Але мама знову, за давньою звичкою, ховає голову від дійсности.

— Я знала, що ти зрадієш! Я сама була неймовірно вражена! Це… це фантастично! Іван зможе забезпечити і мене, і… у нього ж є особняк, як я раніше не подумала? Правда, на околиці, але з городом і садом. Я спокійно можу туди переїхати! А в тебе… уявляєш, в тебе буде своя двокімнатна квартира?

Квартира. Повна глухотою по вінця.

Тепер уже мама гарячково пакує речі і ще щось говорить, але він не чує. Насподі ворушиться вражена думка, навіть не думка, а окремі клапті думки: як? мама? та, що все життя погорджувала просити в когось допомоги? Напрошується? Сама?

— На ось, візьми.

У руку йому тицяють п’ятдесят гривень, а він ніяк не може зрозуміти, для чого.

— На перших порах, думаю, вистачить. Ти в мене самостійний, справишся, та й я не до Америки від’їжджаю. Агов, чого носа похнюпив? Знаєш, як на весіллі погуляємо? Аж гай шумітиме.

«На якому весіллі?»

— Тільки не забудь — тридцять першого числа. Ось його адреса. Але я чекатиму, пам’ятай… Ну… па…

«Яка адреса?»

Мама, яка зроду його не цілувала, несміливо торкається губами його чола. Мов метелик присів на хвильку і… відлетів.

Відлетів?

Мама?

Ти де?

Глухо, як у найвіддаленішому закапелкові лісу.

Що вона сказала на прощання? Чекати? Так, треба чекати… він буде чекати… скільки треба…

Одначе, виявляється, то не так легко — чекати. Спершу він чекає навстоячки. Потім — крокуючи. Далі знову завмирає на місці. Сідати він не наважується: а раптом не встигне добігти до дверей, коли мама подзвонить. Спати теж не наважується, але чомусь злипаються повіки. Невже настав вечір? Коли? Для чого, якщо він постійно мусить бути наготові? Мама ж не може провести ніч під порогом…

Андрій підіймає голову з кухонного столу, очі пропікає сонце. Щойно він зірвався з місця, аби заслонити вікно, яку квартирі лунає дзвінок. Прикипає оком до вічка. Ні, то сусід з… якоїсь там квартири.

І знову — блукання. Він слухає й слухає, однак чує саму тишу. Кілька разів йому вчувається якесь шарудіння за вхідними дверима. Зрештою, він перестає бігати до дверей, подивитися, що там. Вічко починає його лякати. Відтак, блукаючи порожніми кімнатами, він оминає вхідні двері.

Губи починають злипатися. Спрага. Хапає склянку і підставляє під кран. Жадібно припадає до пінистої рідини. І… притьмом жбурляє склянку на підлогу. Вода розплескується, а його вивертає в раковину. У воді йому привиджується великий тарган.

Від стресу йому дещо розвиднюється. Мама. Вона ж має КЛЮЧІ. Коли б вона забажала, коли б вона лишень забажала, — то прийшла б. Отже, вона не прийде. І немає сенсу чекати.

Хтось знову дзвонить у двері, але він більше не відчиняє. І до води більше не наближається. Немає сенсу.

Засинає просто на лінолеумі. Прокидається, йде до туалету, відтак — до кухні. Ні, до кухні задалеко. Можна лягти і тут, у коридорі. Дивний у них коридор: кособокий, розтягнений угорі, а донизу звужений. І чомусь не видно йому кінця.

Щось він мав робити. Ага, слухати. Буде слухати, але світло йому заважає. Чому він досі не зашторив вікна? Завжди спить при зашторених вікнах, а тут… забув.

Андрій встає і зашторює всі вікна.

Ну й дурний! Лежить у коридорі на підлозі і думає, що зашторює.

Мама… Він простягає руку. Думає, що простягає. Вона осудливо хитає головою.

Я думала, ти самостійний. Я виховувала тебе справжнім чоловіком. Не таким, як твій батько. Коли інші діти ще смоктали пипку, ти вмів тримати ложку в руках. Коли інші навіть не вміли по-людськи вбратися, ти зашнуровував черевики. А тут так мене підвів.

Він стомлюється слухати маму і заплющує очі.

Коридор знову змінюється. Тягнеться до нього, але втікати не хочеться. У руці, якою він відбивається від коридора, звідкись папірчик. Дивний папірчик.

Який він дурний! То ж гроші.

Йому душно. І сухо. На язиці, на губах. Тріщини. Слини нема.

Дивно.

Страшно.

Раптом світ починає рухатися, хитатися. Заважати йому спати.

Кольорова віхола. Ні, просто багато звуків. Ненормально якось. Незвично.

Губам стає холодно і вогко. Він злизує краплі. Ще і ще.

— ІДІОТ.

Хто це каже? Ні, нема сенсу. Спи.

Рот крапля по краплі починає наповнюватись. Талим снігом? Але ж літо…

Крапля по краплі. Сходинка за сходинкою. Куди?

— ПОВНИЙ ІДІОТ.

Знову ота ненормальність. Кольоровий голос. Всюдисущий. І вода. Він мусить її ковтати. Але це боляче — ковтати. Не треба.

Голова як у пастці: не повернути, не відсунути. І знову повний рот води. Неможливо не ковтати.

Він пробує підняти повіки. Вони злиплись. Як у того, хто довго плакав. Він плакав? Не може бути. Ні, таки плакав.

Очі розплющуються. Бац. Піпетка, а трохи далі — лице. І усмішка.

Кольорові слова. Кольорові етикетки соків. Соки валяються просто по ліжку. Який тобі? Цей чи цей?

…Його рятує квартирант Ірини Семенівни. Утретє. Звиклий бачити Андрія щодня у дворі, той завважує, що його ніде не видно. День не видно, два не видно.

Сусіди знизують плечима.

Шелепінські? Ні, не здибали.

Хоча… маму, здається, бачили.

Днів зо три. З великою валізою, між іншим. Може, переїхали куди? Нікому не сказали, але відлюдьки і є відлюдьки.

Переїхали. Гаразд. Але щось його і далі муляє.

Минає ще два дні. Вертаючи з останнього іспиту — після закриття всіх ближніх і дальніх барів, як водиться у студентів, — він завважує вікно квартири Шелепінських, яке виходить на балкон. Фіранки не засунуті. Отже, нікого справді немає удома, бо в них це вікно завжди наче було зашторене. Він безтурботно засинає.

Зранку, рушаючи на вокзал, щоб їхати до рідної домівки, для очистки совісті він дзвонить до квартири Шелепінських. Ніхто не відчиняє. Дуже добре. Тяжкий наплічник зсувається з плеча, грюкнувши в двері, він намагається його поправити і… двері відчиняються. Овва!

Це ж треба! Кудись їдуть і… Стоп. Коли кудись їдуть, то не залишають квартиру відчиненою.

У коридорі поблизу туалету він знаходить хлопця. Довго згадує, як його звуть. А чи знає він, як його звуть? Чи коли-небудь цим цікавився?

— Я не медик, — вкотре повторює студент, коли Андрій просить його розповісти історію свого порятунку. — Я звичайний студент. Але я чомусь одразу зрозумів, що ти вмираєш від спраги. У мене навіть думки не виникло, щоб викликати «швидку». Від того шоку я забув про неї. А може, я згадав про свої відчуття, коли мені в дитинстві промивали шлунок у лікарні.

Він переносить Андрія на ліжко і посилає сусідських хлопців по соки, манку та піпетку.

Хлопці дивуються, однак все, що він просить, приносять. Студент користується у дворі авторитетом.

Він починає по краплі вливати Андрієві рідину до рота. Ця процедура триває сім годин, поки Андрій розплющить очі. І повсякчас називає його ідіотом. У різних варіантах.

Відтак, не замовкаючи ні на хвилю, до ранку поїть його чаєм і соками. Невеликими порціями. Варить манку. Єдине, що він уміє варити. На той час Андрій вже не впадає у забуття. Більш-менш зв'язно відповідає на запитання. Одначе мовчить про причини цієї пригоди.

— Вся справа у бар'єрах. Ти поставив собі бар'єр: нічого не їсти і не пити. Підсвідомий бар'єр, але він спрацював, щойно ти ковтнув води, в якій тобі привидівся тарган. Цей бар'єр ми подолали.

До кінця тижня Андрій починає ходити, спочатку спираючись на стіну, згодом — самостійно. Студент днює і ночує поруч з Андрієм, перетягнувши крісло з його кімнати до маминої (мама… ні, не думати). За межі квартири не виходить: боїться залишати його на самоті. Ганяє сусідських хлопців до «універсаму» по кілька разів на день. І що Божого дня випалює по дві коробки цигарок.