Андрій вмостився зручніше, ще раз мугикнув для хоробрости й почав малювати слона. Те, що це слон, він здогадався хвилин за десять, коли виявилося, що ноги… гм… що таких товстих ніг у собаки бути не може.

— Шо то таке? — забувши про зайчика, нахилилася над його епохальним творінням Віра. Нехай дитина повчиться, хіба йому шкода?

— Як тобі сказати…

— А де хвіст? — як художник художника запитала вона.

— Спочатку намалюю хобота, а потім…

— Якого хобота? У коняки не буває хобота.

Овва! Так глумитися над його слоном… «Заздрить», — вирішив Андрій і сказав:

— У моєї буде, не пхайся.

— Дай сюда. Я тобі покажу, як треба малювати.

Віра схопила його шедевра, а забутий зайчик впав під диван одновухим. Теж, либонь, не витримав наруги.

— Треба казати: сюди. Віддай, я сам впораюся.

— Ти дурний! Ти не вмієш!

«Ще й як заздрить!»

Андрій кинувся рятувати свого первістка, але заздрість зрештою погубила його, як губить усе в цьому світі: собако-слон-коняка скінчила життя, роздерта навпіл. Краще вмерти, ніж бути спаплюженим!

— Бачиш, бачиш, шо ти наробив! Я більше не дам тобі малювати! Ти жовсім-жовсім не вмієш.

Вона обома рученятами схопила теку з чистими аркушами зі столу і притиснула до грудей. Надутий індичок з жовтою гривкою.

Андрій відчув, як його совість покрутила пальцем біля скроні. Доведеться втішати. Але як їх втішати, цих художниць з королівськими замашками? Це знають хіба що художники. Або королі.

Андрій Шелепінський же не був ні тим, ні іншим. Він був…

«Не треба про це…», — втрутилася совість.

«Не буду», — пообіцяв він. Наразі…

— Бачиш, як то недобре, коли ти не хочеш вчитися. Я тебе вчу, а ти не слухаєш, і я незабаром почну, як ти, тупотіти ногами і кричати, що ти дурна.

Індик зарозуміло підніс голову, не вельми переймаючись його справами.

— А знаєш, що тоді твій тато зі мною зробить? Бачила, може, як пані Марія розкачує тісто на вареники? Ось так і твій тато… розкачає та й виріже з мене всі оті літери, яких я не здатен тебе навчити. І правильно зробить.

Зовсім-зовсім не переймався, лише моргав, розчісуючи віями гривку.

— А я знаю, як зробити, щоб твій тато нас похвалив: і тебе, і мене. Не віриш?

Але не втікав — човгався на дивані, бурмосився, пхикав, але не втікав.

Добрий знак. Проклята совість.

— Все дуже просто: ти малюватимеш, а я вчитиму твоїх звірят говорити. Дивись: ти намалювала цих каченят. Їх троє, і всі вони німі. А зараз… зараз кожне каченятко каже «кря-кря», і всі вони тепер можуть один з одним балакати. Беремо інший малюнок. Гм… Їжачок. А як у нас їжачки балакають? Хау ду ю ду, містер, чи… А, згадав. «Пхе-пхе»! Бігтиме наш їжачок лісом і проказуватиме: «пхе-пхе». Ось!

Їжачок немов насправді видихав носом кострубаті літери, але індик вперто мовчав… ні, вже не індик, а замкнена у світі власних відчуттів п’ятирічна дитина, замкнена з руками, з ногами і з текою чистих аркушів.

— Твій тато платить мені гроші, тому я мушу тебе вчити, але це не означає, що ти мусиш вчитися. Можеш просто спробувати, а раптом тобі сподобається? А я спробую навчитися малювати, піде? А хто з нас швидше навчиться, той… той отримає суперприз: цілий день буде бавитися в татово… так, в кабінеті твого тата, і ніхто не матиме права його звідти вигнати, — пообіцяв Андрій, свято сподіваючись, що у відповідний момент дасться чути призабутий струс і звалить його на півдорозі до вручення призу.

Або на півдорозі до вбивства.

Але дівчинка не зреагувала. Ні батіг, ні пряник не виправдали себе. Знову немає з ким вийти на штурм заборонених земель.

А шкода.

…Десять по сьомій. Його час скінчився ще десять хвилин тому. Блаженний час перепочинку в атмосфері вітальні. За її порогом починалася стратосфера — і відразу дихалося важче.

Після занять Андрій завжди забігав до кухні попрощатися з пані Марією. Вона й далі поводилася з ним стримано, без зайвих слів і жестів, але не виглядало, щоб його увага її обходила, тому він ніколи не забував попрощатися. Сьогодні замість пані Марії на кухні він побачив записку, яка лежала на столі.

«Будь ласка, Андрію, пошукайте у коморі консервовані баклажани. Хочу спекти піцу і не можу їх знайти. Я скоро повернусь. Наперед вельми вдячна. Марія».

Якби він не був такий безпечний, оте «вельми» зародило б у ньому певні сумніви. Одначе він обійшов бар, відчинив сховані у ніші двері й вдався до пошуків. Баклажани.

Колись він забачив цю комору мигцем і вирішив, що освітлена вона не згірш за центральний проспект. Тепер збагнув: таких ліхтариків центральний проспект в житті не бачив.

А пізніше збагнув, що його муляє. В уяві середньостатистичного мешканця міста комірчина — це маленька кабінка тракториста, по вуха напхана боєприпасами на випадок лютої зими чи затяжних свят. Але є у суспільстві люди, які уявляють комори дещо інакше. Приміром — салоном літака класу люкс з мурованими напіввідсіками, вентиляцією і дубовою обшивкою.

Відсіка з баклажанами Андрій так і не виявив.

Блимнуло і згасло світло. Клацнув замок на дверях. Життя натягло чорні окуляри, а зверху накинуло паранджу. Зачинивши його у чужій коморі. У повній темряві. Хтось давній і хижий, захований у закапелках його сутности, підняв деко скрині, потягнувся і всміхнувся.

ПРИВІТ.

…Йому два чи три роки. Скоріш — три. Він знає, скільки це на пальцях. Він знає, що покараний. Він знає, що треба їсти кашу. Але не хоче.

Добре, що він ще не знає, що в цій кімнаті померла його прабабуся.

— Сюрпрайз, бомже! Давно я не здибав таких придурків, як ти! — прозвучало за дверима.

Тілом прокотилася моторошна хвиля, вдарила в голову і просочилась у м’язи, як отрута, розчинена у смолянистій каві, і десь на рівні спинного мозку увімкнувся непідвладний людині рефлекс.

Він бавиться. Виколупує очі з космонавта, щоб зазирнути в його нутро. Врешті, кидає забавку й зазирає в шпарку під дверима. Не розуміє, чому двері не відчиняються, хоча він уже великий і дотягується до клямки.

Слава Богу, не відає, що мама підставила з того боку дверей стільчика.

— Сидітимеш тут три години, бо ми йдемо до цирку! Всі троє — єз-єз-єз! Тато чекатиме нас біля молочного, Марію ми відпустили до завтра… а яку я записку забацав — джусі-фрут без цукру! Що — лопухнувся, козел? Рожевий птах обламінго прилетів до тебе в гості…

ТРИ години! Темрява міцно сповила його у мокре простирадло і крізь зціплені зуби й заплющені повіки проникла досередини, набилася в легені, як вата. Коли він колінами відчув підлогу й утямив, що шукає нірку, до якої можна було б забитися, — вмент спалахнув від сорому, але повз далі, поки не вперся в щось дерев'яне, поки не відчув, що зараз закричить… «А це буде кінець», — блимнуло в паралізованому мозкові й задушило крик ще в горлі.

МАРНО! Все марно. Від страху не втечеш.

Йому не хочеться більше бавитися в космонавти. Він оминає тарілку з кашею і стає навшпиньки біля вікна, чіпляючись рученятами за підвіконня. Споглядати пташок цікаво, але стомлюються напружені ноженята. Підбігає до дверей, вони зачинені. Він повертається до вікна.

Слава Богу, не відає, що замкнена кімната і тарілка з кашею називаються одним великим словом — «виховання», і цього разу мама вирішує будь-що добитися бажаного результату.

— Віро, ходім, тато нас зачекався, а ти сиди, сиди, може, порозумнішаєш. Тільки дивись — нічого там не чіпай, дармоїде, руки повикручую. Чого встала? Йдемо.

Що там казав Славко про фобії?.. Ні, не згадати. Боже, як смішно, що він боїться ворухнутися, боїться відкрити очі, які заливає піт… Такого не могло з ним трапитись, але ось він сидить на підлозі й тремтить, як пес, о, коли б його хтось таким побачив!.. Від безсилої люті пирснули сльози… Мало ще його обзивав Фанат, мало. «Шукати лазівку», — ось що казав Славко. Але як? Він — у пастці. На три… Боже, на цілих три години!