Батько у неї — добродушний такий катюга, а можна відверто назвати, потішити старого, назвати щирим циніком, катом за покликанням, він подався у фізики, але метикувато пов'язав якось цю галузь з бізнесом, досить сумнівним, проте з міцною репутацією в колах, з презентацією на вибраність. Він був катюгою за покликанням, з добродушною ціничністю міг поховати половину людства, що мешкала в місті. При нагоді. Та нагода йому скоро трапилася, за неї, за ту нагоду, ще й нагороджували, платили, і він ніколи не розраховувався з власним сумлінням. Так, правда, час героїв давно минув. Цей маніпулятор власного життєустрою помер від променевої хвороби.
Ліліт не бавилася зі словом «кохання»; кохання існувало для неї як щось віддалене, абстрактне, як трупарня з безголовим її першим мужчиною. Кохання існувало для неї органічно, з благопристойністю, з бізнесом, з життям, але стояло на надто низькому рівні. Можна сказати, що вона його, того кохання, хотіла напівсвідомо спекатися. Вона хотіла бути незалежною в країні, де все залежне, окрім двірників та кочегарів, що належали майже до привілегійованої касти начистити узурпатору штиблети. Вона намагалася, навіть успішно, зайнятися комерцією. Два бутіки, кілька аптечних кіосків. Гроші — це твердиня, навколо якої все крутиться, розламується, розгорається на порох жорнами все, що вона плекала, охоплюючи ореолом страждань, — солодких, пронизаних чистотою світла, що насамкінець, упавши на предмета, набирає вигляду чорної діри, — як і кожній жінці, якій бажається бути небом, а сутність її тягне на землю; як колись далека її прародительниця за гріхи вигнана була з Едему. Вона як земля, що хотіла поріднитися з водою, а світ, — на диво, — перетворювався на багнюку. Вона кохалася на музиці, особливо зимою, слухаючи органні переливи Баха. Іноді Моцарта. їй ніколи бути самотньою, бо печаль лягала на її обличчя. Вона страждала, але навряд чи це самотина. Залицяльників у неї вистачало. Вона була жінкою, що зводила з розуму, але її аристократична вишуканість, холодна витриманість, як здавалося, її зверхнє ставлення відштовхували одного за іншим коханців, залицяльників, прихильників і серцеїдів. На нашу королеву не вистачало простоти. А чим убогіша держава, тим павиний хвіст займає у її короні поважніше місце. Справа великої сили духу, майже чоловічого. Тому вона, зовсім юна, — до двадцяти п'яти, — потребувала міцної чоловічої руки. На батьковій роботі, — вона так і говорила: «на батьковій» роботі, — вловлюючц на собі масні погляди; а коли заходила в курилку, то відчувала, як судомило її в низу живота. Потім зовсім банальна історія: вони зустрілися у кав'ярні, де бренчало піаніно, тріщали разом з папугами, мухами кубла дрібних чиновників та чиновниць. Знали вони одне одного по школі. Вона залишилася у нього на ніч з першого разу. Дивуючись собі, потріскуючи цигаркою, вона лежала на білих простирадлах, широко розкинувши ноги, а майбутній її чоловік хропів, сходячи похмільним потом. Вона вже не думала ані про нього, ані про перше кохання, смалила цигарку, розпластана, розсипавши мідні кучері подушкою і простирадлами, з якоюсь нечуваною тоскою згадуючи, як у дитинстві прислухалася до торохкотіння годинника.
Ракша стояв і дивився, як бритоголових буддистів чи то кришнаїтів дубасять міліцейські загони. Потім пройшлося кілька калік з червоними прапорами. Ліліт піднялася, позіхнула спросонку. Пройшлася кімнатами. Ракша потерпав, — стрибав, як блоха, — від неудачі до неудачі. Незнайомець лишав сліди, не притаманні його стилю. У Ракші напрошувалася думка, що він еклективний серійний убивця. Але і це теж було сумнівним. Напрошувалася ще одна думка, що діє не одна особа, а ціла зграя виблядків. Перше, що кидалося у вічі, відсилаючи його, Ракшу, до далеких часів, туди, на Троєщину; друге — сексуальне збоченство; третє — гомосексуальні зв'язки з акцентацією на вампіризм. Останнє смішне, як дешевий чорно-білий фільм. Ніякої.логіки. Проте все сходилося на одному, що люди, чи одна людина, мали витончену натуру, паскудні нерви і холодний розум. Педантичність, акуратність до паталогічності, нахабна зверхність, якщо це можна назвати іншим словом; і це слово «вибраність» вертілося, як оса, на кінчику язика. Чорт, хлопець-друзяка, таки так, — хлопець-друзяка.
Ракша, як кажуть у народі, пускався берега. Дітвора йому свистіла услід, щоб поболючіше опустити недавнього мусора, який колись прославився найжорстокішим і принциповим ментом, хоча його в районі поважали і вірили та ввіряли долі за його сміливість і дитячу чесність, якщо останнє слово було дотичним до таких-от установ, де він заробляв собі на хліб насущний. Майже рівня тобі. Чому рівня? Однаковісінькі. А зараз все — він поза законом. А Ракша зробився дивним, лякався на шмигаючого авто, на шелестіння гілки. Ліліт — саме ім'я насторожувало. Блукаючи вулицями, він вертів головою, зачувши сморід, як хто підпалив «Червоний Гумівник». Потім почув голос. Далекий, глухий, як у діжі, як гуркіт грому у травні, що тільки накочується, вал за валом. Він подивився і укляк: Хрещатиком шпацирували люди один проти одного, з того боку, з псячими головами. Окроплений холодним потом, відчуваючи, що ось-ось накладе в штани, він подався до свого помешкання. І почув: «Це твій дар, Ракша-прозеліт». Притьма кинувся східцями, слизькими від бананових шкірок, блювотиння. Послизнувся, обдер штанину разом з колінами. «Святе Письмо… Святе Письмо… Святе Письмо… Дивись, що записано у Скрижалях Господніх…» Ліліт не було. Розібране ліжко, розкидані простирадла, подушка в губній помаді?… Все як годиться… Папери з гребінцями впереміш з косметикою. Ракша почав шукати Святе Письмо, але так і не знайшов, — дрібно беручись потом, дриґонів він, майже двометровий, колишній полковник Ракша, напустив у штани. Страхіття, неспокійні сни всієї босоти, вирішив відшукати Ромодана. Це рішення, несподіване, безперспективне, наповнило порожні його дні змістом.
Міністр засідав на сесії Верховної Ради, і, як кожен міністр правоохоронних органів, знайомий наш Генерал, а він був саме той, як і кожен порядний мент, брав побори, мав урівноважений характер, кохався на жіноцтві, що і входило у складову його поборів; говорив він м'яким вуркітливим голосом, — слухаючи його тільки голос, як сексуально переливається в його утробі, хлібпотів в горлянці, можна було нагородити всілякого; а ще, як і кожен обтяжений державними справами муж, він прйродньо потребував відтягуватися, тобто будь-яким штибом чи чином знімати стрес. Генералу більше до вподоби слово «відтягуватися». Як вище згадано, цьому слугували жінки. їх привозили на загородню дачу: від шльондр-валютниць, до благочестивих мамусіньок шанованих сімей, яких заїдала нудьга, і до малолітніх проституток з велетенськими синіми романтичними очима невинності, щоправда, після четвертого викидня; всі вони напивалися справжньої шампани, тобто шмпанського, і ходили на чотирьох кістках, імітуючи, — якщо це не зовсім їхній природний стан, — рохкання звірей різношерстої та різнопородної масті; інші були відвертішими, обкладали себе матом: «Я така блядь… Я остання сука… Виїби мене… А!» Знаходилися охочі. І коли Генерала ця вистава збуджувала, западала в душу, а прибор його достоїнства набухав у армійських трусах, і прутеняка починав ворушитися, як гад, державний достойник, порохкуючи від випитого і задоволеного ситого життя, поблажливо брав до себе когось в ліжко. А зараз він сидів під склепінням парламенту, нашорошивши гострокутні вуха, і думав про Закон і Бога. Потім думки його переплелися з еротичними видивами чи, нехай, мріями. Скільки таких мосьок на моєму хрєну в рай в'їхало, хе-хе. Він потирає руки. Можна тільки гадати, що новоспечений міністр, від природи не злий чолов'яга, радше навпаки, — з його вуркотливим голосом хижака, — або в церковний хор півчим, або в гей-клуб вишибалою. Але педерастів міністр не любив. Від народження, з самих пелюшок, він все життя мріяв стати міліціонером. Мрії збуваються тільки у дебілів, — хто це сказав? — подумав новоспечений міністр. Треба помикитити на днях і вставити цій суці. Віддать чеченцям, хай голову одчикрижать. Падло. Ага. Згадав якесь турецьке прізвище. Ро… Ра… Ромодан. Ні. Далі. Ага. Ракша. Де його волоче, ідіота? Сам винен. Тепла баба, п'ятикімнатна квартира, купа коханок. Живи — не хочу. А то сраведливість заїла. У нас вся справедливість. Більше її немає ніде. Ні, так хто ж сказав, що він дебіл. Життя таке, процесія така, щоб жерти одне одного. Треба сходити в церкву, ну, або до ворожки. Десь там під Васильковим чудеса одна баба витворяє. Ракша… Хрін йому, а не аудієнції. Все, опущений. Ще на зону «пітушить» зекам, — це можна. Тхоряка-правдоборець. І несподівано для себе вирішив. Хе-хе. І потер руки. Я йому дам аудієнції. Треба до ворожки з'їздити. Копійки кажуть бере, а з таких-от, як я, то і на дурня, щоб, чого доброго, не посадили ламати на Донецьку сіль. Закон завжди знайдеться.
