Андрій, у свою чергу, ніяк не міг визначитися, подобається йому таке байдикування чи ні.
Тим часом тиждень минув, як сон. Нереальний, далекий від дійсности сон наяву.
Ручка на дверях рухнулася, й приліплена до неї літера ляпнулась долілиць. Рухнулася не з власної волі, звісно, а під натиском впевненої руки хірурга.
— Я кажала, шо та червона не буде триматись, — дофарбовуючи в озері третє каченятко, заявила Віра.
— Не «та червона», а буква «т», — виправив її Андрій, демонструючи декому, що він працює в поті чола, а не б’є байдики, як могло видатися на перший погляд.
Віра знизала плечима (яка, мовляв, різниця), а дехто постояв, подивився на їхню титанічну працю і кивнув до Андрія:
— Зайдеш до мене.
Ага.
— Тато хоче покажати тобі свої… струменти, — заспокоїла його Віра. Гарна дівчинка.
Кабінет. За тими дверима, що праворуч від вхідних. Зовсім не подібний до кабінету директора школи. Чорне дерево, чорна шкіра, зелені фіранки і зелений килим. Дуже багато скла і дуже багато книг.
Лікар сидів боком до столу і клацав на комп’ютері. На чужорідний об’єкт під кодовою назвою «Репетитор» реакція була, м’яко кажучи, ніяка, хіба що гучніше зацокали клавіші. Андрій простояв хвилини зо три на краю килима в чеканні, що господар таки захоче звернути на нього увагу.
Директор школи вмів тримати такі паузи до десяти хвилин. Андрій відчув, як знайомо стискаються кулаки.
Ось лікар відвернувся від монітора, порився в лівій шухляді столу, витяг кілька зелених купюр і підсунув їх до протилежного краю стільниці.
— Двадцять п’ять доларів за п’ять днів. По п’ять за заняття, як і домовлялися. Я даватиму платню в кінці кожного тижня. Плюс — відповідна надбавка за кожну годину понаднормово.
Виголошуючи це, він дивився на свої руки, а, закінчивши, знову повернувся до монітора. Андрій залишився там, де був, — на краю килима. Лишень тепер від нього вимагалося перетнути кабінет, благоговійно взяти щедру платню і, кланяючись, позадкувати до виходу.
Трав’янисто-зелена потороча опиралася босим ногам, як могла, але Андрій таки добрів до столу, накрив долонею купюри і пересунув їх назад до лікаря. Той здивовано витріщився на них.
— Якщо вам щось не подобається — кажіть одразу, а тоді можете спитати, що не подобається мені.
Лікар неквапно перевів меланхолійно-глумливий погляд з грошей на Андрія.
«Так, це двадцять п’ять баксів, — я бачу і розумію, що вони НЕ МОЖУТЬ мені не подобатися; так, був час, коли мені шпурляли під ноги П’ЯТДЕСЯТ копійок, і я радів, і підіймав їх; так, може настати день, коли я знову муситиму приймати від різних ПАСКУД подачки, начхавши на гордість. Так. Але не від вас. Спитайте в мами, вона знає. Від неї я теж не зміг прийняти подачку».
Хтозна, що лікар уздрів у Андрієвих очах, але раптом звів докупи брови, простяг руку, взявся за його футболку, зібгав її на грудях у кулак і прошипів:
— Я не маю часу панькатися з тобою, цуценя шмаркате. Якщо за секунду ти не винесешся з мого, повторюю для глухих, — з мого кабінету, я тебе сам винесу…
Андрій розплився в посмішці, схопив гроші і, почекавши, коли відпустять його футболку, розвів руками:
— Так би зразу й сказали, а для чого обзиватися?
— Геть!
— Мене вже нема.
…Йому тринадцять. Між ним і мамою вже два роки існує нетривке перемир’я: мамині гроші (а вона працює в хлібній будці) йдуть на оплату квартири, його гроші (він — одним з перших у місті —миє машини на стоянках) — на харчування.
Нетривке перемир’я. Бо ніщо хороше не може тривати довго. Аксіома від Шелепінського.
Вже від кількох місяців мама загадково усміхається, годинами стоїть перед дзеркалом і приміряє давно закинуті прикраси.
Він мовчить. А що він має казати?
Якось вона повертається з роботи не сама.
— Познайомся: Іван Несторович. Мій друг. Працює на автосервісі і обіцяє мені підшукати роботу секретаря.
— Чому обіцяю, вважай — вона в тебе в кишені. У мене півміста знайомих.
Все, починаючи від його сандалів і закінчуючи панібратським обійманням мами за плечі, не подобається Андрієві. Але він мовчить.
— Ну у у вас і порожнеча!
— Ми недавно переїхали і ще не встигли…
— Без проблем. Мій знайомий просто з Карпат привезе шикарні меблі, а м'який куточок можна буде тут замовити, без проблем!
Йому не подобається, що мама бреше, але він далі мовчить.
— А цей чому тільки очима блимає? Німець він у тебе чи язика проковтнув?
— Андрію, не встидай мене, скажи щось.
«Купіть папугу», — ледь не зривається з язика, але він стримується.
— Андрій дуже сором'язливий, не звик з чужими людьми…
— Буде звикати, бо я, хоч-не-хоч, а вже не чужий. Правда, Ірусю?
Це «Ірусю» йому не подобається категорично. Але він і далі мовчить.
— Звичайно. А це — Андрієва кімната.
— Та-ак. Крісло — на звалище, балкон засклимо, забацаєм ремонт — і буде як лялька.
Напевно, мама відчуває, що щось негаразд, бо якось знічується і, немов перепрошуючи, невпевнено белькоче:
— Спитаємо, як схоче Андрій…
— Малий ще, щоб хотіти. Бракує вам впевненої чоловічої руки, ой як бракує…
— Андрію, що з тобою?! Ти зблід, сядь, дати тобі води? Не дивуйся, Іване, з ним інколи таке буває… я все тягну його до лікаря, та він не хоче…
Іван Несторович, поважний чоловік, у міру гладкий, у міру сивий, з круглим у ластовинні лицем і невеликими залисинами, в картатій сорочці й світлих штанях, знімає сонячні окуляри і вперше пильно приглядається до хлопця, який за весь час його візиту не вимовляє жодного слова. Який стоїть, притулившись до стіни, і не переймається маминою метушнею. Який не помічає, що весь, з голови до п'ят, дрібно-дрібно тремтить.
Дивно, але той Іван Несторович виявляється не дурним і з ходу затямлює собі те, на що обома долонями закриває очі мама. Вони з Андрієм Шелепінським на одній паралелі не уживуться. Повбивають один одного, а не уживуться. Ні за які гроші.
Дві сильні особистості, які звикли боротися за СВОЄ до останньої краплі крові. Яких життя довго вчило впертости і непокори. Небезпечні й незалежні, як дві стихії, яких не можна схльостувати на одній площині, бо вони нe заспокояться, поки нe доведуть своєї непереможності. Повмирають, а нe заспокояться.
— Добре, Ірусю, я піду, а ви тут… розберіться.
Коли він піде, а в квартирі глухим звіром оселиться тиша, Андрій відірве неслухняні ноги від підлоги і почне запаковувати до сумки свої речі.
— Що ти… — в мами зривається голос, і потривожена було тиша знову глухне.
У нього зовсім небагато речей, але пальці терпнуть, холонуть, дерев'яніють, і доводиться кілька разів брати одну річ.
— Куди ти зібрався? — не своїм голосом удруге намагається прогнати страшного звіра мама. Але той — бувалий у бувальцях — нюхом чує, що замешкає в цій квартирі надовго. А може — назавжди.
— Ти нікуди не підеш! — гучно лунає третя спроба, але ефект від неї катастрофічний: глухнуть навіть фіранки на вікнах, навіть шиби в рамах глухнуть.
Андрій гостро відчуває, що треба втрутитись, треба допомогти мамі розправитися з моторошним квартирантом, але хтось напхав у його горло скловати, і він не в змозі не те що говорити — дихати без болю.
— Розумієш, я… я не можу його покинути. У мене буде його дитина.
Всі відчуття зникають. Натомість виникає вакуум. Сукупність безлічі нулів. Функція, що прямує до безкінечности.
Напевно, мама очікує від нього якоїсь реакції. Напевно.
— Це ж бо добре!
Він ховає від неї погляд. Щоб вона ненароком не спостерегла, як тварюка на ймення тиша вимощує собі лігво у його грудях.
