— Чому ж не спробувати — спробую. З чого почнем: з зубів чи з ребер? Я спитав!

Рука відчула, як тіло під нею напружилося. Забавка в хто-на-кого-крутіше-наїде закінчувалась. Відступати ніхто не збирався. Їхня сестра спостерігала за ними, порівнювала і робила висновки. Треба битися.

Славко все-таки мав рацію, коли казав: «Деколи розумієш, що робиш дурницю, але робиш її. І переконуєш себе, що по-інакшому не можна. „Підпільник Кіндрат узяв автомат“ — і бах… Про підсвідомість пісенька».

Дорепетитерствувались.

Вони розщепилися, обережно рухаючись по колу, прицінюючись і вирішуючи вкрай важливе питання: хто ж почне першим. Аж тут почувся цей ЗВУК. Вони одночасно повернули голови.

Віра стояла в дверях, і щось з нею було негаразд. Вона кумедно підняла догори руки, наче намагалася стиснути перед грудьми м'ячика, і від того напруження часто дихала. Проте звук… Андрій ніколи не чув, щоб хтось так дихав. Ніби вона безперервно вдихала і ніяк не могла до кінця видихнути. Шумний свист…

Остап, схоже, колись таке бачив, бо притьмом підлетів до неї, схопив на руки, виніс до кухні й посадив на кухонний диванчик, постійно примовляючи:

— Ти тільки не бійся… все буде добре… ти сиди і не бійся… І чекай на мене. Я зараз! Чуєш?

Та-ак.

Андрій майже силоміць змусив себе вийти з комори і наблизитися на кілька метрів до кухонного куточка. Вочевидь, з піднятими руками їй легше. Щоки пашіли, губи на очах покривалися синявою. Вона повела в його бік очима, і він мусив сісти. На тому, на чому стояв. Зробити щось корисніше був неспроможний.

Остап увірвався з короткою, загнутою під прямим кутом трубкою, підніс її до рота Вірі й кілька разів натиснув. Згодом дівчинка повернулася до більш-менш нормального дихання. Андрій сидів на підлозі (знову на підлозі!) і дивився, як тремтять у Остапа руки.

…Йому чотирнадцять. У такому віці легше вмерти з голоду, ніж отримати постійну роботу без відриву від навчання.

Якось він зважується піти до ЖЕКу і спитати (мене прислала мама, добридень), скільки вони мають боргу за квартплату та комунальні послуги, і дізнається, що всі борги погашені (у твоєї мами провали в пам'яті, хлопчику?). Він зафутболює свою гордість у кущі, але дає собі обіцянку далі платити самостійно. Але минає місяць, і мама, невидима, далека і забута, старанно робить черговий внесок. Наступного місяця — те ж саме. Витримавши битву з самим собою і тверезо оцінивши свої можливості, він вирішує зачекати з обіцянками і на невизначений термін накриває нерозумну гордість саркофагом. Мама, невидима, далека і забута, й далі стабільно оплачує його квартиру.

Ту обітницю він спроможеться виконати лише через чотири роки, заробивши репетиторством достатню суму, аби оплачувати свою квартиру самостійно.

А тоді, в чотирнадцять, легше було вмерти з голоду, ніж знайти роботу, яка не заважала б навчанню.

— Не будемо впадати в меланхолію, чоловіче. Не вийшло сьогодні — вийде завтра… І оце в них називається «атбівная па вєнскі»! Бідні австріяки, чим вони харчуються?.. Так. Гроші я тобі позичив, тому сам розумієш, більше від будь-кого зацікавлений, щоб ти знайшов спосіб їх віддати. Спробую щось пробити братовими каналами… Офіціант! А асфальту по-бібрськи у вас нема, свого рідного асфальту? Тоді заберіть цей імпортовий і дайте щось їстівне нарешті!.. Але я не бачу, щоб ти виконував свою частину умови, чоловіче. Не бачу, щоб ти ходив до школи, не бачу, щоб ти тримав у руках підручника…

— Купи собі нормальні окуляри.

— Ти ба, яка халепа? Вперше наш відлюдько заговорив по-людськи, а в моїй склянці — жодної краплі спиртового розчину! Офіціант!..

Водячи його в найкращі бари, замовляючи шикарні «перекусони» і неодмінно до них — спиртне, при цьому не дозволяючи своєму підопічному випити жодного грама, Славко є для підлітка малозрозумілим, пов’язаним з дивними людьми, могутнім і всезнаючим квартирантом Ірини Семенівни. Насінг елс.

Тому підліток не вельми квапиться розгортати підручники.

Коли одного разу до нього підрулює Вєталь з паралельного класу з пропозицією шикарно гульнути на цілу нічку (на твоїй території, де ще?), він, недовго думаючи, погоджується.

От і харе! Щоб така класна хаза та й порожняком простоювала, без родаків, без меблі. Буде і аморальна водичка, і до водички. І дівки будуть. З квартирним питанням у нас туго, але ми знали, що ти нормальний чувак.

Психолог сказав би, що він так необачно погодився, бо ніхто ніколи не звертався до нього з подібними пропозиціями, бо в його віці понад усе хочеться відчувати єдиний пульс компанії ровесників, викликати їхнє схвалення і старатися не викликати невдоволення, хочеться мати СВОГО лідера і чинити наперекір дорослим. Психолог сказав би на цю тему ще багато різних мудрих зворотів.

Славко, увірвавшись до їхнього гульбану о першій ночі, нічого такого говорити не став. Схопивши дерев’яну вішалку у формі ліхтарного стовпа, він гарапнув нею в підлогу і пообіцяв гарапнути комусь у голову, якщо територія не очиститься за дві секунди. Застосувавши задля кращої дохідливості весь нецензурний словник студента дев’яностих:

Крапка, яка зупиняє розкорковування пляшок без акцизних марок, а то й взагалі без наклейок, закушування самими шпротами без виделок і кучкування гуртами по закутках з двома старшими принаймі удвічі панянками… ця крапка має метр вісімдесят зросту і вісімдесят кілограмів живої ваги і навіть на п'яну голову не віщує нічого доброго.

Після безславної втечі Вєталя з компанією, посеред всесвітнього гармидеру, приниження й сорому виникає незрозуміле почуття полегшення і вдячности. І щоб їх позбутися, він, поважний господар, який до того реготався разом з усіма, виголошував тости, чокався і щосили стискав у руках шестигранну склянку, не розуміючи, що коїться у його власному домі, чому всі роблять тут, кому що заманеться, так, ніби його тут немає, а він змушений дивитись, як один блює на другого, а інший лізе під спідницю, і хоч йому гидко дивитись, він не може нічого вдіяти і навіть напитися чомусь не може… цей гоноровий господар знавісніло жбурляє у Славка порожніми пляшками й шкарабанками. І Славко, не довго гадаючи, чи можна вважати подібні методи гідними майбутнього психолога, звалює його табуреткою на підлогу, скручує руки за спиною і виводить надвір. А потім… Потім вони підіймаються сходами, відчиняють якісь великі двері, опиняються на якомусь залитому бітумом майданчику, і той, хто його веде, штовхає його до краю і хрипло запевняє, що любить скидати брехунів, які не тримають свого слова, просто з шістнадцятого поверху.

Вітер шарпає їхній одяг і… Андрій приходить до тями. Вони на даху, а під ними — Місто. Велетенське і темне. Темніше від неба, далеке від людей. Відмежоване від них мороком і тишею. Доісторичне.

Лише троє живих істот на даху шістнадцятого поверху: він, той, хто його привів сюди, і вітер.

Знавісніння поступово минається. Бруд залишається внизу, недоречний на такій висоті, заземлений. А тут нагорі… Тут Славко тримає його за плече і хрипить:

— Зараз скину…

— Скидай.

Дивно звучать голоси на такій висоті. Фантастично.

Славко рвучко сахається від краю даху, не випускаючи його плеча.

— Ти… не боїшся?

— Чого?

— Висоти?

Відтоді починається дружба між Андрієм Шелепінським та квартирантом Ірини Семенівни, який остаточно і безповоротно стає Славком. Від тієї благословенної миті, коли вони починають качатися від сміху по даху шістнадцятиповерхового будинку посеред глухої ночі. Але комедія й годі.

— А я… я боюсь!!! Стр-рашенно! Не підходь так близько до к-краю, щоб ти впрів!

— Чом-му ж ти ме…мене привів… с-сюди? Якщо с-сам боїшся?

— А щоб… щоб страшніше було-о-о!!!