— Зрозумію.

— Я вирішив переночувати на цій зупинці. А чому б ні. Було на диво тепло, я відключився майже відразу… Славко завжди казав, що в мені закладено потяг до бурлакування, і якби я наважився одного разу продати квартиру і майнути світ за очі, то не скоро б осів на одному місці.

— А тобі відомо, що Ярослав Білий мав око на твою квартиру? Він чекав твого повноліття, щоб купити її в тебе. Зрозуміло, що ти не взяв би з нього великих грошей.

— Тобто… він опікав мене заради… Неправда!

— Запитай у нього.

Чомусь цей удар виявився найболіснішим.

— Я приготую вам кави.

— Приготуй.

«Скажи, що це неправда, Славко!»

— На цій зупинці мені… наснилось, що я начебто серед ночі заходжу в якийсь будинок, піднімаюсь сходами догори, а в мене у руках щось пласке і холодне, що водночас палить руки вогнем. Я заходжу до спальні, підходжу до ліжка, бачу… батька, який спить, підношу руки для удару, він розплющує очі і… Виявляється, що на ліжку лежить моя мама… Ось і весь сон. Я прокинувся і вирішив… вирішив сказати батькові правду. Це все той сон винен: я зрозумів, що не можу далі мовчати… Прошу, ваша кава.

— Дякую.

— Але мені дуже не хотілось тягти з цим до ранку. Незалежно від того, що на мене чекало, я хотів негайно покінчити з цією невизначеною ситуацією, я йшов додому і дорогою сто разів завертав, добре розуміючи, що о другій годині ночі такого не вирішують, але… мені осточортіла ця двозначність, це постійне намагання не видати себе. Я йшов і марив, щоб все, нарешті, вирішилось, байдуже як, лиш би вирішилось. А може, на те вже йшлося… так ніби щось мною керувало…

— Каву ти готувати вмієш.

— Що? Каву?.. Хіба що каву. Якби я тоді менше вагався і нагодився до того, як…

— Було б гірше, якби ти взагалі не повернувся назад.

— «Повернутись назад». Є така пісня… Я загадав: якщо в батьковій спальні горітиме світло — він ще не спить, і я зможу з ним переговорити… Світло горіло, але я дуже здивувався, коли побачив, що ні броньовані двері, ні двері квартири не зачинені. Я кинувся до сходів, і мені здалося… тільки не смійтесь… ніби я повернувся в свій сон. А коли побачив… батька, подумав, що збожеволів. Славко… він дійсно майже переконав мене в тому, що я… не зовсім нормальний. Я ж просив не сміятись.

— На свій вік ти дуже раціонально, дуже ясно мислиш.

— Ви ж не психолог… і не мій друг. Ніколи не забуду той момент, коли я подумав, що мабуть, усе-таки я наніс ці страшні рани, а потім для заспокоєння свого «я» вирішив, що все мені наснилось. Ви не уявляєте, наскільки це страшно: раптом уяснити, що ти не можеш довіряти самому собі…

— Ти швидко оговтався.

— А що мені лишалося робити? Дивитись, як… як він помирає, нічого не дізнавшись про мене?.. І як, по-вашому, я мав усе це розповісти слідчому? Ми думали, що вбили його, а потів ми порадились і вирішили його врятувати, так? До речі, не забудьте забрати свій мобільник.

— Ти, здається, збирався на юридичний?

— Я й у космос колись збирався…

— Я маю в університеті кількох добрих знайомих. Моїй конторі не завадило б нових людей з сірою речовиною, а не тирсою в голові.

«Ого. Приватна юридична контора — це круто. Дуже круто. І що з того, що звичайній людині туди нема чого навіть потикатися?»

— Хто вам сказав, що я на вас працюватиму?.. Можете сміятися, скільки влізе.

…Витягнувши з плеєра останню, четверту касету, Андрій міцно задумався.

І додумався до того, що зовсім, геть нічогісінько не шарить у людях, як сказав би Вася.

Тротуар лягав під ноги строго горизонтально. По трьох тижнях нидіння в чотирьох стінах Андрій ладен був розцілувати свіже повітря, попри те, що воно наскрізь було просякнуте морозцем.

Учора випав перший, несподіваний сніжок, і сліпучо-блакитне сонце дивувалось, як він дотепер ще не розчинився, якщо воно лише тим і займається, що зрання освячує землю благословенним світлом.

Примиривши осінь саму з собою, листопад спочивав на лаврах прощення, супокою і благодаті, сторожко поглядаючи на світ гостроокими кетягами горобини, чистячи до блиску небо, питаючи людей, чи вони приготувались до зимівлі, і нетерпляче та захоплено виглядаючи зиму.

Місяць листопад. Зрадник осени. Відданий бой-френд зими.

Андрій пригадав застій, що панував у його житті останнім часом, і порахував гроші, що залишилися. Негусто.

Скоро, дуже скоро доведеться шукати роботу. І все буде, як колись.

Білий пікап посигналив йому з протилежного боку вулиці.

А на, маєш! Розмріявся.

— Сідай.

Андрій міг би, звичайно, запитати: навіщо, куди, за що, але хто б йому відповідав?

Лікарня похмуро височіла на пагорбі.

Сіро, непривітно, казенно.

Але відділення, куди провели Андрія два легіні, більше нагадувало палац.

Довгий коридор, гладенький, різнобарвний закінчується пластиковим вікном з жалюзі, впродовж коридору — білі арковидні двері з узорчастими шибками, пам’ятна позолочена дошка біля входу і — Андрій нарахував — три відеокамери під стелею. На посту — комп’ютер з усіма прибамбасами.

І чого це він далі міряє світ мірками пересічних людей? Час уже піднятися вище.

Не те, щоб Андрій виступав за шкідливість сервісу і шикарної обстановки в лікуванні.

Він за те, щоб нарешті придумали спосіб не вмирати від банального запалення легень, коли у людини — чесної, не лінивої — чомусь не вистачає грошей на порятунок свого життя.

Страшна смерть. Страшна думка: а що було б, коли б у нього тоді НЕ ЗНАЙШЛОСЯ грошей чи зв’язків?

Андрію вказали на білі двері, він увійшов, а його супутники залишилися за порогом палати.

Чистота і блиск, супермудра апаратура і… батько на високому ліжкові з піднятим на сорок п’ять градусів підголовником.

Андрій нібито налаштувався на спокійну, мирну, чемну розмову, де собі відвів роль непорушної, як стіна бомбосховища, сторонньої особи.

Але… знайома злість в запалих очах поставила його буквально в глухий кут.

— Ти чому мені нічого не розповів? Сволото мала!

Такого крутого наїзду Андрій не сподівався. Хворі так не поводяться. А може, цей хворий лише придурюється, а насправді?..

Насправді від колишнього лікаря залишились хіба що вуса. І очі, готові з’їсти Андрія живцем. І незламність у приглушеному стражданнями голосі.

А він вважав, що запалення легенів — найгірша з хвороб.

Андрій повернувся і схопився за позолочену ручку дверей. Гм. Двері замкнені!

— Втікаєш?

Повільно обернувся і попрямував до вікна. Жалюзі, кондиціонер, пластик — все як годиться. Андрій зрозумів, що пропав.

— Щось ти полохливим став, від шефа свого сахаєшся, не вітаєшся, не питаєш, як справи? Досить на місяць зникнути з очей, як тебе вже не визнають. Цураються тебе колишні… працівники. А й справді, який до біса з мене зараз шеф?

«Місяць і три дні».

Сонце за вікном добилося свого: сніг почав нечутно, але стрімко танути.

— Чого ти повернувся до мене задом? Ніби таким гречним, таким вихованим був. Щось трапилося?

Їдка іронія проникала глибше, ніж треба. Гострими шпичаками. Просто у серце.

Кат знав свою справу досконало.

— Дякую, що мені, хворому, зробили таку ласку. Коли бачиш обличчя, значно приємніше спілкуватися. У нас взагалі душевне виходить спілкування, тобі не здається?

Андрій закусив губу. Дивився просто себе і молився, щоб не зірватися і не наговорити купу дурниць.

З хворими так не можна. З ними треба вести спокійну, мирну, чемну розмову.

Андрій не винен, що чемність, мир і спокій змалку обходили його десятою дорогою.

— Чому ти мені НІЧОГО не розповів? Я ТЕБЕ питаю, а не монітор над головою.

— Навіщо? — зрештою, видихнув Андрій.

— Як «навіщо»? Що значить — «навіщо»? Ти…

Щось оглушливо запищало на всю палату.

— Холера ясна! Швидко простягни руку і вимкни ці алярми. Спеціально повісили так високо, щоб я не добрався.