— Бачив би ти себе, який був страшний! Гм… ти й тепер страшний, але прогрес є.

Настає день «виходу у світ». Андрій посилено викупується, вбирається у все чисте, старанно причісується, весело підморгує студентові й завзято рушає до вхідних дверей, на півдорозі так само завзято розвертається на 180 градусів і сідає на ліжко.

— Та-ак, — присідає поруч студент. — Знову бар'єри?

Він просто не хоче виходити з хати. Все. Йому й тут добре.

— Що ж, спробуємо піти перевіреним шляхом. По краплі. Спочатку ти робиш два кроки… повільно, ніхто тебе не примушує, не стоїть над тобою з сокирою… і вертаєшся до ліжка. Потім — три, і знову вертаєшся. І так далі. Говориш собі, що ти просто гуляєш. Головне, обвести навколо пальця твою підсвідомість. Пробуєм?

— Я дуже смішний? — вкотре завернувши до кімнати, питає Андрій.

— Дуже. Бачиш, як я кадуляюсь по підлозі?

Коли він, врешті-решт, добрався до дверей, настав вечір.

— Куди вже наніч виходити? — з надією звертається він до студента. Але той невблаганний.

— Тепер відступати нема куди. Бо підсвідомість, чого доброго, вирішить, що вона тобою править, а не ти нею.

— А хіба це не так?

— Слухай. Один багатій дуже боявся смерти й пішов до ворожки. Багатій як багатій, долари пачками витягає, мобільним розмахує. «Що мені зробити, щоб не вмерти, стара? В натурі, я заплачу, тільки скажи». І ворожка думає: «За „стару“ я тобі покажу, придурок». Забирає в нього всі гроші та й каже: «Ти спізнився, голубе. Треба було не народжуватися. А раз народився — мусиш вмерти». Так і ти: треба було не оживати, а раз ожив — уперед.

Вони разом переступають і цей бар'єр.

— І все-таки ти ідіот. Тримати п'ятдесят гривень у руці і ледве не віддати Богові душу, — каже наступного дня студент, витягаючи зі своєї кишені купюру. — Не погулявши перед цим як слід.

— Викинь.

— Ого, як ми грішми розкидаємося.

— Дай мені, я викину.

— Стоп. Послухайся майбутнього психолога. Дозволь собі якусь дурницю. Будь-яку. Ну, що ти давно хотів купити, але не міг? Але щоб на всі гроші.

Зрештою, вони з'їдають у кафе весь тижневий запас морозива.

Після обмивання першої, «нічогенької», за словами Славка, зарплати в неділю, на ранок Андрій був не здатен до героїчних вчинків. До негероїчних — теж. Тому сподівався, що заняття пройде мимо його хворої голови навшпиньках.

Вітальня зустріла його мертвою тишею та опалими листками різнобарвних літер. Ураган позривав їх і позмітав долі, і, здається, Андрій знав цей ураган в обличчя.

Не те, щоб йому було шкода розмальованих картонок. Він шкодував часу, потрібного для відвоювання втрачених позицій.

Він вийшов до передпокою і відчув, що йому шкода й однієї знайомої королеви, яка невиразно майоріла в глибині сходів. У тіні старшого брата.

— Віра більше не хоче мати з тобою нічого, — процідив Фанат замість привітання. Зализаний, блідолиций. Готовий зірватися кожної миті. — Можеш дочекатися батька і звільнятися.

Як чесно, то Андрій розгубився. Починалося те саме, що примусило його попередницю забратися геть. Бойкот. Мусив бути готовий до нього, проте не був.

— Але почекати тобі прийдеться за вхідними дверима, в нас тут не притулок для бомжів.

Він спробував уявити, як могла відреаґувати на подібне дипломований психолог. Стримано, усміхнено, пропонуючи всім заспокоїтись і поговорити. Себто, як належить реагувати мудрому висококваліфікованому спеціалістові.

Андрій мудрістю зроду не страждав, а висока кваліфікація йому не загрожувала, позаяк не мав навіть найнижчої.

— В тебе критичні дні, хлопчику, чи просто болить зуб?

Вислів «щелепа відвисла» не зовсім точний. Відвалилась.

Андрій, не гаючи часу, звернувся до дівчинки:

— Віро, ти обіцяла показати мені останній малюнок, той, що з каченятами. Там ще озеро посередині, ну?

Слабенька надія перетягти її на свій бік згасла: вона дивилась на нього згори, крізь поручні, і… вперто залишалась у чужій тіні. Справді, хто їй Андрій Шелепінський, коли поруч — брат?

— Йдемо, Віро, — подав їй руку Фанат. — Бо він зараз і тебе почне ображати.

І, повний праведної зневаги, Остап покинув разом з сестрою поле битви.

«Здається, ти програв… репетиторе», — виніс собі вирок Андрій і тільки через дурну впертість, яка все свідоме життя не давала йому спокійно жити, голосно і чітко мовив, звертаючись до спорожнілих східців:

— Втікаєш, Остапе, сестрою прикриваєшся? А без сестри до мене побоявся вийти. Що я?! Ти свого батька боїшся. Можу побитися об заклад, що ти ніколи не заходив до батькового кабінету без дозволу. Лячно, чи не так?.. До речі, все хотів тебе спитати, що ти там робиш зі своїми песиками? Збуджують вони тебе, чи що?

Одне можна сказати: блідим він більше не був. Злегенька кумачевим — так. І все. А за задумом Андрія, ці слова мали б його доконати, роз’ярити, завдати нищівного удару.

— Що ти сказав, повтори? — повільно переставляючи сходинками ноги, перепитав Остап.

Хоча ні. Погляд — ніби хто штукатуркою прикрив. Що в глибині — не розбереш.

— Песики — песиками, а кабінет — ось він, рукою подати, — правив своєї Андрій, йдучи до кабінету. — Дивись, я спокійно заходжу, запалюю світло… одну хвилинку… спокійно сідаю собі в крісло господаря, можу навіть ноги на стіл покласти, ось так. За всього цього я певен, що ти обов’язково донесеш на мене. Але я не боюся. А ти? Боягуз ти, Остапе.

Андрій підвівся з крісла і, щомиті, щосекунди потерпаючи від власного зухвальства, перевальцем попрямував до завмерлого на порозі Фаната, з радістю спостерігаючи, як осипається до біса вся його штукатурка.

— Відійди, — прохрипів хлопець, посунувши до батькового столу, ніби збираючись на ходу підім’яти під себе Андрія, як каток кульбабку.

Чи він нічого не чув про провокації?

Почекавши, поки той обійде комп’ютер, Андрій швидко вийшов і зачинив за собою двері. Нечесно? Нечесно. Але де ви бачили чесну війну?!

— Віро! Віро, ти де?! — крикнув Андрій, щосили стискаючи обіруч ручку дверей.

Небавом з того боку так шарпнули, що Андрій мусив упертися лівою ногою в стіну. Праву ногу не було куди впирати, і вона ковзала об дзеркальний паркет.

— Віро!

— Відчини, придурок!

— Ось і ти, Віро. Будь ласка, збігай до себе, візьми всі мальовидла, які маєш… ого, яка в тебе сила!.. чуєш, Віро? Візьми їх і піди до Остапчикової кімнати… я з твоєю сестрою розмовляю, не заважай… там побачиш багато-багато песиків. Подомальовуй їм ріжки, бантики, заколки такі, як у тебе…

На Андрія з-за дверей посипалися такі добірні, любовно випещені вислови з ненормованої лексики, що він ледве не випустив ручки з рук.

— Тут п’ятирічна дитина, совісті в тебе нема!

П’ятирічна дитина дивилася на все це неподобство і не могла вирішити: покрутити пальцем біля скроні чи зразу викликати спеціальну бригаду.

На тім боці підозріло затихли. Андрій посилив свій натиск, гарячково шукаючи вагомі аргументи.

— Розумієш, Віро, коли твій брат побачить, якими гарними зробилися його песи… блін! Дай договорити!..

Ручка дверей, яку роздирали на різні боки, почала небезпечно розхитуватися. Двері вищали, мов недорізані свині.

— Коли поба…чить, які вони… гар-рні… зр-разу подобрішає, а тоді… тоді бать…ко буде менше його… сва-ри-ти!

Останній аргумент влучив. На другому поверсі почалася біганина.

— Пропали твої песики, — відсапуючись, сказав Андрій, коли вони обоє, не змовляючись, вирішили перепочити.

Його знову обклали сонетами з народної партитури. Теж потужно відсапуючись між строфами.

— Який ти немудрий. На мене це не діє, зрозумій. Я…м-м… м’ячиковідпірний, о!

Не змовляючись, вони одностайно знову схопилися кожен за свою ручку. І тягли кожен до себе доти, доки… саме так, поки з’явився лікар. Ледь зачувши оберти ключа, Андрій пустив двері.