— Ти мені скажи, що він е-е-е… Забув, як воно називається…
— Це називається, що Ліліт їхала до тебе трахнутися, аби ти мене удостоїв уваги і вислухав. Вона… Ти, сука, шантажував, спекулював на цьому. Вона загинула… В автокатастрофі.
— Це правда? Але… але у кожного розваги та обов'язки в житті, — генерал наче протверезів. — А взагалі розбирайся сам. Мені покалічені дамочки не потрібні, а мертві й поготів… Ти трахав мою бабу, Ракша…
— Віднови мене хоч у лейтенантському чині! Я розкручу цю справу.
— Все, балачка закінчена. Посилай вітання на той світ своїй курві… — на тому кінці п'яно муркнуло і пішли короткі гудки.
Ракші забажалося вилаятися, брутально, — послати до дідька генерала-міністра, все Міністерство внутрішніх справ, СБУ, власні і чужі печінки, — мовляв, не у жінках тут справа. Зовсім інакше. Якщо серійний убивця тим-то і називається, що діє за методою, за злагодженою роками схемою… Блін, все в голові перекип'ятилося… У цьому випадку дивувала спорідненість і роз'єднаність, розгалуженість у всі види убивства і насильства. Постмодернізм тобі сраний… Так, начебто діяла не одна людина, а декілька. Але Ракша вперто тандичив, що це справа рук одного чоловіка, можливо, він тільки починає, наче виліплює свою конструкцію, а радше плутає сліди… Проте остання версія відпадає. Вбивця, наче глузуючи, лишає сліди. Так, одній жінці, якій він розпанахав горлянку, трахнув її ще теплу, запхнув патрон у вульву. Це був хитрий, водночас злий і жадібний до влади і грошей чоловік. Лишалося загадкою: чому він не вбив жодного «крутого». Або він був з їхнього світу, що самі товариші гидували ним, що само собою малоймовірне. Він був боягузом. У цій людині поєдналися всі злочини світу, припалі пилюкою справи, як у архівах. І тут Ракшу пересмикнуло… Релігійне підґрунтя. Не виключено, що він обертається в середовищі секс-меншин. Дурниця. Не може бути. Це не Джек-Різник. Грамотний ти надміру, Ракша.
Іван бачить, ловить на собі заворожливі погляди, рожеві обличчя, проходячи довгим супермаркетом. Вибирає персики. Перемацує їх тонкими пещеними пальцями з витонченим манікюром. Кладе персики до пакунка — тугенькі, з золотистою ворсою, золотобокі. Кутиками уст бігає глузлива посмішка. За шклом вітрини, за червоними літерами, дітвора запускає зеленого паперового змія. Іван виходить на вулицю. Повертається до одного столика в кав'ярні. Мент значуще усміхається. Івану піт кропить чоло. Мент, капловухий, спостерігає дівчат у коротеньких спідничках, що бжихають бджолами за столиками, зовсім без трусів. Бицяра, думає Іван, — він нічого не тямиться на таких речах. Один запах чого вартий. Погляд, невідомо звідки погляд, але Іван відчув його, звів голову і наткнувся на пару фіолетових, чорнильного» кольору очей, що дивилися на нього. Він дивився на неї, на ту жінку, з фіолетовими очима, котра перегнулася крізь поручні, і його опосідав, опосів страх. Віддалеку ударили дзвони: як хто запалював коробка за коробкою сірники.
Сірі світлини розкидані пластинками, з голими жінками, з актами мужолозтва, з шведськими стінками, — їх благодушно подарував Шестєров, передаючи досвід. «Секс — це все… — говорив Шестєров. — Після грошей… Звісно…» Напевне, вже з часом він хотів підвести під вурківський закон, щоб знищити у ньому супротивника. Полишений батьками в породільному будинкові, цей Шестєров спокійно ішов життям. Іван мав заможних родичів і крутий не по роках норов. Білозуба любили, рахувалися з кожним його словом. Але лідером, безперечно, був Шестєров. Шестєров мав бути вождем, з силою нелюдською, він у бійці не знав рівних. Це в команді, де, вважай, офіційним вождем вважався Рекс. Напруження між Шестєровим і Біло-зубом доросли апогею, коли у інтернатівців почали пропадати речі. Шестєров не підпадав під звинуваченого. Білозуб чистий, як спирт. Все зійшлося на Рексові. Рекса затягли між ліжок, накрили голову ковдрою і по черзі зґвалтували. Білозуб сидів і мовчки дивився, на очі набігали сльзози, але Іван мужньо себе стримував: крав-бо гроші саме він. Мав на меті піставити Шестєрова, але трапилося навпаки. Трохи згодом Шестєров підійшов до Білозуба, роздягнений до пояса, грав м'язами, розтираючи клубки м'язів під шкірою вафельним рушником. Одним рухом скатав його і пожбурив м'ячем у купу невипраних інтернатських кальсонів.
— Ну, — потягнув він гнусяво, на блатняцький манір. — Так кого ти хотів підставити, не мене часом, Зуб?
Іван стояв, похитуючись на підборах. Руки в кишенях, потім блискавичний удар під щелепу. Викинуте лезо фінки. Шестєров розкидає руки, хапається за живіт, прикриваючи рану. Шестєров розвів руки, — крізь пальці текла кров. Іван навчився бити у батька, — плече вперед, праве назад. Ноги на місці, корпус тіла непорушний, вигинається. Батько часто по п'янці розповідав, як і куди треба. Батько ходив кімнатою, жестикулював; як брати супротивника на нахрапа або «нахрапом», а потім вже добивати. Якраз «обмивали» килима, батько приніс. Килим у брунатних плямах, схоже, що то висохла кров. Торжество у домі. Запах смаженого м'яса, дорогої горілки з спецмагазину. Батько перетасовує карти з порнодівами. Сіренькі перезнімки. Потім в абмразурі дверей з'являється білявка, з попільнистим відливом волосся, з кривавим манікюром, закидає по театральному голову, маніжиться. Найчарівніше у світі стерво. Сидить на материному кріслі і наче підтягує Івана слизькими очиськами. Сидить, схрестивши ноги, розкинувши ляжки, смалить папіроску. Бликає непроникними пустими очима. Пустка, яку він пізніше уподобає більш за все. Зараз вона лякає, ця пустка, заворожує синіми очима, темними, аж до побитого скла. «Це твій пацан?» — звертається до батька.
«А нічо…» — вона легка, ця жінка, як солодощі. Простягни руку і візьмеш. Усміх садистки, усміх Шестєрова. Навіть не батьків, п'яний, заюшений кров'янкою. Вона вигинає спину, виставляє груди. Заходить, хилитаючись, мужик, п'яний, з нього кров чвиркає, як вода з пробитого корита. Вона говорить до батька, кидаючи мимохіть головою на закривленого мужика: «Огуляємо трошки…» Щирий сміх золотокосої суки. «Шуруй за милом…» — Блондинка піднімається: «Пошли цього козла за милом… Е-ее-й, шуруй за милом…» Блондинка піднімається, встає знову, схрещує ноги, напівголими грудьми треться об батькову спину. Вона випиває горілку — синю і чисту. Облизує пальця гострим кінчиком язика: за вікном, з білої кімнати, лежать вичорнілі кучугури снігу, з холодним вітром над ними, як подих коханця над грудьми старіючої проститутки. Мужик стоїть з опущеними очима і тримає в руках шматок мила. Рожевий шмат домашнього мила. «Ти підмився?» — дитячий, безпосередній сміх. Ясочка прямо тобі. Безтурботний сміх тобі. Провалля неба. Преісподня неба. Іван бачить, як у мужика піднімається.
Потім раптово, спалахом, бачить картини за картинами; він чує голос, голос того, із сріблястим волоссям. Голос не може брехати. Він свідок і вчитель його життя. Вчителька, зовсім як заразїї бачить, в цій камері, де колупається в зубах, де холодно, а йому приносять за «признання», за інтерв'ю, часник та сало. Він як зараз бачить: вчителька малахає чорною тінню на чорній учительській дошці. Права рука Рекса внизу, лівою він перелистує підручника. Краплини жовтого поту. Кислий капустяний запах сперми. Він змінює руки. Безколірними очима глипає на вчительку. Вчителька шаріється. Глядить з-під припіднятих окулярів на Шестєрова. Потім баня: Рекс стоїть на колінах, ковзаючись, падає на ліве плече, сунеться ослизлою білою кахлею. Інтернатівці підходять по черзі, — з боку Шестєрова, бляшанка в руках, невідомо чиїх. На бляшанці нашкрябано «Для пожертвованія ніщим». В бляшанку гримлять полтинники, шелестять м'які рублі. За три рублі дістається більше. Рекса ставлять на чотири, і тоді він репетує не своїм гласом. Після бані його виносять непритомного, запіненого джури Шестєрова і Зуба. Несподівано Іван говорить для самого себе: «Він не житиме». Наступний день. Рекс висить на водопровідній трубі. Синій висолоплений язик, ще стікають жовті фекалії на черевики, крапотять на підлогу, ще теплі, зігріті теплом, наче приворожені сном. Але мертвим нічим не допоможеш. Ніхто його і не поспішав знімати, а з циркацькою цікавістю лупали на Рекса очима. Для інтернатівців з напіввійськовим уставом — неабияка розвага. Тому ніхто не поспішав знімати Рекса. Дітлашня юрмилася у проході, сопливлячи носи, роти, пускаючи бздо; налипаючи один на одного, наче равлики, — хто на пузі пробирався між ногами своїх товаришів, хто приліпляв до вікна пику, а решта, невдахи, намагалися пробратися через горище. Чекали на вчительку. Позирити на її випуклого, округлого задка, на невгамовну похіть її безстижих і блудливих очей, що плавали піскунами за товстими скельцями окулярів. І ось вона з'явилася, діва з дів, вся у червоному: червона сукня, червоні панчохи, червоні труси, червоний ліфчик. Синці під очима. Капшуки, як у привокзальної хвойди. Тоді Шестєрову стало все зрозуміло. Спала вона не тільки з ним, давала не тільки йому, а і Рексу. Значить, Рекс не сам повісився. І Білозубу ще більше замотлошило від заздрощів душу. Спалахнуло в голові. Витончене обличчя, іконописна візантійська манірна красуня: підбирає краї сукні, щоб не замастити, показуючи гарні ноги, а цих дебілів цікавили не ноги, а здоровенні цицьки. Як у їхніх матерів чи сестер в колгоспі. Ці ноги різнилися від лаписьок прибиральниць, спухлих від варикозу ніг матерів, а ці ноги, вся вона не належала йому, але він потішав себе думкою, що й Шестєрову, який узяв її прямо в бур'янах. Потім, він чекав цього, Шестєров з доброї волі віддався фізруку Пилиповичу. Прямо у роздягальні. І його, Івана Білозуба, не оминула ця доля. Його «опустила» команда Шестєрова, що перейшла від покійного Рекса під його начало. Івана довго били, потім зґвалтували і хотіли вже тягти до озера, щоб утопити. Але щось зупинило. І це «щось» почало переслідувати його все життя. Так він гадав.
