— А тепер ми повернемось до двадцять дев'ятого вересня, до гаража потерпілого, де о першій годині двадцять хвилин ми збирались поміняти фільтр… а я поп'ю води, з вашого дозволу.

— В них там такий гараж, що можна машини збирати і розбирати, я поміняв фільтр, попрощався, ні, перед тим я сказав, що не завадило б помити машину, Антон згодився, хоча я бачив, що він не дуже хотів це робити серед ночі, бо, скажу вам, він дуже лінивий, але я налякав його тим, що Дудій може розкричатися на нього, як до того — на мене, і він пішов набирати воду, а я підсунув під двері камінь, щоб не закрилися, бо код я знав, але броньовані двері можуть наробити зайвого шуму, а тоді я сів у свою машину, від'їхав за поворот, вернувся пішки, огорнув ноги поліетиленовими пакетами, зайшов, піднявся по сходах…

— Як ви відчинили двері? І де був Троцишин у той час?

— Антон ще був у гаражі, з його ключа я давно зробив копію, ще коли ми відзначали його уродини, а він нічого не помітив…

— Піднялися ми по сходах…

— Чому ми, — я піднявся, зайшов до спальні Дудія, мені незручно було одночасно світити ліхтариком і тримати в руках два ножі, я сховав ліхтарика і включив лампу на стіні, я хотів подивитися, як він злякається, а він розплющив очі і відкинув рукою ковдру, ніби хотів встати, а я не знав, який ніж кращий, розмахнувся і вдарив обома, а потім я швидко побіг на вулицю, бо він міг закричати… якби він не відкидав ковдру, а тихенько лежав, то я би його не вбив…

— А тепер ми все, що тут розказували, викладемо в письмовій формі. І невеличке зауваження: він живий.

— Це вам так здається, а я своїми руками це зробив і своїми очима бачив, що він вбитий. Тепер їй нікуди подітися, вона буде вся належати мені.

— Можливо, через п'ятнадцять років…

— Що?

— А ми пишемо, пишемо, не відволікаємось…

«День п’ятий». Андрій все-таки примудрився підхопити запалення легень.

Довештався.

Дільничий терапевт — чомусь жартують усі, кому заманеться! — спробувала покласти його до лікарні, але він — жарти жартами, та треба й совість мати! — не дався.

«Швидка» учора півтори години збивала високу температуру, а потім півгодини вмовляла його поїхати до лікарні. Якщо він не дався вчора, то сьогодні…

— Добре, тоді ми поколемо антибіотики і вітаміни вдома.

— Ніяких «поколемо». У вас має бути щось, що відгукується на заклик «поп’ємо».

Вона засміялась.

— Пер ос? А ви впевнені, що зможете приймати таблетки строго за графіком?

— Кладу праву руку на ліве серце.

— А може краще — дом’язово?

Жартунів розвелося, хоч греблю гати.

Зійшлися на тому, що антибіотики будуть колоти, а вітаміни він сам поп’є.

Вася теж розсмішив. Років двадцяти, коротко стрижений, з вибіленими пасмами, шкірянкою і золотим ланцюгом. Один з двох легінів, що каталися за ним п’ять днів.

— Я прийшов доложить, що вчора схавав твою піцу. Ти не проти? Я знав, що ти — нормальний чувак. Але що ти онук… — закопиливши губу, він поважно похитав головою. Ім’я, яке він вимовив, нічого Андрієві не говорило.

«Не внук я йому, не внук, нема в нас спорідненої крови. Так, п’яте колесо до воза».

«Ну то й що? — здивувався розніжений, розімлілий організм. — Хай собі живуть багаті вози, до яких можна пристроїтись п’ятим колесом. Ура-ура-ура! Собі живуть і нам помагають жити».

— Вчора ми лопухнулись, канєшно, але як всьо було: шеф сказав, шо є клієнт, шо треба за ним устроіть слєжку на пару з Джимом, — Джима ти знаєш, він у нас рулєвой, — я йому, шо ш’ют клієнту? Вродє ти когось на «перо» посадив, — то мені пацани потім сказали, а шеф — треба, каже, связі нащупати: куда, з ким, звідки. Без проблем! Але ж він ні намьока, шо тебе охранять треба! Ну вот. Робота не пильна, перші дні ти вопше з хати не вилазив, но потім… У-у, де тебе тільки не носило. Невооружонним оком видно було, шо ти не того, не савсєм здоровий, а преш впєрьод, як танк. І шо главноє, — я казав Джиму, — вперше бачу чувака, який не боїться слєжки. Гріхи, вони за каждим водяться, а Джим: поглядім, шо далі буде. Вот і погляділи. Якби шеф не звякнув і не сказав, шо треба комусь одному біля тебе в хаті дежурити… ми б самі не звернули ніякого вніманія на того очкаріка, ну зайшов в під’їзд, ну вийшов, і об’яснявся б ти зараз зі святим Петром. Слиш, чувак, а ти не того, не дуже на нас в обіді?

— Вмовив: можеш взяти кавуна.

— Я собі відріжу…

— Бери весь.

— Я знав, шо ти нормальний чувак. Ха! А записку яку ти оставив. Ти не представляєш, як очкарік ошалєв, коли ми йому потім показали її? Він тобі шо казав написати: я вбив свого батька, а ти шо написав? Шариш, чувак.

Джим — похмурий, вилицюватий, років тридцяти, — теж між жартунами задніх не пас.

— Твій терапевт сказала, що має бути збалансований раціон харчування… Ось.

Збалансований раціон був розрахований, м’яко кажучи, на добрячого слона.

— А ось — мобільник: все оплачено, можеш користуватись. Тільки того джиґуна не впускай: він любитель поїсти за чужий рахунок.

«А я — ні».

— Заберіть цей мобільник і всі ці харчі, звідки взяли.

— Ні, раз я вже їх купив, то назад не понесу…

— Добре, тоді візьміть гроші.

Джим похмуро подивився на зелену купюру в Андрієвих руках, стенув плечима і заховав її до задньої кишені.

— Цього вистачить, поки ти хворітимеш. Я приїжджатиму час від часу, продуктів підкину…

— Я сам…

— Нема мови. Терапевт заборонила тобі виходити з дому. А мобільник шеф купив. З ним і розраховуйся.

Шеф, як виявилося, був у їхній компанії найбільшим жартуном. Хоч і скидався на їздового з колгоспу.

— Як поживає мій підзахисний?

— Фея нарешті приходить, але небога посилає її до одного місця, бо казка вже закінчилась.

— Порожньо тут у тебе, — не звернув уваги на його патякання адвокат і розсівся на табуретці, як у себе на фірі. — Якби ти одразу розповів правду, то зекономив би нам багато часу і зусиль.

— Хто винен? Невістка.

— Ми напрацьовували кілька версій і, звичайно, між іншими перевіряли і механіка, але не було доказів і мотивів. А ти в будь-якому разі щось знав, однозначно більше, ніж говорив. Якщо навіть ти сам не скоїв цього замаху, то міг бути навідником, міг дати комусь план будинку, міг відчинити двері, ти точно знав час і місце злочину, бо інакше як пояснити, що ти з’явився на місці злочину за лічені хвилини після його скоєння? В останню мить, наприклад, ти просто міг передумати і поспішити виправити ситуацію. Ти й поводився так, неначе жалкував, що надто пізно спохопився…

Андрій збагнув, що мовчання грає не на його користь, але нічого не міг вдіяти. Сама лише згадка про ту ніч скотчем заклеювала йому рот.

— Є різні методи примусу, стосовно тебе ми вирішили вибрати тактику відкритого спостереження. Люди часто не витримують такого ненав’язливого, але безперервного тиску, починають панікувати, робити дурниці і самі себе викривають з головою. Врешті-решт, нерви дійсно не витримали в нашого злочинця, а в тебе вони, як бачу, справді сталеві. Гм… тобі, напевно, вже донесли, що я працюю на одного політика, котрий доводиться тестем твоєму батькові. Якби ти з самого початку розповів нам, що Дудій — твій батько, розмова з тобою велася б зовсім по-іншому. Мій бос дуже цінує родинні зв’язки і…

— …ми б з ним обійнялися, наробили б повно фоток, а під кінець випили б за чуття єдиної родини. Не кажіть такого, бо зараз розплачуся.

— Ти далі не бажаєш бути відвертим. У вісімнадцять років не варто аж так погано думати про людей, що ж тоді буде в сорок? До речі, ось плеєр і зроблені мною записи… інтерв’ю декого з твоїх знайомих. Нікому не завадить довідатись, що про нього думають люди.

— Це звучить смішно, але… напевно, в усьому винен… сон.

— Сон?

— Тільки не смійтесь.

— Спробую.

— У ніч замаху, ви пам’ятаєте, був сильний ураган, а я люблю таку погоду. Дуже люблю. Я гуляв містом, потім сів на одній трамвайній зупинці, — вона дуже затишна, з трьох боків закрита склом, зверху — дашок… Мені так не хотілось повертатись додому. Не знаю, чи ви зрозумієте, але повертатись додому, коли там нікого нема…