— Чого тобі, підар? Напевне вже на двірничих переключився?! — Вставила своє Маленька Карлиця. Це найбільше роздрочило Річчі. Щось шепнуло, дмухнуло йому над вухом, і він з усієї сили, як тільки міг, ударив жінку ногою у живіт. Відпружинився назад, наче гумовий м'ячик. Закусивши губу зубами, він повторив спробу. Карлиця завила від злості, накинулася з кулаками на Річчі, а той намарно намацував у кармані «опаску», вчепившися у рукав халату Карлиці. Вона теліпала ним як ватною лялькою, б'ючи раз по раз головою об стіну. Річчі, закусивши до крові губу, нарешті витяг «опаску» і полоснув по очах Маленьку Карлицю. Жінка завила від болю. Ухопилася за лице і посунула перетятого навпіл носа. Річчі прицілився, лежачи на підлозі і цвіркнув крицею по ногах. Та тільки сахнулася, подалася спиною у прочинені двері, але протяг стрельнув дверима, тріснув автоматичний замок і вона з Річчі лишилася сам на сам, поволі стікаючи кров'ю. Вона рухалася на нього, затиснувши кулаки, а з неї дзюрило, що з перевернутого відра. Голос, писклявий, як комариний писк, Річчі почув не відразу, а коли вже заносив втретє руку для удару. Голос сказав: «Розріж їй яремну…» Але Річчі бив куди попало, стругаючи пальці Маленької Карлиці, що олівці. Вона ухопилася останній у своєму житті раз йому за горло і стиснула мертві лабети. Забулькотіла, як великий самовар з кров'ю, впала, потягла за собою Річчі. Йому вдалося вилізти з-під туші лише за півгодини.
«Мабуть, довіку нам не відмитися від цього багна», — думала Ліліт, женучи трасою сріблястого «рено». Вона була вишукано одягнена, з тонким помаранчовим засмагом на шкірі у рідкісному парфумі, що знало кілька людей на місто. Іван зустрічав її прямо біля ресторану з великим букетом айстр. А у нього і справді чарівлива посмішка, щось ворушиться у його драконячих очах так, що нікуди подіти свої. Вони зайняли заброньований для них столик. Ліліт спостерігала краєм ока за навколишнім, але людей було мало. Вони мило розпитували одне одного про всіляку дрібноту прожитого: трохи про родичів, трохи про дітей, трохи про собак і полювання. Іван Білозуб добре умів клеїти розмови. Ліліт зовні трималася спокійно, як над прірвою, але з упевненістю, що витягнуть назад. Вона мило усміхалася, часом шарілася, часом видавала розбещене дівчисько, а собі накручувала у мізках: можна у туалеті, можна прямо на вулиці, найгіршим вартом може обійтися ресторан, що одне й те ж з туалетом. Додому до нього вона по етикету не має права їхати, бо це настрахає його, і будуть його шукати по всіх турціях і германіях, а він придбає особняк недалеко від Верховної Ради і буде навчати дітей фізики або розводитиме бджіл. Зрідка виходитиме на лови, щоб заколисати ляком спільноту. Вона їла, пила майже механічно, але з бісиками, зеленими іскорками в очах. Це йому подобалося. Акторкою тобі, шерепо, треба було стати, ти б, рідненька, такі аншлаги влаштовувала, що мало місця. Нарешті він запросив її на танок. Вони танцювали повільно, притиснувшись, наче вимагаючи або намагаючися щось відібрати важливе один в одного, вирвати шматочок трепетного життя, що поділене людиною на секунди, на хвилини, на пори року. Вони не розмовляли, тільки Іван блискав білозубою своєю посмішкою, заглядав у її вічі. Романтична, багата, красива — інший світ. Такою красивою печально жити. Але він візьме її до себе, закриє двері того світу, і вони справді можуть бути щасливими. Вони придбають десь на березі моря котедж і там поселяться. Він насправді любив дітей, далекі мальдійські острови, можливо, ще і слава пришкутильгає до його двору. Ліліт, попріч відрухову відразу до цього чоловік, тулилася попріч думкам до його гарячого, повного крові, свіжого тіла. Мізерність його душі нічого не варта, коли люди мають змогу і бажання порозумітися на рівні статевих інстинктів. Волинила «Ламбада», і Ліліт все міцніше і міцніше притискалася до нього, втягуючи запах чоловічого солодкого поту. Вона взагалі мало не зомліла, ноги підігнулися, а Іван щиро усміхнувся, заглянув у очі і запропонував відпочити. Ліліт тільки мотнула головою, а сама подумала, що ось зараз заверещить на весь зал, що хоче віддатися цьому покидькові. Вони випили вина, і вона ховала погляд, а він розповідав сальні, затаскані анекдоти, але так невимушено, шикарно і кумедно, що в часі Ліліт почала підозрювати, що чоловік цей зовсім не той, кого розшукувала стотисячна армія ментів. Вона майже здалася і дозволила накрити його долонею її. їй захотілося вибалакатися перед кимось або затанцювати до смерті. В голові у неї каламутніло, до нестерпного солодко. Його важка долоня накрила її тендітну, але вузьку руку, що знала ціну життю! Білозуб нічого не здогадувався, як і вона не була певна: чи не вигадана насправді вся ця історія від початку до кінця?
Річчі навіть не здогадувався, що він вчинив щось особливе; йому було просто бридко від липкої крові, що хльостала з нього, змішувалася з юшкою Маленької Карлиці; спочатку він вийшов на тротуар, де нікого не зустрів, окрім переляканих перекупок-бабів, і вже потім вийшов на широку Мінську трасу 98-го, жовтого і довгого, як цідило, автобуса. Ніхто не певен в тому, що чинить зло чи добро. Кожен певен, що вчинив відповідно ситуації правильно, тому і весь цей кавардак з світоявленням буде для багатьох дуже великим розчаруванням. Трагедія горшкового масштабу може напозір виявитися трагедією людства. Нічого не можна наперед прорахувати, окрім власних невипраних кальсонів чи залатаної акуратно комбінації. Річчі, розставивши руки, брів на два міліцейських «уазики», — там його помітили. І в мегафон наказували лягти обличчям на землю і викинути зброю. Річчі зупинився. Недорікувато подивився на долоню, що затискала «опаску», потім на другу, порізану, в засохлій крові, заплакав, наче на своїх руках прочитав власну долю. Скулу, різко окреслену, висвітлив міліцейський ліхтар. Мегафон гавкнув останнє попередження. І хтось вистрілив, Річчі продовжував стояти, освітлений рідким милом прожекторів, як комаха, що їй попереламували лапки, — він вертівся, намагаючись виповзти з-під світла, бо воно найбільше йому зараз заважало. Світло заважало йому думати, мріяти, шукати виходу. Він повинен поводитися, як герой, говорив його, Річчі, внутрішній голос, бо Іван тоді покине його. Він, Річчі, буде сильним. І Річчі посунув на міліцейський наряд. Перша куля хлопнула в плече, розвернула все тіло на тридцять шість градусів. Друга влучила у ногу. Річчі крутнув головою, впав на коліно, — заворожено, навіть з екстазом дивлячись, як з дірки, над колінною чашечкою, дзюрить його кров. Це було навіть красиво. Крізь туман подумав він і втратив свідомість. До пам'яті він прийшов швидко: над ним схилилилося кілька чоловічих облич, одне жіноче. Одного він упізнав, це той легендарний полковник Ракша. І тоді Річчі вирішив, що божеволіє.
— Я хочу понятих, свідків і зробити зізнання, — тихо сказав він.
Ракша на знак згоди махнув головою, з неприхованою жалістю дивлячись на замучене створіння, що потрапило до лаписьк Дофіна.
— Ти знаєш, де Білозуб?
— Так. Він поїхав на побачення, з цією жінкою… Він зрадив мене… Покинув…
Річчі заливався сльозами. Потім почав щось розповідати, аж до тих пір, коли Ракші увірвався терпець.
— Слухай, одножопий крокодил, ти мені давай розказуй, де він зараз і з ким… Ресторан…:
— «Краків» чи «Прага», точно не пам'ятаю… Як виглядала жінка? Я не люблю жінок… І цього не приховую… Начальник, де можна розжитися кокаїном… Я заплачу… Я відшкодую затрати… Інакше нічого у мене путнього не вийде.
Ракша засопів носом, витягнув мобільника. Натикав пальцем номер:
— Саїд? Саїд, братан, допоможи, пару пакетиків коксу треба… Ні, я тебе не чіпатиму… А там як подивимося…
— Ти знаєш, де його житло?… — звертається до Річчі.
— Мене кумарить. Мені болить. У мене, пане начальнику, всі кістки поперебивані…
— Уколіть під мою відповідальність конячу дозу знеболюючого, яке тільки є. Або транквілізатори. На ньому справді немає живого місця. Що… Порожньо… — знову муркає телефон.
