать перед собою просте і наглядне пояснення. І їх буває дуже важко переконати у помилковості їхніх суджень».

Таку лекцію якось прочитав йому Славко. Тоді Андрій майже нічого з того не второпав.

«А якщо і я почну зараз припускати нісенітниці?.. Є ж у вас, Антоне Федоровичу, племінниця, яку ні за що, ні про що звільнили з роботи, дякуючи вашому шефові. І не може вона й досі знайти роботу. І, напевно, вас щоразу накручує. Але ви ж лояльні до свого шефа, чи не так?

А мене не просто не любите. Ненавидите мене, пане персональний шофер».

Андрій озирнувся в пошуках аптеки. Білий пікап маячив неподалік.

Піти попросити хлопців, чи що?

Нікуди він не пішов, звичайно.

«Може, сядемо?» — здався зморений організм.

«Обов’язково! За ґрати. І де ж тут аптека?»

Якраз нагодилася потрібна маршрутка.

…У лікарні він ясно усвідомив, що може не дійти додому.

Тому купив упаковку аспірину, спробував на зуб, — виплюнув. Гидота рідкісна.

За звичкою зо дві години посидів під дверима реанімації, вислухавши купу добрих порад.

До хати дійшов. На автопілоті.

«Все, я беру тайм-аут», — заявила свідомість.

«Я тобі дам тайм-аут. Що я напишу в блокноті?»

«День третій. Я вмер. Прошу не турбувати».

Він упав пластом на ліжко і згадав про аспірин, вже провалюючись у пекло.

Самотність — це коли немає кому подати тобі ложку води.

…Прокинувся на світанку з чавунною головою і насамперед визирнув у вікно.

Туманний ранок безсоромно обіцяв перейти у такий само сльотавий день.

Мама любила туман, — згадалося недоречно.

Мама. А вона ЗНАЄ?

І він знову заснув.

— …Троцишин Антон Федорович…

— А ви справді його адвокат?

— Так, я адвокат Андрія Ігоровича Шелепінського. І я прошу розповісти мені…

— Я вже все розповідав слідчому.

— Тепер прошу розповісти мені…

— Чому ви всі так любите по сто разів?..

— Троцишин Антон Федорович, ви відмовляєтесь відповідати на запитання?

— Та ні, ні, просто… Те, що сталося, — жорстоке і несправедливе злодіяння. Я все ще не можу отямитись. Я бачив, розумієте, бачив… як він лежав на ліжку… з двома ножами у тілі. Це дуже страшне видовище.

— А мій підзахисний, як він зреагував?

— Андрій? Він… він мене дуже вразив. Розумієте, моїм першим порухом було втекти подалі, не бачити нічого. А він одразу взяв себе в руки і, поки я в паніці гасав квартирою, — вже встиг викликати лікарів, а потім… Я б ніколи не зміг зробити цього навіть під дулом пістолета… цю пункцію. А в нього рука не здригнулася, можете собі таке уявити? Лише, коли він знепритомнів, я подумав, що навіть сталеві нерви деколи не витримують.

— По-вашому, у Шелепінського Андрія Ігоровича сталеві нерви?

— Аякже. Щоб поставити Остапа на місце, треба мати сталеві нерви. Але кажуть, що без цієї пункції Ігор Васильович не протягнув би і двох хвилин… Знаєте, я його сьогодні зустрів… у нього так блищали очі, ніби він мав гарячку…

— Мого підзахисного?

— Його справді підозрюють?

— А ви сумніваєтесь?

— Не знаю. Тепер, після того, що він сказав і що я вам тут розповів… Не знаю.

«День четвертий». Андрій мимоволі поставив у блокноті знак запитання, здивувався, насилу згадав мамину адресу, але знак запитання викреслювати не став. Зажурився, що треба їхати на другий кінець міста. Подивився на куплений аспірин, засунув його до кишені й поїхав.

Ненавидів пігулки.

Але Славко, коли б усе це бачив, сказав би інакше: «Ти себе караєш, чоловіче. Ти вважаєш, раз твій батько лежить у лікарні, ти не можеш радіти життю. Повір мені, коли дуже хотіти, то елементарно можна захворіти. Зізнайся, що ти хотів захворіти. А тепер боїшся видужати. Зізнайся хоча б самому собі».

На кінцевій зупинці Андрій насилу витягнув себе з маршрутки, подивився вперед і зітхнув. Він сів не на той рейс.

Лікарня похмуро поглядала на нього з височенного пагорба.

Ще раз зітхнув і посунув довгими-предовгими сходами нагору. Хто знає, може цього вечора йому не стане сил ними піднятись?

Серед білого дня двері реанімації майже не зачинялися. Люди сновигали туди-сюди.

«Я всього-навсього ненавиджу пігулки».

Андрій постояв, наважився, підніс руку до дзвінка…

Дівчина з волоссям кольору темного пива, у синьому костюмі й капцях на босу ногу підійшла до дверей з якимись паперами в руках, мигцем глянула на нього, взялася за клямку…

— Ой! Це ви?

Чому всі так дивуються при зустрічі з ним?

Вона поправила зачіску, не зводячи з нього очей. І раптом…

— Богданівна мене вб’є. А, переживу! Ваш знайомий все ще на апараті штучного дихання, але пробує дихати сам. Кардіограма не найкраща, у нього панкардит, гарячка не спадає. Дренаж з черевної порожнини, можливо, заберуть на тому тижні. Він приходить до тями уривками і одразу засинає. У його палаті окремі цілодобові чати, більше нікого навіть з медперсоналу не впускають. Здається, навіть слідчого витурили. Про шанси мене не питайте, у нас трапляються усякі дива: оживають ті, яких вже списали, і вмирають люди, ще вчора цілком здорові. Але… не втрачайте надії.

Виходить, вона його пожаліла, але чомусь ця жалість не нагадувала прокисаючого молока на денці котячої мисочки.

— Олена? — спробував він.

Вона подивовано озирнулася.

— Хіба ми знайомі?

Він кивнув головою. Вгадати ім’я — це непогано.

— Я не пам…

— Людо! — донісся з глибини відділення гучний крик. — Ти чому не на робочому місці?!

— Вже йду! — Але зиркнувши на нього, затрималася. Піднесла руку до впорядкованої зачіски. — Ми не знайомі? Ой! Розумієте, мені так подобається ім’я Олена, що я інколи називаюся ним. Ну, коли знайомлюсь, наприклад. Але ми ж не знайомі… здається.

Він знову кивнув. Вгадати мрію — теж незле.

— Людо!!

— Дякую, — кивнув він утретє.

— На здоров’я, — дещо спантеличено відповіли йому.

…Що вона про нього подумала? Якийсь клоун, що постійно не до ладу киває головою.

Андрій витяг аспірин, розпакував дві пігулки, вкинув до рота і, майже не скривившись, розжував.

Надворі теж трохи розвиднілось. Але на цьому сюрпризи не закінчилися.

Вони зустрілися на довжелезних сходах. Обоє — по вуха у власних клопотах.

Остап завершував підйом, Андрій розпочинав спуск.

Зустрілись — і обидва завмерли.

— Слухай, Андрію…

— Вхід до лікарні — он там, а мені — туди.

— Нє, ти послухай…

— Треба казати: ні.

— Андрію!

— Так, Остапе, — Андрій з розгону обернувся і втупився в наступаючого на п’яти хлопчака. Той був у куртці типу «ковбаса», бейсболці і кавового кольору джинсах. Розхристаний, розкуйовджений… розгублений. — Тобі відомо, що мене підозрюють у… спробі вбивства твого батька, відомо, відповідай?!

Той через силу кивнув.

— А якщо відомо, то відчепися.

— Мій дід хоче влаштувати мені день народження.

Андрій завмер. Ну-ну?

— Шикарний, у «Макдональдсі». Хоче скликати багато гостей, на камеру зняти… Він гадає, що це підніме мені настрій.

«Мені точно не підніме. А ти чого ниєш?»

— Презентів, напевно, буде повно, — закинув Андрій, уявляючи себе на чільному місці, в блискучому целофанчику, перетягнутому веселенькими стрічечками.