Вони вже пішли. Чому було не попросити їх відчинити двері, ЧОМУ?!!

Він нудиться. Раз по раз перебирає свої забавки. Але йому болять очі, бо стає темно, і він погано бачить свої пальці. Тоді він підповзає до щілини. Там мама, тепло і світло. Вже б і з'їв кашу, та забуває, де тарілка. Тільки-но збирається плакати, як щось відчуває і озирається. Знадвору в шибку ХТОСЬ дивиться широко розставленими очима. Хтось патлатий і страхітливий, як мара.

Мама, зачувши крик, вбігає і знаходить його, хоч як дивно, — під ліжком. Одначе жалкує, що піддалася паніці й перервала виховний процес. Мама не розуміє, чому відтоді син лягає спати виключно при світлі й зашторених вікнах.

Вона не знає, що того вечора хлопець з верхнього поверху опускав на мотузці велику ляльку для своєї подружки, яку не пустили гуляти, а подружка жила двома поверхами нижче під ними. Лялька стукнулася в шибу і здивовано подивилася на замкненого у кімнаті отетерілого хлопчика.

— Хто такий твій Стасик, щоб я через нього вертався?..

— Він каже, він каже, шо…

— Не кумар мене, Вір, я…

— Але Стасик каже…

— Знаєш куда хай іде твій Стасик?

— Треба кажати — куди.

— Набралася, блін! Нічого з ним не станеться, з твоїм… хе, репетитором.

— А якшо він вмер?

— З якої радості він мав би вмерти? Ей, ти чуєш, бомже? Тебе вже ховають!

— Він нічого не говорить! А мама, коли вмерла, тоже нічого не говорила!

— Ну ти… блін!

Від такої навали темряви нараз він справді мав би вмерти. Як від передозування допінгів. «У кожної фобії є слабке місце…» Ні, так хіба психологи можуть висловлюватись. І слово ж яке вигадали — фо-бі-я!

Темрява стисла голову мов каска, тіло затерпло, і Андрій мусив змінити положення. А мозок продовжував перекидатися дивним словом, як м’ячиком.

«Фо-бі-я, по-ві-я, ма-ля-рія. Та-ак, дурієм помаленьку». Але тремор вщух, і слова з-за дверей долинали виразніше, наче хтось забрав з вух вату.

— Що?!!

— Хробаки! Великі, білі… Стасик каже, що вони їдять мертву людину! А якшо хробаки його ж’їли?

— Я твому Стасику, коли зустріну, яйця повириваю!

— Які яйця?

— Які-які. Мальовані!

Коли він усвідомив, що сидить на підлозі з заплющеними очима і тихо сміється, то чомусь узяв і розплющив очі. Може, від страху, що остаточно здурів. Розплющив і… НІЧОГО не сталося.

«Фобія — як хробак: поки він маленький, його можна розчавити каблуком. Коли розростається і заковтує тебе, боротися стає важче. Треба зловити момент і уявити її собі маленьким симпатичним хробачком. І подарувати йому яблуко».

«Щоб тобі добре було, Славку!», — сидів і повторював Андрій Шелепінський, дивлячись просто себе у пітьму, а мозок прикидав собі, в якому відсіку можуть бути злощасні баклажани.

«Найбільший гріх — страх. Найбільша слабкість — ненависть». Автор невідомий. Гарний псевдонім для авторів. Майже так само гарний, як запис в особовій справі Андрія Шелепінського. Батько — невідомий.

— Віро, ти чого ревеш? Ми як з тобою домовлялись?

«Добре бути невідомим. Одне погано: колись тебе все-таки викриють».

— Слухай, не роби мені тут істерик, шмакодявко!

«Ти ще не бачив справжніх істерик».

— Перестань скиглити, я сказав! Ми запізнились… ага, дуже добре, через тебе ми запізнились на двадцять хвилин.

«Минуло всього двадцять хвилин!»

— Але я боюся…

«Я теж боюся. Я все ще боюся, але як це почуття різниться від ТОГО!»

— Я йду, ти бачиш, що я йду відчиняти. І відпусти мої штани! Бомже, тобі повезлó. Чи повéзло, га? Як треба казати?

«Пощастило. Мені дуже пощастило. Настільки, що я ладен тобі пробачити. Але з якого дива я мушу тобі пробачати, тобі, котрий мав усе, що хотів, і в холодильнику, і в кімнаті… котрий мав батька, коли я вмирав з голоду в порожній квартирі. На самоті».

Сумління і на це мало свої контраргументи, але відповідати не мав часу: двері відчинялися. Андрій хутко розпластався долілиць, розкинувши руки і стараючись дихати не дуже помітно.

— Довго я буду чекати? Вимітайся!

Так просто він увійти не міг, бо власноруч двадцять хвилин тому вирубав у квартирі світло. А Віра тоді зачинила за репетитором двері на ключ. Спільники в усьому, коли йдеться про знищення зайд і чужинців.

Брат і сестра. І нема на то ради.

— Віро, неси ліхтаря.

— Я його не бачу! Во…вони його ж’їли?

— Ти відчепишся від моїх штанів чи ні? Онде він, дивись!

— Він лежить і не рухається! Він вмер?!! Остап, він вмер, він!..

— Заціп пельку, ідіотка! Такі живуть довго!

Хоч як впевнено Остапчик вигукував, сам пам’ятав, що з комори впродовж усього часу не долітало жодного звуку, а коли батько — лікар, діти з пелюшок знають, що більшість людей на планеті — хворі, а ті, що не хворі, обовязково захворіють. І рано чи пізно вмруть.

«Добре, що в цій коморі не цементна, а дерев’яна підлога», — ліниво відзначив Андрій, носом чуючи, що вибрав незручну позу для вмирання і сподіваючись лишень, що аргументи у диспуті брата й сестри колись-таки вичерпаються, і вони, нарешті, звернуть увагу на бідолашного бомжа.

«Не такого вже й бідолашного, бо твоя мама жива», — нагадала совість.

«Мовчи».

Зачали його приводити до тями, вже коли він остаточно занудьгував. Точніше, приводив до тями Остапчик, не шкодуючи ні власних мештів, ні Андрієвих ребер, а Віра верещала щось про великих білих хробаків. Словом — нудьга.

Та все хороше колись закінчується, ось і Фанатів ентузіазм незабаром звурдився, як сметана в борщі, мешти ще разів зо два привіталися з ребрами, але значно млявіше, ніж перших двадцять разів, і Андрій з насолодою уявив, що коїться зараз у голові власника цих мештів, скільки різних варіацій на тему «Смерть репетитора» в паніці гасають його звивинами і який гармидер там зчиняють. Ляпота.

Можна було б ще повалятись, але ніс висунув протест проти аж таких близьких контактів з підлогою і пригрозив чхнути просто в Остапові мешти, тому Андрій зірвався на рівні і поплескав хлопака по плечі:

— Дуже дякую, я воскрес і тепер полічу твої ребра.

Остап зблід. Був нижчий від Андрія на голову і ніколи ще не підходив так близько до нього. Так небезпечно близько.

Досюрпрайзились.

Очей видно не було, але, коли даєш здачу, краще, якщо очей не видно. Менше роботи для совісті.

— С…ка! — прошипів Фанат, проте вирватися не намагався. Стояв рівно, майже «струнко». Теж пильнував свою марку, чи що?

— А за такі слова можна й зуби порахувати, — з силою притис його до стелажів Андрій. З кухні лилося сонячне світло, та Андрієві здалося, що він знову у повній темряві, що в голові порожньо, а серце щосили дереться з грудної клітки… і невідь звідки хижою хуртовиною береться шал. Раптовий і нестримний вибух бажання. Знищити, щоб виправдатися перед собою. Помститися, щоб довести собі: то був не я! То не я повзав підлогою, то не в мене котилися сльози, то не мої коліна в пилюці. Байдуже, кого нищити і кому помщатися, але тут і негайно.

Він не вмів, як мама, відвертатися від проблем, не вмів забувати те, що хотілося забути. Коли йому боліло, він намагався усунути причину, бо зжитися з болем не вдавалось. Коли йому було соромно, він силкувався вчинити щось, аби відновити душевну рівновагу, бо раз по раз провалюватись під землю було нестерпно.

Натомість він умів подивитися на проблему під несподіваним кутом. Цього навчив його Славко. Цього мама не вміла.

«Коліна в пилюці? Ти так не бреши, — спіймав він сам себе на гарячому. — Чого-чого, а пилюки у цій коморі і з мікроскопом не знайти».

З кухні знову полилося благословенне світло.

Фанат тим часом потрактував його зволікання по-своєму.

— Забери руку, ти… я сказав. Тільки спробуй, вдар мене, і тато… тато тебе вб'є. Ти тут ніхто. Повернувся і пішов. Я сказав!

«Ну, як тут повернешся і підеш? Хотів би, та не дадуть».