Двері так легенько прочинилися, що Андрій незчувся, як опинився під прицілом водяної гармати у руках білявої капловухої малечі. Хитрі оченята тішилися, як і має бути, з його безглуздого вигляду.

Андрій ледве второпав, ХТО перед ним.

— Здаюсь, — підняв він руки, отямившись від першого удару. — Я прийшов з миром, агенте нуль-нуль-сім. Вам привіт із Пентагону.

Малеча знітилася і чкурнула за двері. Але одразу наставила одне око і вухо, щоб, бува, чого не пропустити.

— Мама є?

— У, У…

— Це означає, — є чи нема?

Усі старші брати такі дурнуваті чи тільки він?

— …ма.

Ага. Так є чи нема?

— Добре, агенте. Передайте мамі привіт… із Пентагону. Тримайтесь. Батьківщина вишле вам гуманітарку.

Малеча писнула і знову заховалася.

Спостерігаючи за усім цим неподобством, песик ледве не захлинувся слиною.

Та-ак. Хоч куди кашлянеш — одні родичі!

Вже перетнувши вулицю, Андрій згадав, що не поцікавився, як малечу звати. Обернувся і…

Тюль на вікні різко гойднулася…

Надибав перше-ліпше кафе, сів у куточку і замовив чаю з лимоном. Три порції.

…Мама з’явилася, коли він допивав другу порцію.

— Я побачила, як ти зайшов сюди. Довго не могла повірити, що це справді ти. Багато часу минуло.

Вона ніколи не вміла до пуття розібратися з часом. Для Андрія час складався з чітко визначених проміжків, для неї — зі слів «недавно», «давно», «колись», «раніше»…

Тому Андрій точно знав, що вони розійшлися рівно п’ять років, три місяці і шістнадцять днів тому, а мама… Її мислення досі залишалось загадкою для нього.

— Сідай… мам.

— Ти… змінився.

А вона — ні. Боявся, що постаріла, що не впізнає її, що сприйме, як чужу.

— Тобі що замовити, мам?

Але — ні. Вона не змінилася. Може, мами не старіють взагалі?

— Теж чаю.

Не любила кави. Не любила нічого сильнодіючого. Обходила гострі кути, як могла. А не могла — вдавала, що кути — круглі.

— Без цукру, звичайно.

— Пам’ятаєш? — ледь усміхнулась.

Він усе пам’ятав. Не минало дня, щоб він не згадував її.

Мама.

Знайомо запекло в грудях. Отже, все о’кей.

— Я прийшов… подякувати за те, що ти переписала на мене хату.

— Це твоя хата. Твоя і прабабчина. Своїх батьків я майже не знала: вони померли молодими. Вона мене виховала і… і мені здається, що ти дуже на неї схожий.

— Я знаю. Чай охолоне.

— Вона померла, бо не витримала несправедливого звинувачення, — ні з якого дива промовила мама, опустивши погляд в чашку.

Він піймав себе на тому, що сидить з відкритим ротом. Усе своє життя мама частіше мовчала, зате, коли починала говорити, всередині все затерпало.

Вона не змінилася. Ніщо не змінилось.

— Ти знаєш, ЩО сталося, мам?

Короткий кивок. І жахлива, міцно притлумлена, але живуча підозра в очах — над чашкою.

Невже і мама?.. І вона теж?

— У кримінальній хроніці писали.

— А ти знаєш, що я працював у… батька два місяці?

Саме так: У БАТЬКА. Недавня трагедія навчила його називати речі своїми іменами.

Знову кивок.

— Ти завжди розшукував його. Я навіть боялася, що одного разу ти повернешся з ним за руку. Приведеш і скажеш: «Мам, а ось і ми!»

Знову слова, яких він не зміг передрікти.

— Мам, а ти знаєш?..

— Чай… справді охолонув.

Вона подивилася на нього з винуватою посмішкою, а в погляді хлюпотіла-переливалась підозра. Мов холодний чай без цукру.

«Справді, не знаю, що на мене найшло? Я сподівався, що ти мені допоможеш, мам. Вибач. Ти права: я вже дорослий, я впораюся сам. Або… не впораюся».

Але щось усередині заклинило. Гостро відчув потребу реабілітуватись, оббілити себе у її очах.

— А пам’ятаєш кішку… ми її Миша кликали? Я так і не зміг її втопити. Приніс до якоїсь баюри, висипав всю її сімейку з ранця і… не зміг. А одне кошеня, дуже смішне, почалапало до води, я його легенько підштовхнув, воно зарилось носом у воду і потім дуже довго тріпало мордочкою…

Усмішка її стала світлішою, радіснішою. Але підозра з зіниць не зникла.

— Я завжди вірила, що ти цього не робив…

— Але ж я їх лишив там, всіх шістьох! Навряд чи вони вижили в лісі.

— Ти дав їм шанс…

Прекрасна Дама, заради якої він колись був готовий на все, Прекрасна Сумна Дама… Встала, вкотре слабко посміхнулась і мовила:

— Вибач, але мушу бігти. Бувай!

Він і тепер готовий заради неї на все. Отже, все о’кей.

Блін!

Знову забув довідатись, як звуть її малечу!

…Після третьої порції чаю гарячка начебто відступила, але Андрій встав із-за столика мокрий, як хлющ.

«Тільки ідіот, який прагне захворіти на запалення легенів, вийде зараз на холодний вітер», — попередив його здоровий глузд, Андрій послухав, розрахувався і вийшов на холодний вітер.

Вогка сорочка вмить прилипла до тіла.

«До маршрутки — метрів триста, ноги підкошуються, очі піт заливає… Може, ліпше вмерти на місці, щоб не мучитись?»

Андрій підійшов до білого пікапа, що стояв неподалік і, дивлячись просто в очі легіню за кермом, поцікавився:

— Ви не могли б мене підвезти… додому?

Навряд чи він самотужки добереться бодай до зупинки.

У глибині кузова зареготали. Легінь похмуро оглянувся назад, відтак повернувся до Андрія:

— Нам по дорозі. Сідай.

Цілком слушне зауваження. Чому він стільки витратив на маршрутки?

Щось… чи вони теж його пожаліли? Бо навіть дозволили скористатися мобільником, коли Андрій згадав, що в хаті нема чого їсти. І нічого не взяли за проїзд.

Через десять хвилин йому під самого носа принесли піцу з печерицями та мінералку. Ще й побажали «смачного».

«Добре все-таки мати гроші», — подумав Андрій, кутаючись у ковдру і краючи піцу на шматки.

Але скоро гроші закінчаться, і знову все стане на свої місця.

«Четвертий день, — нагадав він собі. — І знову нічого».

Але на тривогу і страх вже не залишалося сил.

— …Шелепінська Ірина Богданівна?

— Так.

— Я адвокат вашого сина.

— Звідки у мого сина взявся адвокат?

— Ви впевнені, що все знаєте про свого сина?

— Ні, але… Адвокат? Не розумію.

— Його підозрюють у скоєнні замаху на… о, яка гарна дитина! Тільки не треба дядю обливати водою… Ірина Богданівна? Вам погано?

— Н-ні… Підозрюють? Він знову мені нічого не сказав! А я… Андрій не винен…

— Ви, як мама, повинні захищати сина, але істина…

— До чого тут ваша істина… Просто я знаю, хто винен.

— Хто?

— Здається, мені у житті лише двічі пощастило: коли народився Андрій і коли народився Богданчик. Ходи сюди, радість моя… — *

…ВІН з’явився в дверях кімнати, коли Андрій налаштувався тихенько пірнути в сон.

Слабкість та присмерк заколисали його, а тут з’явився ВІН.

«Двері. Я не зачинив дверей за розсильним. Треба ж!».

— Ти сам?

Швидко обійшов квартиру.

Андрій так швидко не зміг би. Він рухнутися не міг, не те що ходити.

«Треба ж!».

— Дуже добре.

Говорив нормально, спокійно. НАДТО спокійно.

А охорона Андрієва сиділа зараз у білому пікапі і сканворди розгадувала. Там у них цілий стос тих журнальчиків.

«Треба ж! Не пощастило. Дуже. Гм. Як завжди».

— Що поробляєш?

«Лежу. Хворію. А вам що до цього?»

Витягнув з внутрішньої кишені плаща складений учетверо аркуш паперу, розгорнув його, дістав ручку — звичайну, стержневу, найдешевшу — і поклав усе це на ковдру перед Андрієм.

— Напишеш зізнання і підеш спати.

Застуда потужною хвилею затопила Андрія знову. Почало морозити. І лупити у скроні.

— Не переживай, я продиктую.

Був у шкіряних рукавицях. Не робив зайвих рухів. Час від часу кидав погляд на стільця, де лежала нарізана піца. Андрій не мав сили з’їсти навіть шматка.

«Голодний, чи що?»